Філософія - Щерба С.П. - 4. Чуттєве і раціональне в пізнанні

Пізнання людиною об'єктивної реальності відбувається на двох якісно різних, хоча й взаємопов'язаних рівнях - чуттєвому ("empeiria" - досвід) й раціональному ("theoria" - розгляд). Філософський підхід до проблеми чуттєвого й раціонального полягає в тому, що останні розглядаються не просто як різні здібності суб'єкта, а як відображення різних сторін об'єктивної дійсності. Ним встановлюється їх зв'язок із поняттями "явище" та "сутність", "зовнішнє" і "внутрішнє", "одиничне" й "загальне" і таке інше.

Емпіризм виник у Новий час в Англії, коли здійснювався глибокий аналіз (перебільшувалось) чуттєвого пізнання, коли не лише принижувалась а й ігнорувалась роль раціонального пізнання. Це, за словами Ф.Енгельса в кінцевому результаті призводило до приниження мислення.

В розвитку емпіризму існували як матеріалістична так і ідеалістична лінії. Матеріалістична більше характерна для раннього періоду (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д.Локктаін. - XVII - XVIII ст.).

Ідеалістичний емпіризм більше проявився з середини XIX ст,, коли виступав у ролі гносеологічної основи позитивізму (близьких йому шкіл), який зводив процес пізнання до чисто емпіричних описувань фактів та їх систематизації (від Юмадо агностиків), заперечував теоретичне мислення, що вело до відмови від філософії (позитивізм).

Слід підкреслити, що процес пізнання здійснюється, від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики1. Живе споглядання (словом "живе" підкреслено його активний характер, прямий зв'язок з практикою) являє собою той етап пізнання, на якому провідну роль відіграє його чуттєва сторона. Чуттєве пізнання обумовлене прямим впливом об'єктів на органи чуття людини, тобто безпосереднім його контактом з зовнішнім світом. Предметом чуттєвого пізнання є чуттєво сприймальна сторона дійсності Цим і встановлюється відповідність між властивостями відображеного та способом його відображення. Це говорить про те, що центральною ідеєю гносеології є принцип відображення.

Чуттєве пізнання є безпосереднім результатом прямої взаємодії органів чуття суб'єкта з зовнішнім світом, хоча воно й опосередковане біологічною передісторією людини та її історичним розвитком. У цьому певне значення мають і предмети чуттєвого сприйняття, які в тій чи іншій мірі вже сформовані людською працею. Оскільки чуттєве пізнання базується на безпосередній взаємодії суб'єкта і об'єкта пізнання, тому й воно має конкретно-образну чуттєву форму виразу і дає знання явищ.

Чуттєве пізнання - це початок, джерело, а тому й основа пізнавального процесу. Основними його формами, що розташовані за ступенем складності й прояву активності суб'єкта, є відчуття, сприйняття та уявлення.

Відчуття - це відображення у свідомості людини окремих властивостей предметів, що впливають у даний момент на органи чуття, тобто це найпростіша форма чуттєвого пізнання. Воно виникає тоді й тільки тоді, коли має місце безпосередня взаємодія суб'єкта з об'єктом. Це єдине джерело наших знань. З нього й розпочинається пізнання якісної сторони дійсності. Проте визнання відчуття вихідним началом пізнання, єдиним його джерелом (сенсуалізм), ще не визначає належності до будь-якого напряму. Сенсуалістами були й суб'єктивний ідеаліст Берклі, й агностик Юм, і матеріаліст Діцро. Сенсуалізм приводить до матеріалізму за умови, якщо відчуття розглядаються як відображення властивостей об'єктивної, незалежно від свідомості існуючої реальності.

Складнішою формою відображення є сприйняття, яке теж виникає у процесі безпосередньої взаємодії суб'єкта з об'єктом пізнання. Воно являє собою відображення у свідомості вже не окремих властивостей, а цілісних предметів. Сприйняття формується на базі відчуттів - як їх зв'язок, поєднання. Таким чином, вони є продуктом синтезуючої діяльності свідомості, активної координуючої роботи органів чуття. В основі цієї діяльності лежать практика і людські здібності. Сприйняття виникли й розвинулися в ході матеріально-практичної, чуттєво-предметної діяльності.

