Філософія історії - Бойченко І.В. - 5.2.2.1. Монада: перші фактичні розробки та термінологічне оформлення

5.2.1. Постнекласичний підхід: специфіка й стан розробки

У зв'язку з цим першорядного значення набуває з'ясування специфічних особливостей саме (і тільки) постнекласичного підходу, які виявили б не тільки багатолінійність, а й принципову нелінійність цивілізаційних, та й усіх інших історичних індивідів.

З позицій сучасного трактування цивілізаційного підходу, як і з позицій його попереднього, але вже нетрадиційного варіанту, історичний процес постає насамперед не монолінійною послідовністю, а по-ліцентричним процесом розвитку і зміни таких культурно-історичних форм, як цивілізації. Зберігаються на етапі постнекласики й такі риси некласичного історичного мислення, як плюралістинність і "багатозначне" прочитання змісту понять та категорій історії й філософії історії. Але саме (і тільки) в рамках сучасної філософсько-історичної думки формуються й принципово нові, вже навіть щодо сучасного осягнення світу історичних реалій особливості постнекласичного бачення історичної дійсності.

У контексті постнекласики дослідницькі розвідки на сучасному етапі здійснюються за досить широким спектром напрямків, хоча постнекласичні розробки є сьогодні ще досить нечастим явищем. Дуже цікаві ідеї вміщені, наприклад, у збірнику наукових праць "Totallogy. Постнекласичні дослідження", підготовленому співробітниками Центру гуманітарної освіти ПАН України разом із колегами з інших науково-дослідницьких і навчальних закладів Києва. Так, скажімо, В.А. Рижко, В.С. Лукьянець та І.С. Добронравова 25 розробляють методологічні питання постнекласичної науки; О.Є. Гомілко та І.А. Бондарчук 26 — загальнофілософські проблеми постнекласичного мислення; І.Л. Батіна й М.О. Нестерова 27 — особливості постнекласичного аналізу світоглядних аспектів космологічної тематики тощо. У філософському ж осмисленні історичного процесу на даний відтинок часу виокремлюється дві основні версії постнекласичного підходу, котрі з певною долею умовності можна позначити, як монадологічну, започатковану у працях І.В. Бойченка 28, та тоталлогічну, засновником якої є В.В. Кизима 29. Так, з позицій підходу тоталлогічного історичні та соціальні індивіди найрізноманітніших масштабів тлумачаться як специфічні тотальності, масштабніші з яких шляхом диверсизації (специфічного поділу) трансформуються у тотальності такого самого штибу, але вже меншого масштабу. У контексті ж монадологічного підходу кожна з історичних цілісностей, зокрема цивілізацій, розглядається вже як нелінійне утворення монад ного характеру.

5.2.2. Що ж таке монадологічне розуміння історії?

Відповідь на це питання передбачає врахування принаймні основних змістових характеристик поняття "монада".

5.2.2.1. Монада: перші фактичні розробки та термінологічне оформлення

У філософський обіг це поняття впроваджено у стародавній Греції, за існуючими свідченнями, Піфагором, хоча певну роботу до нього у межах цього культурно-історичного типу здійснив ще Анаксагор зі своїм вченням про гомеомерії. Однак пізнавальний рух, спрямований на виокремлення і вивчення феномена, означеного поняттям монада, розпочався набагато раніше. Витоки такого руху простежуються передусім у творах мислителів Стародавнього Сходу, присвячених з'ясуванню своєрідності та співвідношення мікро-та макрокосму. Наприклад, в Індії, де проблема тотожності макро- і мікрокосму зводиться до питання взаємозв'язку Брахмана (Єдиного) і Атмана (індивідуального вияву цього Єдиного), її розгляд започаткований ще стародавніми, ведичними мудрецями. Зокрема, у "Мандук'я-упанішаді" розробляється вчення про турію — специфічний стан свідомості, який витлумачується як засіб і форма єднання Атмана з Брахманом — мікро- та макрокосму30. Ця проблематика у певному зрізі є лейтмотивною для індійської філософської думки на всіх етапах її формування і розвитку, закономірно конкретно розвиваючись у різноманітних філософських системах. Чи не найповніше та найвище втілення вона одержала у середньовіччі — в системі Шанкари, а в XIX—XX ст. — у працях всесвітньо-відомих представників так званої "інтегральної веданти", насамперед Вівекананди та Шрі Ауробіндо Гхоша 31.

Однак статусу власне монадологічної ця проблематика набуває, як уже зазначалося, у філософів Стародавньої Греції — Піфагора та представників його школи, а також — Екфанта, Платона та Арістотеля. Системна її розробка відбулася пізніше представниками західноєвропейської філософії, зокрема М. Кузанським, Д. Бруно, Г.В. Лейбніцем, Й.В. Гете, Г. Лотце, Ш. Ренув'є32 і представниками російського неолейбніціанства, наприклад, М. Лоським33.

Ще з часів Піфагора та його послідовників монада постає як Єдине, але Єдине своєрідне, бо воно водночас є Все. Інакше кажучи, монада — це різновид єдиного, що використовується для означення суми частин, тлумаченої як одиничне, тоді як взятий без подібного застереження термін "єдине" може стосуватися і кожної з частин, що утворюють ціле. Саме через це вона (монада) постає як Бог, Розум, Причина, Принцип усіх речей.