Бюджетна система України - Пасічник Ю.В. - База оподаткування.

Основу економіки Гетьманщини становило сільське господарство. Промисловість та торгівля залишались не дуже розвиненими. Російський уряд, як і уряд інших монархічних держав Європи, намагався стимулювати економічний розвиток, але лише тією мірою, яка не перешкоджала розвиткові Росії. Досить відчутними ці обмеження стали у XVIII ст.

Сільське господарство. У XVIII ст. у Гетьманщині сіяли пшеницю, овес, ячмінь, гречку, просо, льон. Було також досить розвинене вирощування тютюну, а на північних землях — коноплі.

Незважаючи на збільшення площ і відмінну якість земель, зростання врожайності не відбувалося, оскільки застаріла система господарювання — примусова праця, відробітки, застарілий реманент, тяжкі побори з селян, марнотратна система трипільної сівозміни — не сприяли цьому. Колоністи, замість того, щоб поліпшувати вже оброблені землі, переселялись на вільні цілинні землі. Середні врожаї пшениці лише в 3—4 рази перевищували кількість посіяного зерна і за європейськими мірками були досить низькими. Незважаючи на млявість українського сільського господарства наприкінці XVIII ст. все ж таки з'явились нові культури — кукурудза та картопля.

Для потреб російського війська в Україні були здійснені спроби збільшити поголів'я коней та овець. Не задовольняючись добре розвиненим вівчарством (окремі старшини мали отари до 1000 овець), Петро І намагався організувати державні вівчарські ферми. У 1722 р. такий вид ферми було створено в Ніжинському полку. При цьому в селян насильно відбирали овець та примушували їх доглядати. Однак ця спроба великого успіху не мала — в 1727 р. ферма налічувала 338 902 вівці, а в 1730 р. — тільки 146 104.

Промисли. Сільське господарство стало основою супутніх промислів. Особливого поширеним було млинарство. Землевласники використовували млини не тільки для своїх потреб, а й дозволяли робити це за певну плату селянам. На 1782 р. лише в Гетьманщині налічувалось 3,3 тис. водяних млинів і близько

тис. вітряних. Млин у XVII—XVIII ст. являв собою цілий комплекс промислових споруд: млини на збіжжя, круподерні, валюші, тартаки, папірні, порохові млини, рудні, гамарні.

Одним із найприбутковіших промислів було ґуральництво, особливо виробництво пшеничної горілки. Але цей промисел не обмежувалось виробництвом горілки, до ґуральництва належали заводи — горілчані, медяні, а також солодовні, воскобійні, шинки. Ґуралень налічувалась багато: у самому лише Полтавському полку було в першій чверті XVIII ст. 52 солодовні, 24 броварні, 4 воскобійні, 395 шинків. У Києві в 1766 р. було кількасот ґуралень та шинків, що належали монастирям, магістратові, міщанам, козакам. Сотник Гудим мав у рік прибутку від ґуральні 450 карбованців, Кирилівський монастир — 1200, Києво-Печерська лавра — 3342 карбованців.

Спроби збільшити кількість поголів'я овець пов'язувались

бажанням російського уряду поширити в Україні суконні мануфактури. Першу велику мануфактуру заснував у 1719 р. у селах Званому та Глушкові Путивльського повіту Іван Дубровський. У 1726 р. вона була передана в державне володіння, а в 1732 р. — московському купцеві і суконному фабриканту І. Полуярославцеву. У 1737 р. в с. Ряски Прилуцького повіту заснував суконну мануфактуру Гелера Мініх; обидві ці мануфактури працювали незадовільно.

Не кращі справи були і з парусно-полотняною індустрією. У Стародубському полку сіяли найбільше коноплі і виробляли прядиво. Спочатку в 20-х роках XVIII ст. російські купці вивозили прядиво до Росії, а потім заснували мануфактури в Шептаківській, Топальській та Печенській волостях.

Важливою галуззю сільського господарства було вирощування тютюну. У 1724 р. було вивезено з Гетьманщини до Росії 37 884 пудів тютюну. За наказом Петра І в Охтирці було засновано тютюнову мануфактуру, до якої було приписано 500 дворів селян, але справи на ній ішли незадовільно. Оскільки український тютюн був конкурентом російському, в 1725 р. вивіз тютюну заборонили, щоправда, у 1727 р. знову дозволили, але під високе мито — 30 % від вартості.

Наприкінці XVII ст. розгортається виробництво селітри. Гетьманські селітряні майдани були на р. Самарі та р. Орелі. На початку XVIII ст. з'являються вони на правому березі р. Дніпро. У північних полках значне місце займало виробництво поташу, який давав великий прибуток.

За І. Мазепи поширилось виробництво паперу, який був досить високої якості. Мануфактури належали єпископатам та монастирям.

