Філософія - Щерба С.П. - 3. Пізнання і практика

У попередніх розділах вже підкреслювалось, що основою пізнання завжди є практика. Слід зазначити, що розуміння цього доводилося важко і людство не зразу дійшло до нього. Лише за капіталізму, із утвердженням байдужості до будь-яких форм людської діяльності - це стало можливим. В попередніх формаціях діяльність розглядалась лише в конкретних формах, і в безпосередньому зв'язку з людиною. Вона вважалась і предметом філософії (в першу чергу як морально-етична основа діяльності).

В Новий час Ф. Бекон утверджував єдність знання і діяльності, не вказуючи на її історичний характер та на її залежність від об'єкта і рівня розвитку суспільної свідомості. Французькі матеріалісти вже використовували категорії "предметність", "діяльність", які відображали об'єкт споглядання.

Німецька класична філософія (Г.Гегель) прагнула зрозуміти зв'язок трудової та пізнавальної діяльності, розкрити діяльнісний характер людського пізнання, осмислити закони історичного процесу, обґрунтувати, що свідома діяльність є основою єдності людини Й природи, вказавши на активну, перетворюючу роль діяльності, на роль праці у розвитку людини і людства. Вона включала практику в теорію пізнання лише при розгляді логічних проблем; розуміла діяльність як змістовну й предметну. Розглядала діалектику мети, засобів та результатів діяльності.

Домарксистський матеріалізм (Л. Фейєрбах) як істинно людську розглядав лише теоретичну діяльність, а практику тлумачив як утилітарну та своє корисну діяльність.

Сучасна немарксистська філософія у практиці вбачає лише нижчу форму відношення людини до природи, яка витлумачується нею суб'єктивістськи і фіксується лише у відчуженій формі. У А. Шопенгауера і Ф. Ніцше вона набрала волюнтаристського забарвлення (світ як воля).

Неокантіанці, орієнтуючись на наукове знання, досліджували як мислительна діяльність перевтілюється у факт творення як щось трансцендентальне (надлюдське). Пізніше (Б.Кроче, В.Дільтей, Е.Тусерль) вважали реальністю лише динамічність, діяльність та рух, а саморозвиток об'єктивного духу - єдиною формою діяльності.

На думку Е.Гуссерля, його вчення є теорією практики, яка характеризується як натуралістична, тобто як свідомість у дії (самовизначення, самоіснування, самоздійснення розуму та самопізнання), що спрямована на зміну речей і соціального життя. І все ж він вважав, шо ця теорія є правилом загальної практики, тобто вище неї, бо виходить саме з того, що ще має бути. А Бергсон вважав інтелект та інтуїцію некорисними для пізнання.

Прагматизм теж розглядав практику в утилітарній формі, а людину як вольову, практично діючу, а не пізнаючу істоту. Звідси й практичну діяльність ототожнював з поведінкою людини, трактував її біологічно, ставив акцент на практичній корисності, трактував істину в дусі практичного суб'єктивізму.

Екзистенціалізм (М. Хайдеггер та ін.) вважає, що пізнання є похідним від буття (існування), акцентуючи на побутовому характері практики.

Частина антропологів (А. Гелен) тлумачать практику ірраціоналістично, не розчленовують працю і діяльність, вказуючи на те, що буття людини відкрите світу і не має жорсткого зв'язку з природою. У соціології (А. Вебер, Т. Парсонс) прагнуть звести всі інститути, типи діяльності воєдино. А Ж.-П. Сартр трактує практику через призму екзистенційного розуміння людини, вважаючи, що історія, предметність є результатом діяльності окремих індивідів. Сутність практики поєднується з замислом , на основі якого змінюється матеріальність, а переборення обставин сприяє вибору. Звідси практика має атрибут універсальності. В ній відображається цілісність процесу, а людське існування є єдністю теорії і практики. Саме відношення суб'єкта до історичного процесу опосередковується соціальною групою, практика якої поєднана з загальною.

Діалектико-матеріалістична філософія відрізняється від інших тим, що точку зору життя, практики (в її матеріалістичному розумінні) робить основою теорії пізнання, що Й призводить до матеріалізму.

Під практикою вона розуміє всю чуттєво-предметну, матеріальну діяльність людей. Вживаючи слово "практика" в найширшому значенні, розрізняють матеріально-практичну та духовно-практичну діяльність. У вужчому (спеціальному) розумінні практика - є матеріально-виробничною діяльністю. Саме в цьому розумінні вона й протиставляється теорії.

Вихідним, основним видом практики - є матеріальне виробництво, в ході якого суспільство за допомогою створених ним знарядь та засобів впливає на природу й перетворює її. Іншим широкоохоплюючим різновидом практики є соціально-політична діяльність суспільства та окремих його труп. Правомірним буде сказати й про деякі інші види практики: матеріальну сторону побутової діяльності людей та ін.