На їх зміст накладає відбиток попередній досвід суб'єкта, його установки, інтереси, спрямованість та ін. В цьому розумінні безпосередність сприйняттів відносна. Сприймаючи, людина в ідеальній формі відтворює цілісний образ об'єктивно існуючого предмета. Тому сприйняття відрізняються своєю предметністю, спрямованістю на об'єкт, який усвідомлюється як зовнішня по відношенню до свідомості, незалежна від неї реальність.

Уявлення - це відтворення в свідомості суб'єкта чуттєвих образів, що ґрунтується на основі попередньо отриманої інформації, минулих враженнях, відбитки яких зберігаються в пам'яті. Виділяються уявлення нам'яті - сприйняті у минулому образи предметів, та уявлення уяви - образи предметів, що не сприймалися суб'єктом, а сконструйовані ним на основі наявного запасу вражень. Уявлення можуть бути більш чи менш узагальненими, хоча й при цьому ніколи не втрачають чуттєво-наочного характеру. В здатності уявлення, враження, фантазії проявляється активна робота свідомості, зокрема її можливість передбачати майбутнє, створювати ідеальні образи бажаних результатів діяльності Здорова і не відірвана від реальності фантазія є великою цінністю. Та може бути й "хвора фантазія" - і не лише як індивідуальне, але і як соціальне явище. Нереалістично спрямована здібність людини уявляти неіснуюче веде у тенета містики.

Всі форми чуттєвого пізнання являють собою суб'єктивні образи об'єктивної дійсності, способи її відображення, зміст яких обумовлений властивостями предметів, процесів, явищ. Це й об'єднує їх, характеризуючи діалектичну єдність. Водночас, їм притаманна й істотна відмінність, головна з яких у тому, що уявлення, на відміну від відчуттів, сприйняттів, не потребує (у даний момент) безпосередньої взаємодії суб'єкта з об'єктом. Воно може бути викликане певними спонукальними причинами (чинниками), які викликають до життя ("оживляють") попередню інформацію про об'єкт дійсності. Діалектико-матеріалістична теорія пізнання, з одного боку, виключає відрив чуттєвих образів від дійсності, а з іншого - не ототожнює з нею в дусі "наївного реалізму".

Відрив відчуттів, та інших форм чуттєвого пізнання від зовнішнього світу, розуміння їх як єдино даного призводить до суб'єктивного ідеалізму чи агностицизму. Відчуття - це і не "перегородка", і не "єдино дане", а вираз безпосереднього зв'язку нашої свідомості з зовнішнім світом. У ньому безпосередньо дана об'єктивна реальність. Це перетворення енергії зовнішнього подразнення в факт свідомості1. Останній, як правило, адекватно відображає властивості реальних предметів.

Особливим варіантом суб'єктивно-ідеалістичного тлумачення відчуттів є "фізіологічний ідеалізм", який ґрунтується на концепції Мюллера-Гельмгольца. Згідно з нею якість відчуття визначається не властивостями об'єкта, що його викликають, а "специфічною енергією органів чуття". Звідси можна зробити висновок, що відчуття - це не образи, а лише " символи" та "ієрогліфи" предметів, які не мають з останніми схожості (подібності).

Основна помилка цієї концепції полягає в тому, що людина з її органами чуття розглядається як щось дане (поза процесом еволюції й поза історичним розвитком). Однак людина з усіма її органами є і продуктом біологічної еволюції, і продуктом суспільно-історичного розвитку. Функції і структура людського організму певною мірою обумовлені практикою. Внаслідок цього аналізатори людини (включаючи й периферичні органи чуттів - рецептори, нервові аферентні шляхи та мозкові центри) пристосувалися до того, щоб найточніше, найадекватніше, найдиференційованіше відображати окремі властивості дійсності. Особлива структура і спосіб функціонування аналізаторів не перешкоджають, а сприяють йому.

