Філософія - Щерба С.П. - 5. Істина та шляхи її осягнення

Пряма й безпосередня мета пізнання - осягнення істини. Проблема істини - одна з найголовніших у філософії, центральне питання гносеології, предмет гострих суперечок між матеріалістами та ідеалістами, метафізиками й діалектиками, емпіриками та раціоналістами. "Істина це велике слово і ще більш велика справа, - писав Гегель - Якщо дух і душа людини ще здорові, то в неї при звуках цього слові повинні вище здійматися груди".

Поняття істини в тій чи іншій мірі ставилось під сумнів і скептиками, і агностиками. Проте внутрішня суперечність їх вчень в тому що вони, при спробі обґрунтувати свої тези все ж були змушені апелю вати до поняття істини.

В ідеалістичній філософії істина трактувалась як адекватність людських знань, понять і суджень "ідеї", як відповідність їх апріорним (позадосвідним) категоріям і принципам розсудку, як погодження між поняттям та "досвідом" (витлумаченим в сенсі сукупності "чуттєво даних"), як те, що загально значиме, загальновизнане, як "організуюча форма людського досвіду" тощо. Таке розуміння істини обмежує її в світі свідомості, якби широко не розумілося це останнє.

Діалектико-матеріалістичне розуміння істини включає ряд принципових положень: об'єктивність, діалектику відносного й абсолютного в істині (істина як процес), практику як основного й кінцевого критерію істини тощо.

У вченні діалектико-матеріалістичної філософії про істину головне місце займає визнання її об'єктивності. Істина є адекватне відображення об'єктивної дійсності у свідомості людини. Об'єктивну істину В. І Ленін визначав як зміст людського уявлення, яке не залежить від суб'єкта, ні від людини, ні від людства.

Заперечення об'єктивності істини, будь-яке інше тлумачення цього поняття неминуче відкриває дорогу антинауковим поглядам. Не випадково ряд філософів, мислителів намагаються відкинути матеріалістичне розуміння істини. Якщо існує об'єктивна істина, вважають матеріалісти, якщо природознавство, відображаючи зовнішній світу "досвіді" людини, одне тільки здатне давати нам об'єктивну істину, то будь-який фідеїзм заперечується безумовно. Якщо ж об'єктивної істини немає, істина (зокрема, й наукова) є лише "організуюча форма людського досвіду", то цим самим відкриваються двері для неї, "організуючих форм" релігійного досвіду.

Об'єктивна за змістом і джерелом істина проте існує не поза суб'єктом, а в його свідомості, проявляючись у формі уявлень, понять, ідей, теорій. Вона осягається завдяки пізнавальній активності суб'єкта, в основі якої лежить практична активність. Істина, таким чином, це характеристика окремих (гносеологічних) відношень між об'єктом і суб'єктом.

Застосовуючи до гносеології" принцип розвитку, діалектична філософія розуміє істину як процес переходу від незнання до знання, від неповного, неточного знання до більш повного й точного. Визнаючи об'єктивність істини, діалектико-матеріалістична філософія ставить наступне запитання: "чи можуть людські уявлення, що виражають об'єктивну істину, виражати її відразу, цілком, безумовно, абсолютно чи тільки приблизно, відносно?"1. Це виражає співвідношення істини абсолютної та відносної. Ленін з цього приводу підкреслював органічний зв'язок між поняттями об'єктивності й абсолютності істини: визнавати об'єктивну, тобто незалежну від людини і від людства істину, означає так чи інакше визнавати абсолютну істину.

Тому наукова гносеологія несумісна як з догматизмом, так із з релятивізмом. Відомо, що перший являє собою вияв метафізичного підходу до пізнання, що проявляється лише у визнанні кінцевих і незмінних "істин", оперує заскорузлими положеннями, не враховуючи змін конкретних умов, не будучи в змозі відобразити рух живого життя, внаслідок чого істинне в одних обставинах може стати неістинним (омана) в інших.

