Філософія історії - Бойченко І.В. - ФЕЙЕРАБЕНД Пол Карл (нар. 1924)

— американський філософ і методолог науки. Основна праця — "Проти методологічного примусу. Нарис анархістської теорії пізнання" (1975). Чимала популярність Ф. має дещо епатуючий характер, оскільки зумовлена тим, що він з безпрецедентною, навіть дещо нарочитою, відвертістю продемонстрував негативні наслідки та манівці сцієнтистської філософії науки, переконливо довівши, що їх не змогла позбутися не тільки неопозитивістська, а й сучасна постпозитивістська, соціокультурна за орієнтаціями, методологія науки. Переконливість висновків Ф. зумовлена значною мірою тим, що він дійшов їх не завдяки зовнішній критиці методології постпозитивізму, а через логічне доведення і граничне загострення релятивних, агностичних та інших ідей, що не тільки в експліцитній, свідомо продуманій, а й імпліцитній, латентній, формі містилися у працях представників різних найновітніших напрямів філософії та методології науки: історико-еволюціоністської школи (М. Полані, Т. Кун, С. Тулмін, В. Штегмюллер), неораціона-лізму (Г. Башляр, Є. Мейєрсон, Ф. Гонсет), Франкфуртської школи (М. Хоркхаймер, Т. Адорно, Г. Маркузс, Ю. Хабермас), Бостонських досліджень з філософії науки (Р. Коєн, М. Вартофський); критичного раціоналізму (К. Поппер, І. Лакатос, Дж. Агассі, Г. Альберт), "наукового матеріалізму" (Марголіс, X. Патнем, Р. Рорті), пізнього Вітгенштейна тощо. На противагу кумулятивізму, Ф. відстоює тезу за якою фундаментальні наукові теорії, що змінюють одна одну, не висновуються у їх логічній послідовності, а є якісно відмінними, не-порівнюваними за допомогою суто раціональних засобів. Постаючи як сумісні й рівноцінні, вони, за Ф., можуть становити предмет вибору лише відповідно до запитів певної пізнавальної чи практичної проблемної ситуації або ж на підставі певних світоглядних, методологічних чи психологічних установок, схильностей і переваг. Керуючись такими міркуваннями, Ф. вважає, що найпродуктивнішими етапами розвитку наукових знань є періоди боротьби соціально, ідеологічно й теоретично зумовлених альтернатив. Сам цей розвиток тлумачить як розмноження (проліферацію) різнотипних, але рівнозначних теорій, займаючи, обґрунтовуючи і послідовно провадячи позицію теоретико-методологічного плюралізму. Означена позиція свідомо доводиться Ф. до її логічних меж, набираючи вигляду "методологічного анархізму", що заперечує саму можливість універсального методу пізнання, відмовляється від принципів об'єктивності й істинності пізнання на користь заклику "Все дозволено!" як непримусового і справді творчого.

Обґрунтовуючи і конкретизуючи положення про соціальну та світоглядну навантаженість кожної з різноманітних форм наукового та позанаукового (які — аж до міфології — за своєю спроможністю нічим не поступаються, на думку Ф., науковим) осягнення дійсності, ф. водночас обстоює думку про невиправдане засилля науки та вчених у сучасному суспільстві, від якого давно і рішуче потрібно позбутися, звільнивши від нього народи. Оскільки наука і техніка, крім того, з одного боку, спотворюють географічне довкілля, а з іншого — призводять до перетворення політики, її форм і складових, передусім держави, на знаряддя свого панування Над масами, то звільнити від сцієнтистського гніту слід також навколишню природу то соціально Й політично організоване життя людей, подібно до того, як за часів формування індустріального суспільства їх необхідно було звільнити від гніту релігії й церкви. У кращому для неї випадку науку, яка є, з погляду Ф., не більш ніж ідеологією наукової еліти, потрібно прирівняти до статусу релігії, міфу, магії тощо, обов'язково позбавивши її при цьому чільної ролі в суспільстві. Таку трансформацію Ф. розглядає як одну з істотних складових руху до утопічно трактованого ним вільного майбутнього суспільства, що відзначатиметься рівністю традицій і можливостей доступу до центрів влади, належною правозахисною мережею й широким демократичним рухом громадянських ініціатив.

Світоглядно-методологічний радикалізм Ф. не може бути редукований лише до анархістських соціально-політичних і пізнавальних його уподобань. Принаймні не меншою мірою він (радикалізм) є вираженням гуманістичних інтенцій мислителя, своєрідною формою становлення якісно нового, постіндустріального мислення, спроможного у нетрадиційному ракурсі, глибше й автентичніше осягнути реальний стан відносин між наукою, державою і життєвим світом людей та перспективи їх зміни з переходом до суспільства нового, інформаційного типу.

Ф. не тільки досить чітко тематизував сутнісні риси кризи сучасної філософії науки, а й накреслив деякі реальні шляхи і засоби її подолання через зміну реального статусу науки і збагачення арсеналу засобів теорії та практики пізнання. Тому попри всі декларативні заяви колег про неприйнятність ідей "анархічної епістемології" Ф. як несумісних з інституалізованими формами філософування та деякими іншими інститутами сучасного суспільства, де факто вони широко й міцно увійшли в інструментальний вжиток не тільки філософії, соціології та психології пізнання, а й інших галузей осягнення і перетворення світу людиною. Все ж доречними є застереження колег (Лакатос, Тулмін) про те, що Ф. часто губить межу між прийнятним і неприйнятним у науці.