У формуванні специфічно людських чуттів особливу роль відіграли трудова діяльність та мовне спілкування. Предметний світ, що був утворений працею, і являє собою предметне багатство людської сутності формує людські органи чуття. К. Маркс з цього приводу писав, що око стало людським точно так, як його об'єкт став суспільним людським об'єктом, створеним людиною для людини. Тому людське око сприймає, насолоджується інакше, а ніж грубе нелюдське око, людське вухо - інакше, а ніж грубе, нерозвинене вухо тварин. Людське почуття, людяність почуттів, - виникають лише завдяки наявності відповідного предмета, завдяки олюдненій природі. Виникнення п'яти зовнішніх чуттів - це робота всієї до цих пір здійсненної всесвітньої історії.

Аналогічні думки проголошував і Ф.Енгельс: "Орел бачить значно далі, ніж людина, але людське око помічає в речах значно більше, ніж око орла. Собака має значно тонший нюх, ніж людина, але він не розрізняє й сотої частки тих запахів, які для людини є певними ознаками різних речей. А чуття дотику, яке мавпа ледве-ледве має, в найгрубішій, зачатковій формі, виробилось тільки разом з розвитком самої людської руки, завдяки праці".

Відчуття відображають властивості предметів і, відповідно, мають з ними якісну схожість, хоча й повністю не співпадають з ними за своїм змістом. Вони залежать не лише від об'єкта, але й від суб'єкта. Визнаючи це, слід пам'ятати, що й сам суб'єкт включений в матеріальну єдність світу, і тому відчуття ? діалектичною єдністю об'єктивного й суб'єктивного при визначальній ролі об'єктивного змісту. І все ж в цій взаємодії суб'єкта й об'єкта, суб'єкт виступає як активна сторона.

Значення активності суб'єкта, вплив його суспільно-історичної природи, минулого досвіду, характеру діяльності, властивих йому установок і таке ін., стають ще більш вагомими на рівні сприйнять та уявлень. Людина відображає і пізнає світ активно, вибірково, спрямовано. Кожне її сприйняття, відображаючи об'єктивну дійсність, водночас, включено в контекст її життєвого досвіду, суб'єктивного світу її особистості. Вступаючи в конодікт з дійсністю, суб'єктивність може спотворювати сприйняття, хоча й в принципі сприяє об'єктивно істинному відображенню. Людина здатна сприймати будь-який предмет таким, яким він є, оскільки і в своїй діяльності, і в своєму пізнанні виступає як універсальна істота. На відміну від тварин, обмежених своєю особливою біологічною природою, які відтворюють тільки самих себе, людина відтворює всю природу. Продукт тварини безпосереднім чином пов'язаний з її фізичним організмом, тоді як людина вільно протистоїть своєму продуктові. Тварина формує матерію тільки відповідно до мірок та потреб того виду, до якого вона належить, тоді як людина вміє виробляти за мірками будь-якого виду і всюду. Вона вміє прикладати до предмета відповідну мірку, в силу цього людина формує матерію також і за законами краси1. Отже, притаманна людині об'єктивність сприйняття, здатність естетичного сприйняття обумовлені її активним, творчим, певною мірою, вільним ставленням до навколишнього світу та характерними ознаками її практичної діяльності.

* * *

Здатність людського чуттєвого відображення дійсності не залишається незмінною. Вона розвивається (як індивідуально, так і історично) і піддається вдосконаленню. Тепер люди з легкістю уявляють собі те, що спричиняло серйозні труднощі у наших предків (відносність верху та низу, існування "антиподів" і таке ін.). Не виключено, що майбутні покоління будуть в змозі уявити собі навіть те, що позбавлене наочного образу. Вже сучасна практика створила прилади, які значно розширюють можливості наших органів чуття (мікроскоп, телескоп, посилювачі звуків і таке ін.), і перетворюють невідчутні для нас властивості та форми руху у відчутні.