Релятивізм (лат. relativus - відносний), навпаки, абсолютизує момент відносності знання, заперечує в ньому будь-який абсолютний, усталений зміст. При цьому рух пізнання трактується як перехід від однієї відносної, умовної істини до іншої - такої ж відносної і умовної. Втрачається розуміння пізнання як процесу заглиблення в об'єкт, губиться можливість застосувати до пізнання поняття й критерії прогресу. Принцип релятивізму (відносності) наших знань з особливою силою проявляється в періоди різкої ломки старих теорій (особливо при незнанні діалектики), що неминуче призводить до ідеалізму. Сама ж матеріалістична діалектика включає в себе релятивізм, проте не зводиться до нього. Вона визнає відносність наших знань не в розумінні заперечення об'єктивної істини, а в розумінні історичної умовності, наближення та рухомості меж наших знань до цієї істини.

У чому ж абсолютність істини, і в чому ж її відносність?

Поняття абсолютної Істини не однозначне. В одному з своїх значень - це "вічна" істина, тобто така, що не може бути спростованою чи запереченою в майбутньому. До вічних істин відносять: 1) істину факту, який констатується з точною датою місцем (Наполеон Бонапарт помер 5 травня 1821 року на острові св. Єлени; Місто Житомир у 2008 р. стояло на річці Тетерів і таке ін.); 2) істину, яка вичерпує будь-яке окреме відношення (математична аксіома чи рівняння 2 х 2 = 4 і таке ін.); 3) всезагальні закони та принципи науки й філософії (загальне формулювання закону збереження й перетворення енергії; закони матеріалістичної діалектики тощо). Слід при цьому зазначити, що навіть якщо в усій тій сфері дійсності, яка доступна сучасному науковому пізнанню, констатована дія будь-якого закону, це ще не гарантує його все загальності й вічності, тобто того, що він діє і поза цією сферою. Ф. Енгельс у свій час вказував, що, із розвитком природознавства закони, які колись вважалися вічними, стають історичними (притаманними лише окремим етапам розвитку певної системи об'єктів).

"Вічні" істини в усіх указаних значеннях - є необхідним компонентом знання, хоча й вони далеко не вичерпують його змісту (і тим менше вичерпують його, чим складніший об'єкт пізнання, чим більше виражений процес його розвитку).

У другому значенні абсолютною істиною називається вичерпне знання про будь-який конкретний об'єкт чи про світ "в цілому". В цьому розумінні одержання абсолютної істини досягається в принципі, але її пізнання здійснюється в нескінченному ряді людських поколінь, через кінчений ряд наближень, кожне з яких є відносною істиною. "Ми маємо тут... суперечність між характером людського мислення, яке уявляється нам в силу необхідності абсолютним і здійсненням його в окремих людях, що мислять тільки обмежено. Ця суперечність може бути розв'язана тільки в безконечному поступальному русі, в такому ряді послідовних людських поколінь, який для нас, принаймні на практиці, є безконечним. У цьому розумінні людське мислення таке ж суверенне, як не суверенне, і його здатність пізнавання така ж необмежена, як обмежена".

У процесі пізнання відбувається нагромадження елементів абсолютно істинного знання, а в результаті рефлексії (звернення пізнання на самого себе) виявляються всезагальні закони пізнавального процесу, які за своєю суттю тотожні всезагальним законам об'єктивної дійсності. їх застосування як методологічних принципів спрямовує пізнання на шлях, що призводить до абсолютної істини.

Відносність істини, яка досягається на окремому етапі історії пізнання, полягає в тому, що знання, якими користується людство на даному етапі, є в цілому (чи в ряді суттєвих моментів) адекватним відображенням об'єктивної дійсності. Без цього взагалі не можна було б говорити про істину, хоча б і відносну. Остання доповнюється, поглиблюється, уточнюється подальшим розвитком пізнання.