Продовжували розвиватись і деякі традиційні промисли — залізорудний, скляний, полотняний, шкіряний, бондарний, добування дьогтю та смоли, соляний, хоча російський уряд намагався їх контролювати. Особливо підтримувалось бджільництво — окремі пасіки Правобережжя налічували до 15 тис. вуликів.

Торгівля. Зовнішній напрям. Зовнішню торгівлю стримували погані шляхи, брак грошей, високі позичкові проценти (від 20 до 50 на рік), обмеження і перепони з боку російського уряду, проте вона все ж набула певного розвитку. В основному торгівля відбувалася з Росією, хоча і вивозились окремі сільськогосподарські товари в північні країни, Польшу, значно менше через Чорне море, на Південь.

Петро І вживав заходів, щоб експорт українських товарів здійснювався через російські порти, що збільшувало транспортні витрати і вимагало багато часу. У 1714 р. було видано закон про "заповідні" товари, експорт яких заборонявся. Перелік цих товарів був досить довгий. Збільшено було кількість застав, на яких перевіряли товари, що також спричинювало затримку.

Дії російського уряду викликали протести з боку традиційних партнерів України, зокрема Австрії, але австрійська дипломатія не змогла зломити впертості Москви1. Поступово практично всі торговельні зв'язки Гетьманщини підпорядкувались Росії. До Росії вивозили переважно сировину — шкіру, вовну, спиртні напої, худобу. З Росії надходили предмети домашнього вжитку — голки, ножиці; сільськогосподарський реманент — коси, борони; оброблені хутра, здебільшого соболеві; тканини кармазин, камка.

На торговельних операціях багатіють українські купці — Ширай у Стародубі, Прогара — в Новгород-Сіверському, Томара — в Переяславі, Тетеревський, Котович, Іванов, Зосимович — у Києві. Купецтво об'єднувалось у торговельні компанії, які проводили не лише торговельні операції, а й збирали податки до міської та військової скарбниць. Наприкінці XVIII ст. все вагомішу роль у торгівлі починають відігравати російські купці Щербакови, Терентьєви, Нікіфорови, Сорокіни.

У київських крамницях торгували німецькими й російськими шовковими, вовняними й залізними товарами. Розвивалися торговельні зв'язки з Австрією, Саксонією, Пруссією, Гданськом. З Росії привозили хутра, китайку, холст, "крашенину", а також китайські товари: чай, шовкові тканини.

Внутрішній напрям. Внутрішня торгівля проводилась у містах і великих селах у відповідні церковному календарю строки. Великі торговельні ярмарки тривали тижнями і відбувались у Ніжині, Ромнах, Києві, Полтаві, Переяславі, Харкові. До 1780 р. у Гетьманщині проводилось близько 400 ярмарків, а дрібніша торгівля здійснювалась на 700 базарах. Досить поширеною формою дрібної торгівлі був продаж солі та риби. У Полтаві масово пропонувались до продажу бики, Стародубі — поташ, Мглині — прядиво, олію, мотуззя, посуд.

Суб'єкти оподаткування. Для з'ясування ролі суб'єктів оподаткування розглянемо соціальний склад Гетьманщини (табл. 5.3.3).

Таблиця 5.3.3. Соціальна структура Лівобережної України (1795 р.)

За податковою системою Гетьманщини оподатковували незаможнішу людність — селян та міщан, а козаки та монастирі податків не платили. Значної дискримінації зазнавали міщани. За винятком періодів гетьманування І. Мазепи та Д. Апостола, козацька адміністрація не лише ігнорувала їх, а й переводила під своє безпосереднє управління, в результаті цього кількість міст зменшилась з 200 у 1723 р. до 122 у 1783 р.

Міщани змушені були платити податки на товари, якими вони торгували, тоді як козаки, торгуючи у їхньому місті, їх не сплачували. За таких обставин у містах проживала незначна кількість мешканців — у середньому 3—5 тис. Але окремі міста процвітали. Так, населення Києва виросло з 11 тис. жителів у 1723 р. до 43 тис. у 1780 р.

Розвивались також інші міста, які перебували на перехресті торговельних шляхів — Стародуб та Ніжин. Так, у Ніжині у 1786 р. налічувалося 387 крамниць, 6 кав'ярень, 29 кузень, 73 шинки, 124 корчми, 8 цегелень, 2 цукроварні, 15 вітряків2.

Отже, незважаючи на певні складності соціально-економічного устрою, база оподаткування була досить розгалуженою, що давало змогу забезпечувати основні потреби Гетьманщини економічного та військового напряму.