Та при всьому цьому чуттєве пізнання за своєю суттю обмежене - не лише особливою фізіологічною природою людини, але й тією обставиною, що цьому типу (формі) пізнання відкрита лише зовнішня сторона дійсності, а не внутрішня - не сутність речей, не закономірності їхнього руху та розвитку. Цю обмеженість людина переборює завдяки мисленню (логічному, раціональному пізнанню). Тому відрізняють якісну відмінність мислення від уявлення. Як запитував В.І Ленін: "Уявлення ближче до реальності, ніж мислення? І так, і ні. Уявлення не може охопити рух у цілому, наприклад, не схоплює руху з швидкістю 300000 км за 1 секунду, а мислення схоплює і повинно схопити"1.

На відміну від чуттєвого пізнання мислення є узагальненим і опосередкованим пізнанням дійсності. Воно полягає в абстрагуванні, узагальненні чуттєво даного, дає знання загального. Тому й відображає природу глибше, повніше дає знання суті. Воно має відносну самостійність, оскільки виникає на основі узагальнення істотних рис, властивостей предмета, виступає у формі поняття, може залишитися незмінним, існувати Й тоді, коли відображуваний ним предмет уже не Існує (або ще не існує). Воно сприяє вдосконаленню чуттєвого пізнання, зберігає для майбутніх поколінь результати історичного розвитку Пізнання, виступає як знаряддя перетворення світу.

Раціоналізм поділяється на онтологічний, гносеологічний та етичний і теоретично протистоїть ірраціоналізму та сенсуалізму. Його ідеї зародились у старогрецькій філософії. Виник він у Новий час у суперечностях схоластичної теорії пізнання й логіки, був пов'язаний з успіхами в математиці та природознавстві. До цього застосовувався лише в теології.

Раціоналістична гносеологія вважає, що джерелом істини, головною формою пізнання є розум. Протиставлення досвіду й розуму найбільше проявилось у філософії Декарта, Спінози та Лейбніца. Високо поціновуючи досвід, вони все ж не могли зрозуміти як із нього виникають достовірні знання, що призвело до однобічного мислення (взаємовиключаючих моментів - досвіду і розуму). В цьому й зійшлися ідеалісти Декарт та Лейбніц, матеріалісти Спіноза і Гоббс. Тому й раціоналізм набрав різних відтінків. Потім у ньому стали вбачати синоніми нежиттєвої розсудливості, яка претендувала бути критерієм в теорії і практиці.

В філософії Канта гносеологічний раціоналізм ослаблюється, хоча й знання, на його думку, є синтезом операцій розсудку й чуттєвості. Плідним було й те, шо пізнання починається з відчуття, та все ж він залишався метафізиком, бо знання, на його думку, спираються на апріорні форми. Ці раціоналістичні форми були посилені у філософії Фіхте та Гегеля, хоч і пов'язані з діалектичним розумінням. У Гегеля гносеологічний раціоналізм пов'язувався з онтологічним, та з вірою у можливість розуму пізнати світ.

У другій половині XIX - XX ст. цей оптимізм був утрачений (позитивізм, неопозитивізм). Перебороти метафізичне й ідеалістичне розуміння названих проблем удалося лише марксистській філософії, в якій досвід, відчуття та вищі форми розумової діяльності зв'язані воєдино.

І все ж теоретичне пізнання може розвиватися лише в єдності з чуттєвим. Це дві сторони єдиного процесу. Тому якісна відмінність безпосереднього, чуттєвого й опосередкованого, логічного пізнання загалом відповідає об'єктивній відмінності явищ і сутності, зовнішнього і внутрішнього, одиничного й загального як моментів, сторін самої об'єктивної дійсності. Це якісно різні форми пізнання.

За ступенями відображення дійсності, пізнання поділяється на емпіричне й теоретичне. На першому відбувається спостереження об'єктів, фіксація фактів, встановлюються емпіричні зв'язки між окремими явищами. На другому - створюються теорії', в яких фіксуються загальні зв'язки й формуються закони розвитку досліджуваних об'єктів в їх системності.