Щодо наукового експерименти, то хоча він і являє собою чуттєво-предметну діяльність, все ж його специфіка полягає в тому, що він безпосередньо підпорядкований завданням теоретичного дослідження, а тому його слід відносити до системи власне пізнавальної діяльності. Це говорить про те, що не існує "чистої" практики чи "чисто" теоретичної діяльності. Будь-яка практика включає в себе пізнавальні моменти, а теоретична діяльність - моменти чуттєво-предметні, тобто практичні моменти. Проте це не знімає тієї обставини, що практика й теорія різняться міх собою як змістом, так і безпосередніми завданнями й результатами. Говорячи про практику, її значення для пізнання, наукова філософія розглядає її в сукупності та взаємозв'язку всіх її видів та ще й в історичному розвитку. Тільки при такому підході можливо в повній мірі з'ясувати її гносеологічні функції.

У первісних людей мислення, пізнання були безпосередньо вплетеними в матеріальну діяльність, спілкування і в мову реального життя. Теорія як така була відсутня. В результаті розвитку виробництва та суспільних відносин, поділу праці, що зростав і ускладнювався, та удосконалення самої здатності мислення пізнавальна діяльність відокремлюється від матеріально-практичної і набуває відносної самостійності. Виникають специфічні закономірності пізнавального процесу, які вже не співпадають з закономірностями практичної діяльності. З виникненням перших класових суспільств теорія відділяється від практики, виникає спеціальна форма теоретичної діяльності - наука. В цих же умовах матеріально-практична та духовно-теоретична діяльності поділяються між різними частинами суспільства - пануючою та підкореною. На співвідношення між практикою і теорією накладає свій відбиток антагонізм класів, розрив і протилежність між фізичною та розумовою працею.

І все ж практика і пізнання, теорія і практика завжди знаходяться в єдності. Вони є сторонами пізнання, які між собою взаємодіють, взаємо впливають і є діалектично зв'язаними протилежностями, що знаходяться як в стані відповідності, гармонії, так і дисгармонії, конфлікту, конфронтації чи ін.

Практика і пізнання органічно пов'язані: перша має пізнавальну сторону, а пізнання - практичну. Вони єдині, хоча їх не можна зводити одне до одного, що виражається в їх особливій, специфічній природі та своєрідності функцій. Щодо пізнання практика реалізує свою базисну, детермінаційну та функції рушія пізнання та критеріальну. В свою чергу, пізнання реалізує цілий ряд функцій стосовно практики: інформаційну, регулятивну, коригуючу та ін.

Категорія "практика" та сама практика в суспільній діяльності, зокрема в пізнанні, відіграють фундаментальну роль. З їх допомогою виявляють:

1) місце людини в системі, структурі буття;

2) взаємозв'язок з живою і неживою природою та соціальною дійсністю;

3) включеність у систему культури (матеріальної, духовної);

4) сутність духовного, феномена свідомості.

Категорія практики задає вихідні орієнтири для формування цілісних уявлень про людину в усій багатоманітності її взаємозв'язків із навколишнім світом.

Гносеологічні функції практики проявляються і в тому, що вона становить основу й кінцеву мету пізнання, визначає (безпосередньо чи в кінцевому рахунку) зміст і форми пізнавального процесу, є критерієм істини.

На основі практики, процесів опредметнення й розпредметнення виділяється, змінюється й розширюється об'єкт пізнання. На тій самій основі констатується, розвивається його суб'єкт. В процесі практики зароджуються пізнавальні проблеми. Так, якщо протягом кількох останніх сторіч (XVII - XX ст.) предметом наукового пізнання ставали послідовно механічні, термодинамічні, електричні та ядерні явища і процеси, то це визначалось практикою виробництва, потребами розвитку продуктивних сил. Навіть така абстрактна наука, як математика й та бере свій початок з практичної діяльності. Сказане стосується й інших наук.

Проте з цього не слідує, що пізнання виростає лише з практики. Воно може й випереджати її, вирішуючи такі завдання, які випливають з внутрішньої логіки розвитку самої теорії. Це не заперечує тієї обставини, що в кінцевому рахунку саме практика і є основою теорії, джерелом досліджуваних нею проблем. Ф.Енгельс з цього приводу писав: якщо техніка в значній мірі залежить від стану науки, то наука значно більше залежить від стану та потреб техніки. Якщо в суспільстві з'являється технічна потреба, то це рухає науку вперед більше, аніж десяток університетів. У наш час (у зв'язку з науково-технічною та іншими революціями) наука стала провідним фактором стосовно виробництва, відкриваючи принципово нові його напрями. Це змінює традиційний характер відношень між практикою та теорією, хоча й свідчить про постійне зростання відносної самостійності теорії та сили її зворотного впливу на практику.