Відносна істина не може бути відірвана від абсолютної. В усякій відносній істині є певний абсолютний зміст, тобто кінцеве досягнення науки. Абсолютна істина (в розумінні її вичерпності) "складається" з тих елементів істинного, вірно відображаючого об'єкт знання, які є в кожній відносній істині.

В.І.Ленін підкреслював, що людське мислення за своєю природою здатне давати й дає нам абсолютну істину, яка складається з суми відносних істин. Кожний ступінь у розвитку науки додає нові зерна до цієї суми абсолютної істини, але межі істини кожного наукового положення відносні, які то звужуються, то розширюються подальшим зростанням знання1. Тобто із суми відносних істин складається абсолютна істина і що відносні істини є відносно вірні відображення об'єкта. З розвитком вони стають все точнішими, оскільки в них зростають елементи абсолютного знання.

Таким чином, діалектика відносної та абсолютної істини виражає ту обставину, що осягнення істини є процес, який здійснюється не шляхом переходу від однієї істини до іншої, коли попередні етапи пізнання залишаються позаду, а розвиток істини, її збагачення, поглиблення, уточнення, конкретизація. При цьому зміст попередніх етапів, наукових концепцій тощо не відкидається, а зберігається, засвоюється, переробляється, підіймається до вищого рівня. Його елементи включаються до нової теоретичної системи, осмислюються в світлі нових досягнень науки. При цьому відбувається "повернення" до наукових концепцій, які виникли раніше, з метою утримати й розвинути їх позитивний зміст.

З прогресом науки виявляється специфічна закономірність, в якій конкретизується всезагальний закон: з появою нової фундаментальної теорії, яка пояснює більш широке коло явищ, попередня теорія не відкидається, а зберігається як "приватний випадок" нової теорії, істинний лише в певних умовах ("принцип відповідності"). Так, рівняння теорії відносності при швидкостях дуже малих у порівнянні із швидкістю світла, переходять у рівняння класичної фізики. Наведемо ще один приклад. У "класичній" фізиці існувало положення: "всі тіла складаються з атомів, а атоми неподільні". В ньому абсолютно достовірним є те, що існують атоми і з них складаються всі тіла. Тут "схоплена" та істинна думка, що всім станам матерії властивий момент дискретності, хоча й не були ще відомі інші форми дискретності, (кванти, кварки, поля і таке ін.). Твердження ж, що атоми абсолютно неподільні, було оманою. Однак достовірно (абсолютно достовірно) те, що атоми відносно неподільні - як елементарні одиниці хімічних елементів, які визначають специфічну якість кожного з них. Загалом атомно-молекулярні уявлення науки позаминулого століття були відносною істиною - приблизно вірним відображенням дійсності - але неповним, неточним, з елементами заблудження.

На початку XX століття було встановлено, що атоми мають певну внутрішню структуру - складаються з позитивно зарядженого ядра й негативно заряджених електронів. Створена була так звана планетарна модель атома. Це було повніше й точніше відображення дійсності, хоча й, не вичерпне, й вмішувало елементи омани, оскільки елементарним частинкам приписувалися властивості макротіл, своєрідних "кульок".

Відкриття нейтрона, мезона та інших елементарних частинок, створення квантової механіки, і виявлення неточності планетарної моделі - збагатило наукові уявлення про мікросвіт і, водночас, поставило ряд складних проблем. Напрошується висновок, оскільки матерія невичерпна, то й сучасні уявлення не можна вважати кінцевими. Шлях пізнання нескінченний, і отже на ньому немає перепон, які не можна було б подолати. Матеріалістична діалектика вселяє впевненість у необмежених можливостях людського розуму і, водночас, застерігає проти перетворення певних уявлень, концепцій, що нині склалися, в догму чи абсолют.

Практика - це головний і остаточний критерій (грец. kriterion -мірило), засіб перевірки істинності знань.