Мислення людини розвивалось по мірі того, як її трудова діяльність підводила до виявлення суттєвих зв'язків та закономірних відношень дійсності.

Основними формами логічного пізнання є поняття, судження та умовивід.

Поняття - це думка про предмет (в широкому розумінні слова), що відображає його сутність, резюмуючи знання про нього, будучи результатом процесу його пізнання. Поняття якісно відрізняється від загального уявлення, та й сам характер узагальнення в ньому інший. Наприклад, загальне уявлення про людину виникає завдяки усередненню рис, які його зовнішньо характеризують, виділенню тих зовнішніх, наочних ознак, які повторюються. Стародавнє "визначення" людини як "двоногої тварини без пір'я" є достатнім, щоб ззовні відрізнити людину від інших істот, проте залишається на рівні загального уявлення, не досягаючи рівня поняття. Обскубаний півень залишається птицею, а людина, що втратила одну чи обидві ноги, - людиною. Навпаки, визначення людини, як істоти, що здатна створювати й застосовувати знаряддя праці, котрій притаманна свідомість, розум, чітка мова, виражає сутність людини і тому відноситься до її поняття. Узагальнення тут іншого роду, здійснене іншими способами, аніж при формуванні загального уявлення. Тут не беруться до уваги просто ознаки, що повторюються в усіх індивідів. Та чи інша людина може й не займатися продуктивною працею, проте її особливий рід занять, її людські властивості склалися в кінцевому результаті на базі трудової, продуктивної праці. Тому остання має для роду "людина" всезагальне значення (не в розумінні простої повторюваності) і виокремлюється в понятті "людина". До формування поняття призводить ряд роздумів, аналітико-синтетична діяльність пізнаючого розуму, дослідження історії розвитку людини і таке ін.

Поняття не може бути адекватно виражене з допомогою наглядно-чуттєвих образів. Формою його вираження (і навіть формою його існування) є слово або словосполучення. Понятійне мислення можливе лише для людини, що володіє мовою. Саме тому мова здатна бути засобом понятійного мислення. Будучи знаковою системою, вона дозволяє фіксувати результати абстрагування, узагальнення та інших розумових операцій. За допомогою речень можна виразити будь-які зв'язки та відношення, незалежно від того піддаються вони наочному уявленню чи ні.

Однією з основних логічних операцій, що здійснюється над поняттям, - є визначення. Повне визначення поняття, на відміну від короткої дефініції, дається теоретичним дослідженням відповідного предмета, що розкриває всі його сторони, зв'язки, опосередкування та процеси розвитку. Крім цього, "вся людська практика повинна ввійти в повне "визначення" предмета і як критерій істини, і як практичний визначник зв'язку предмета з тим, що потрібне людині".

Рух пізнання виражається в судженні. Судження - це думка про об'єкт, яка що-небудь стверджує чи заперечує. Словесною формою судження є речення. Елементарне вчення про правильне мислення - формальна логіка - розглядає й класифікує судження тільки за формальними ознаками, відволікаючись від їх змісту. Так, вирізняють судження стверджувальні й заперечувальні (ділення за якістю), загальні, окремі й одиничні (ділення за кількістю) і таке ін. На відміну від формальної діалектична логіка аналізує зміст форм суджень, що виражають сам розвиток пізнавального процесу. "Діалектична логіка, на протилежність старій, чисто формальній логіці, не задовольняється тим, щоб перелічити і без всякого зв'язку поставити поряд одну коло одної форми руху мислення, тобто різні форми суджень і умовиводів. Вона, навпаки, виводить ці форми одну з одної, встановлює між ними відношення субординації, а не координації, вона розвиває вищі форми з нижчих"1.

В умовиводі найбільш чітко виявляється опосередкований характер раціонального пізнання. Умовивід - являє собою логічну операцію (мислительну діяльність), внаслідок якої із декількох суджень, засновків, (як мінімум двох) виводиться нове (знання), якого не було у попередніх судженнях). Свою останню основу умовивід має в об'єктивних зв'язках самої дійсності, в якій "все... опосереднене, зв'язане в єдине, зв'язане з переходами". Саме цим обумовлена принципова можливість безмежного пізнання світу людиною.