Практика не лише ставить перед теорією завдання, але й озброює її засобами дослідження (приладами, апаратурою, експериментальними установками). Іноді ці установки за розмірами, складністю, вартістю можна порівняти з індустріальними об'єктами. Інакше кажучи, сучасне виробництво перетворюється в експериментальну базу науки. Відповідно, наука перетворюється в безпосередню продуктивну силу.

Пізнання постійно допомагає вирішувати практичні завдання. Це стосується й філософської теорії, яка раніше сприймалась як втілення відречевно-споглядального відношення до світу. В одинадцятій тезі К.Маркса про Л.Фейєрбаха йдеться, що "Філософи тільки по-різному пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його"1.

Нині людська діяльність є могутнім фактором прогресивного розвитку, не лише земної, але й космічної природи. Завдяки цій діяльності підвищуватиметься ступінь організованості й впорядкованості природних процесів, будуть обмежені ентропійні тенденції, що притаманні природі. Дедалі більше розширюватиметься сфера "олюдненої" природи - справжнього "світу людини". Провідною передумовою цього в сфері духовної діяльності стануть успіхи наукового пізнання, створення все нових, фундаментальних теоретичних моделей дійсності.

Практичну спрямованість пізнання не слід розуміти так, що кожен його крок обов'язково має сприяти вирішенню практичних завдань. Пізнання, особливо науково-теоретичне, є відносно самостійним і незалежним від безпосередньо практичної діяльності, має внутрішню логіку свого розвитку.

У науковому пізнанні є так би мовити два "поверхи", один з яких пов'язаний з практикою сьогоднішнього дня. Дослідження, що здійснюються на ньому, орієнтовані на вирішення практичних завдань сьогодення. Другий (верхній "поверх") представлений фундаментальними теоретичними дослідженнями "стратегічного" значення. Деякі з них можуть і не мати практичного застосування, але їх значення для практики майбутнього обов'язково стане очевидним. І чим крупніше наукове відкриття, тим вагомішим є його практичне значення. Так, коли почалися експерименти з розщеплення атомного ядра, багатьом здавалося, що вони матимуть лише теоретичний інтерес. Проте пройшло небагато часу і ядерні реакції знайшли своє практичне застосування. Те ж саме можна сказати й про освоєння космосу.

Одна з особливостей науково-технічної революції в тому, що вона суттєво скорочує термін між науковими відкриттями та їх практичним застосуванням. Це відноситься не лише до технічних, але й до фундаментальних наук.

Відрив пізнання (теорії) від практики може спричинити перетворення теорії в схоластику. І все ж не можна відмовлятися від перспективних досліджень, які диктуються логікою розвитку науки. При цьому теорія втрачає свою специфічну якість і перестає виконувати свої функції. Тому, як кажуть, немає нічого практичнішого, аніж хороша теорія. Та й науково-технічний прогрес може швидко виснажитися, якщо його постійно не підсилювати результатами фундаментальних досліджень.

Практикою обумовлений не лише зміст пізнання, але і його логічні форми, структури, закони. Це пояснюється його генезисом (походженням) із практики, від якої пізнання відносно відокремилось, не втративши при цьому з нею зв'язку. Тому в основних формах мислення відобразилися основні форми трудової діяльності. Тобто логіка мислення склалася на основі "логіки" практики в ході засвоєння структури практичних дій, схем та їх перетворення у внутрішній, ідеальний план. Оскільки структура практики визначається об'єктивними зв'язками дійсності, то практика виступає опосередкованою ланкою між законами об'єктивного світу й законами мислення, обумовлюючи їх тотожність за змістом. На цю обставину звернув увагу ще Ф.Енгельс, який писав: "Над усім нашим теоретичним мисленням панує з абсолютною силою той факт, що наше суб'єктивне мислення і об'єктивний світ підлягають одним і тим самим законам і що через це вони і не можуть суперечити одне одному в своїх результатах, а повинні погоджуватись між собою. Цей факт є передумовою нашого теоретичного мислення"1. Це говорить про те, що практична діяльність людини постійно повинна була приводити свідомість людини до повторення різних логічних фігур, аби вони могли отримати значення аксіом. Повторюючись мільярди разів, практика людини закріплювалась у свідомості людини фігурами логіки, що мали аксіоматичний характер.

Практикою опосередковані не лише найзагальніші (байдужі до конкретного змісту) форми думки, але й категорії діалектичної логіки, в яких виражається рух людського пізнання, підсумовується його історія, та й всі інші методи пізнання (аналіз, синтез, узагальнення, абстрагування і таке ін.).

Деякі аспекти зв'язку між пізнанням і практикою будуть розглянуті ще при висвітленні проблеми істини.