В історії філософської і наукової думки пропонувались різні концепції критерію істини й, відповідно, процедури її перевірки. Такими, вважалися: ясність і чіткість знання, логічне виведення його з очевидних аксіом, "загальновизнаність" (загальне визнання), відповідність теоретичних положень безпосередньо констатуючим даним досвіду (принцип верифікації) і таке ін. На розуміння критерію істини, в першу чергу, накладала відбиток світоглядна установка (матеріалістична чи ідеалістична). Суттєве значення мав і підхід: з точки зору емпіризму, раціоналізму чи ін.

Діалектико-матеріалістична філософія визнає недостатніми ті критерії, oо не виходять за межі пізнавальної сфери. Перевірити істинність знання - це означає співставити його з відображеною в ньому дійсністю, а це можна зробити лише за допомогою чогось такого, oо опосередковує їх зв'язок між собою і не співпадає безпосередньо ні з пізнанням, ні з дійсністю самою по собі. Таким засобом є лише практика - чуттєво-предметна діяльність людей. Саме застосування знань у практиці дозволяє встановити міру їх істинності чи наявність елементів омани. При цьому практика не зводиться до окремих експериментів (хоча вони й відносяться до неї і слугують цілям перевірки істини). Навпаки, під практикою розуміється уся сукупність предметно-матеріальної діяльності суспільства (соціальних груп, окремих людей) в її історичному розвиткові. Практикою перевіряється істинність як чуттєвих, так і раціональних компонентів знань.

Важливим засобом у пізнанні сутності речей є розкриття причинних зв'язків. Споглядання не дозволяє встановити що-небудь окрім послідовності явищ, а достовірне встановлення причинного зв'язку між ними досягається через практичну діяльність, яка здійснює перевірку стосовно причинності.

Суттєве значення в пізнавальному процесі має рух думки від явища до сутності, від одиничного до загального та виявлення необхідності, яка є прихованою серед випадковостей. Як підкреслював Ф. Енгельс, всяке дійсне, вичерпне пізнання заключається в тому, що ми в думках піднімаємо одиничне з одиничності в особливість, а з цієї останньої у всезагальність. Ми знаходимо і констатуємо незкінечнне в кінченному, вічне у минущому".

Всезагальність і необхідність знання засвідчується, в кінцевому рахунку, саме практикою. Практична діяльність людей, з одного боку, орієнтується певними ідеями, теоріями, які за своєю природою мають загальний характер. З іншого боку, вона безпосередньо має справу з належною людині об'єктивною реальністю. Це і дозволяє виявити загальне в самій дійсності (зв'язки, відношення, закони, сутність) та встановити, в якій мірі загальне в думці відповідає загальному в дійсності. Ще Ленін зауважував, що практика вища за теоретичне пізнання, бо вона має не тільки достоїнство загальності; а й безпосередньої дійсності". Діяльність людини, яка сформувала для себе об'єктивну картину світу, змінює зовнішню дійсність, її визначеність, робить її "саму-в-собі" і "саму-для-себе" сущою (об'єктивно-істинною).

Таким чином, розкривається глибокий зміст діалектичного шляху пізнання істини. Практика як етап матеріалізації, "опредметнення" ідеї, теорії дозволяє перевірити їх істинність, уточнити, вдосконалити, чи відкинути моменти омани. Водночас вона виявляє непізнане, ставить проблеми, створює стимули для подальшого пізнання.