Зв'язки і відношення дійсності осягаються в процесі практичної діяльності - завдяки тому, що людина змушує взаємодіяти між собою різні предмети. На основі різних форм, схем практичної діяльності й виробились основні типи умовиводів.

Мислення здійснюється шляхом таких операцій, як порівняння, аналіз і синтез, абстрагування й узагальнення, різних форм умовиводів - індукції, дедукції, аналогії і таке ін. Всі вони генетично виникли із практичної діяльності. Це говорить про те, що мислення за своєю суттю діяльне. Воно таке ж специфічне для людини, як і трудова діяльність та спілкування. Оскільки вихідні, елементарні структури трудової діяльності за своєю суттю однакові для всіх конкретних людських суспільств, то й самі вони зберігаються в усіх складних формах діяльності. Тому вони й обумовлюють форми й закони, притаманні мисленню всього людства. К.Маркс у свій час зазначав: "Оскільки процес мислення сам виростає з певних умов, сам є природним процесом, то дійсно осягаюче мислення може бути лише одним і тим самим, відрізняючись тільки ступенем, залежно від зрілості розвитку, отже також, і від розвитку органу мислення"3.

На основі елементарних форм і структур мислення формуються все складніші категорії, що організовують та орієнтують пізнання, па* радити (положення, пригадали, що визначають способи світорозуміння), типи мислення (міфологічний, релігійний, науковий). Конкретно-змістовніший характер мають такі форми теоретичного пізнання, як ідеї, гіпотези, теорії, наукові концепції і таке ін.

Ці ідеальні структури обумовлені вже не загальними схемами практичної діяльності, а конкретно-історичними її особливостями, формами суспільних відносин, рівнем їх розвитку, типами соціальної регуляції і таке ін. Тому системи категорій, типи і парадигми мислення можуть якісно розрізнятися між собою. "... Люди, які виробляють суспільні відносини відповідно до свого матеріального виробництва, - зауважував Маркс, - створюють так само й іде!і категорії, тобто абстрактні, ідеальні вирази цих самих суспільних відносин"1. Ці якісні відмінності не повинні протиставлятися єдності основних, вихідних логічних структур, як це має місце у Л Леві-Брюля, що сформував концепцію "паралогічного" мислення, яке немовби було притаманним первісним людям і є радикально відмінним від мислення цивілізованих людей.

Чуттєве й раціональне пізнання генетично (в історії становлення людини й в індивідуальному розвитку особистості) можна розглядати як ступені пізнавального процесу, але у сформованої людини вони нерозривні і являються взаємопов'язаними сторонами пізнання. В цьому розумінні чуттєве й раціональне є суттю єдності протилежностей: вони протилежні за рядом суттєвих ознак - як безпосереднє й опосередковане, інтуїтивне та дискусійне і таке ін. їх взаємозв'язок і обумовлює безмежність пізнавальних можливостей людини. Чуттєве пізнання - необхідний початок, вихідний пункт пізнання. Проте лише в раціональному мисленні реалізується міцність пізнання. Навіть повна відсутність деяких відчуттів не позбавляє людину здатності оволодіння абстрактним мисленням. Взаємозв'язок чуттєвого й раціонального не слід розуміти лише як зовнішній. У дійсності вони взаємо проникають одне в одне. Людина відчуває, сприймає, уявляє як мисляча істота, що здатна мислити, і в цьому принципова відмінність її чуттєвого пізнання від відображення світу твариною. Навіть на рівні відчуттів помітна ця властивість (точніше, сутність) людини, оскільки в людське сприйняття вплітаються й інтелектуальні моменти. Сприйняття будь-якого предмета одразу, часто несвідомо, неусвідомлено підводиться під певні поняття. Людина миттєво вирішує питання: що я бачу? Якого роду предмет, що мною сприймається? До кожного сприйняття застосовується набутий суб'єктом досвід, його знання. Предмет, який сприймається, мисленно має назву - а слово узагальнює, в слові виражене поняття. Сформовані в свідомості схеми мисленної діяльності ("схеми розуміння"), організовують і процеси сприйняття та уявлення, надаючи їм активно спрямованого характеру.

З іншого боку, раціональне пізнання спирається на чуттєвий матеріал, відштовхується від нього, оскільки мислення можливе лише в матеріальній чуттєво-сприйнятій оболонці мови. Воно включає в себе деякі наочні компоненти, свого роду "схеми". Це найхарактерніше для інженерно-конструкторського, "шахового" та іншого мислення. Воно ж властиве й іншим його видам, не виключаючи й філософського. Застосовуючи гегелівську термінологію, можна сказати, що чуттєві моменти знаходяться і в абстрактно-логічному мисленні як "зняті", підпорядковані, тобто такі, що втратили живі та яскраві кольори безпосереднього враження, але які залишаються опорою для ідеальних розумових конструкцій, що відображають сутність речей.

Діалектико-матеріалістична філософія, вирішуючи проблему співвідношення чуттєвої й раціональної сторін пізнання, знімає однобічність сенсуалізму й раціоналізму, які різко відмежувалися один від одного в філософії Нового часу. Сенсуалізм, відштовхуючись від факту, що відчуття є початок і джерело пізнання, визнає чуттєве пізнання Його основною формою, а роль логічного мислення зводить до комбінування чуттєвих даних (типова в цьому відношенні гносеологічна концепція Дж. Локка). Його однобічність - в перебільшенні, абсолютизації якісної специфіки чуттєвих форм пізнання. Протилежністю сенсуалізму й пов'язаного з ним емпіризму є раціоналізм, що абсолютизує раціональне, логічне пізнання. Чуттєве знання розглядалося рядом раціоналістів як нечітке, неясне. На їх думку, тільки розумом досягається ясність і чіткість знань. Характеристики істинного і достовірного знань - все загальність і необхідність, з точки зору раціоналізму, досягаються засобами розуму незалежно від чуттєвого досвіду. Ці характеристики закладені в природі розуму, як такого, обумовлені притаманними йому властивостями й іманентними законами його діяльності. Раціоналісти мають рацію, визнаючи якісну специфіку розумового пізнання, наголошуючи на тому, що пізнання об'єктивної закономірності можливе лише в логічній, понятійній формі. Класичний раціоналізм (Декарт, Спіноза, Лейбніц, Гегель та ін.) навіть у своїх ідеалістичних варіантах розвивав елементи теорії і методології наукового пізнання. Навпаки, пізній раціоналізм, включаючи сучасну західну філософію, веде в бік від шляхів наукового оволодіння дійсністю до ірраціоналізму, нерідко поєднуючись з релігійною містикою.

Однобічність раціоналізму - в тому, що він відриває логічні пізнання від чуттєвого, від матеріально-предметної практики людстві В класичній філософії він нерідко (хоча й не завжди) поєднувався ідеалізмом у розумінні світу і природи, самого розуму (вчення Декарт про "вроджені ідеї", монадологія Лейбніца, трансценденталізм Кант та ін.).

Перебороти однобічність сенсуалізму й раціоналізму прагну І.Кант. Особливо цікавими є його підходи до виявлення механізмі зв'язку між чуттєвістю й розсудком. Проте помилковість вихідних положень, агностицизм, спроба компромісу між матеріалізмом та ідеалізмом завадили Канту наблизитись до справжнього вирішення ніс проблеми.

Діалектико-матеріалістична філософія засвоїла позитивні моменти сенсуалізму й раціоналізму, відкидаючи їх недоліки, обмеженості та однобічність. Вона розкриває діалектику чуттєвого й раціонального пізнання, визначає їх місце і роль в пізнавальному процесі, розкриває джерела цих рівнів та форм пізнання, що проявляються в практичній діяльності.