Оскільки сама практика розвивається й на кожному етапі людської історії має свої межі, тому й критерій практики теж являє собою єдність абсолютного й відносного. "Цей критерій - писав В.І Ленін, - теж настільки "невизначений", щоб не дозволяти знанням людини перетворитися в "абсолют", і в той же час настільки визначений, щоб вести нещадну боротьбу з усіма різновидностями ідеалізму й агностицизму"1,

Діалектико-матеріалістичне розуміння практики, критерію істини корінним чином відрізняється від розуміння її прагматизмом. Для прагматизму істинно те, що корисно в будь-якому відношенні, що "працює", дозволяє досягти практичного успіху. Тобто практика трактується в обмеженому, "діляцькому" розумінні. Головним для прагматизму є те, що істина не є відображенням об'єкта реальності, а просто характеристикою корисного ефекту, що задовольняє в будь-якому відношенні суб'єкта діяльності. Тут ми маємо справи з особливим варіантом суб'єктивно-ідеалістичного розуміння як практики, так і істини.

Для діалектико-матеріалістичної філософії практично корисними можуть бути лише знання, ідеї, теорії, якщо вони є гносеологічно істинними, тобто такими, що адекватно, достовірно відображають об'єктивну дійсність. Таким чином, практична корисність - функція істинності, а не навпаки. Водночас, осягнення істини є функцією (однією з функцій) суспільно-історичної практики, і, насамперед, практики прогресивних верств суспільства. Саме вони найбільше зацікавлені у пізнанні істини, й завдяки їх діям істинні знання слугують меті ігрогресивного перетворення світу.

Важливою характеристикою істини є її конкретність, оскільки абстрактної істини не буває. Це означає що істинність будь-якого положення, оцінка і таке ін. повинні встановлюватися з урахуванням усієї сукупності факторів, умов, особливостей місця, часу, етапу історичного розвитку, внутрішніх та зовнішніх обставин. Одне й те ж положення може бути - і буває - як достовірним, так і неправильним, залежно від конкретних обставин. Відстоюючи принцип конкретності істини, діалектико-матеріалістична філософія протилежна догматизму, про який вже йшлося. З іншого боку, цей принцип виключає еклектику (механічне з'єднання різних, "точок зору" і таке ін.) та софістику (суб'єктивну "гнучкість'' понять).

Принцип конкретності вимагає всебічного вивчення предмета в його розвитку, виявлення властивих йому внутрішніх і зовнішніх протиріч. При цьому зв'язок понять, що відображають сутність предмета повинен відповідати об'єктивним зв'язкам Його самого. Правильно застосований системний підхід в органічній єдності з вивченням процесів діалектичного розвитку - одна з суттєвих умов пізнання конкретної істини. По-друге, - і це логічно випливає зі сказаного, - принцип конкретності характеризує основну тенденцію процесу пізнання істини: повніше, змістовішне, - тобто все конкретніше осягнення об'єктивної дійсності. Рух думки від абстрактного до конкретного, до пізнання предмета як внутрішньо структурованої єдності, багатоманітними зв'язками пов'язаного з іншими предметами, - одна з всезагальних діалектичних закономірностей процесу пізнання. "Конкретне тому конкретне, - писав К.Марке, - що воно є синтез багатьох визначень, і отже, єдність різноманітного. В мисленні воно виступає як процес синтезу, як результат, а не як вихідний пункт, хоч воно являє собою дійсний вихідний пункт і, внаслідок цього, також вихідний пункт споглядання і уявлення... метод підняття від абстрактного до конкретного є... спосіб, за допомогою якого мислення засвоює собі конкретне, відтворює його як духовно конкретне".

Із сказаного слідує, що пізнання це складний, суперечливий процес, в якому в результаті активності суб'єкта, його творчих потенцій відбувається рух від чуттєвих форм відображення до логічних, від емпіричного рівня до теоретичного, від знання явища до знання сутності. Безпосередньою метою пізнання є досягнення істини. Рух до абсолютної істини як ідеалу пізнання здійснюється на основі практики, шляхом зміни одних відносних істин іншими, більш повнішими, І так постійно.

Контрольні запитання:

1. Місце проблем пізнання в філософській культурі.

2. Що ви розумієте під гносеологію?

3. Визначить суб'єкта і об'єкт пізнання.

4. Рівні пізнання.

5. Чим відрізняються уявлення від відчуттів та сприйнять?

6. В чому полягає обмеженість раціоналізму та емпіризму при вирішенні теоретико-пізнавальних проблем?

7. Розкрийте діалектику суб'єкта і об'єкта в пізнання.

8. Яка роль практики в пізнанні?

9. Діалектика суб'єктивного і об'єктивного, відносного й абсолютного в пізнанні.

10. В чому конкретність істини?

11. В чому полягає критика агностицизму?

Теми рефератів:

1. Пізнання як вид духовної діяльності.

2. Діалектика суб'єкта і об'єкта як філософська проблема.

3. Місце істини та заблудження в пізнанні.

4. Проблема критеріїв істини.

5. Проблеми розуміння в філософії.

Рекомендована література:

1. Алексеев П.В., Панин А.В. Теория познания и диалектика. -М., 1991.

2. Андрос Е.И. Истина как проблема познания и мировоззрения. - К., 1984.

3. Арефьева B.C. Общество. Познание. Практика. - М., 1988.

4. Библер B.C. Мышление как творчество. - М., 1975.

5. Вилъчинский ВД. Познание и практика в структуре деятельности. -Рига, 1988.

6. Гайденко П.П. Эволюция понятия науки (XVII - XVIII вв.). -М., 1987.

7. Гносеология в системе философского мировоззрения. - М., 1983.

8. Диалектика. Познание. Наука. - М., 1988.

9. Жариков Е.С. Научный поиск. - К., 1966.

10. Заботил П.С. Преодоление заблуждения в научном познании. -М., 1977.

11. Ильенков Э.В. Диалектическая логика. Очерки истории и теории. - М., 1984.

12. Категориальные структуры познания и практика. - К., 1986.

13. Кедровский ОМ. Методы построения теоретических систем знания. - К., 1982.

14. Коршунов A.M., Мантатов В. В. Диалектика социального познания.-М., 1988.

15. Кукушкина Е.И., Логунова Л.Б. Мировоззрение, познание, практика. - М., 1989.

16. Кун Т. Структура научных революций. - М., 1975.

17. Лекторский ВА. Субъект, объект, познание. - М., 1980.

18. Ленинская теория отражения и современная наука. - Т. 1-2. -София, 1981.

19. Ленін В.І. Матеріалізм і емпіріокритицизм // Повн. зібр. тв. - Т.18.

20. Логика научного исследования. - М., 1965.

21. Маркс К. До критики політичної економії. Передмова // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. - Т. 13.

22. Маркс К. Тези про Фейербаха // Маркс К, Енгельс Ф. Твори. -Т.З.

23. Материалистическая диалектика. Краткий очерк теории. - М., 1985.

24. Патнам X. Разум, истина и история. - М., 2002.

25. Пономарев Я. А. Психология творчества. - М, 1976.

26. Поппер К. Логика и рост научного знания. - М., 1983.

27. Современная западная социология. Словарь. - М., 1990.

28. Современная западная философия. Словарь. - М., 1991.

29. Субъект и объект как философская проблема. - К., 1979.

30. Субъективная диалектика. - М., 1982.

31. Творче, практичне і критичне мислення / Відповщ. ред. СП.Щерба. - Житомир. - 1997.

32. Творчество и социальное познание. - М., 1982.

33. Теория познания: В 4-х томах. - М., 1991.

34. Филатов В. Т. Научное познание и мир человека. - М., 1989.

35. Фролов И. Т., Юдин Б.Г. Этика науки. - М., 1986.

36. Швырев В.С. Научное познание как деятельность. - М., 1984.

37. Шевченко В.І. Концепція пізнання в українській філософії. - К., 1993.

38. Штофф ВА. Проблемы методологии научного познания. - М., 1978.

39. Ярошовецъ В.І. Людина в системі пізнання. - К., 1996.

40. Яцкевич А.Ф. Диалектика объективного и субъективного в проявлении законов общества. - Минск, 1982.