Бюджетні процеси. За часів Гетьманщини на бюджетні процеси мали вплив як зовнішні так і внутрішні чинники. З боку Росії відчувався постійний тиск із намаганням підкорити фінанси Гетьманщини, з внутрішнього — цілий комплекс різнопланових чинників, викликаних неврегульованими юридичними нормами, особливостями соціально-економічного устрою, національними, демографічними, політичними процесами.

Зовнішній напрям. Основи зовнішніх взаємин з Росією були закладені за часів Б. Хмельницького і потім уточнювалась при виборах нового гетьмана, а також в односторонньому порядку з боку Росії. Основні напрями взаємин були такі:

Безоплатне утримання російської армії. Селяни і козаки-підпомічники збирали гроші, продукти харчування (порції), фураж (рації). До 1707—1709 pp. збори були незначними. Після Полтавської битви на Лівобережній Україні постійно перебувало до 10 полків, а під час військових дій — значно більше. З 1716 до 1783 р. ці збори мали постійний характер і називались "консистенські дачки". З 1764 р. вони збирались у грошовій формі — по 1 крб. із кожного двору.

Виконання повинностей. Цих повинностей у різні роки налічувалося чимало. Так, селяни і міщани повинні були забезпечувати підводами, кормами, волами, погоничами потреби армії, пошти, чиновників. У роки російсько-турецької війни 1735—1739 pp. було притягнуто до обозної служби 205 тис. селян, забрано волів і коней на 146,3 тис. крб. Усього збитки для України становили 12 млн крб. У1737—1738 pp. Україна утримувала власним коштом від 50 до 75 російських полків, що коштувало їй 1,5 млн крб., у 10 разів більше за її річний бюджет. Утрати населення становили 35 тис. осіб, що для чисельності в 1,5 млн осіб не було суттєвим.

Тяжким випробуванням для українців були такі повинності, як примусові каральні роботи, будівництво фортифікаційних споруд. Козаків і посполитих відправляли до Петербурга, Астрахані, Кавказу, додому ж поверталось не більше 30—60 %, решта вмирали від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтв.

Передавання частини бюджетних коштів Лівобережної України до Росії. Оскільки бюджетні ресурси України починаючи з 1722 р. перебували під контролем Росії, то в окремі роки грошові ресурси направлялись до російської казни. Так, у 1725 р. для Росії було виділено 244 255 крб. від податків.

Внутрішній напрям. Практично протягом усього періоду існування Гетьманщини простежуються три рівні збирання податків, зборів, виконання повинностей:

1. У державну казну — до військового скарбу.

2. На користь місцевої старшини в полках, сотнях.

3. На утримання землевласника, пана, збирачів податків.

До державної казни надходили:

1. "Показанщина" — податок на виробництво горілки (від оного "казана" — специфічного апарату для виготовлення горілки). Козаки та духовні особи платили 50 коп. за "казан", селяни — 1 крб.

2. Тютюнова десятина. Справлялась спочатку з посівів натурою, а з 1723 р.— 60 коп. з пуду.

3. Податки на торговельну діяльність. Стягувалися в розмірі 2 % від вартості товару. За продаж горілки і дьогтю стягувалися з одного відра. Оподатковувався продаж солі, хліба, риби, вина, худоби, "ярмаркові" — з купецьких підвід. У1714 р. було введено новий податок — "поголовщину", що збирався не з вартості товару, а з "голови" купця.

4. Податок із млинів, так званий "військовий мірчук", — який стягувався в розмірі 1 /3 помолу для забезпечення потреб російської армії. Сплачувався всім трудовим населенням, починаючи від 1665 р.

5. Податки з промислів, наприклад з копалень. Збиралися переважно натурою.

6. Митні збори в частині, визначеній гетьманською адміністрацією. Мито було зовнішнім і внутрішнім. Зовнішнє мито поділялось на "індукти" — за ввезення товару та "евекти" — вивезення товару і давало щорічно до 50 тис. крб. За царювання Єлизавети було перенесено митні кордони Російської імперії до польського та турецького кордонів і таким чином скасовано ці види мита Гетьманщини. Гетьман Розумовський доводив сенату Росії незаконність цих скасувань, але цариця Єлизавета затвердила рішення сенату, скасувавши юридично тим самим митну територію Гетьманщини. Однак ще довго цей указ виконувався не в повному обсязі, і лише за часів правління Катерини П митну територію України було повністю скасовано. Внутрішнє мито брали за проїзд територією Гетьманщини, окремо "перевізне" — через річки, "мостове" — через містки.

7. Інші податки з населення, наприклад, "куничне" з весіль. У1765 р. було запроваджено подушний податок, а з 1783 р. він поширився на всю Україну. У цьому ж році змінилися розміри податків. Замість 1 крб. з селян і козаків збирали по 1 крб. 20 коп., а з купців — 1 % від земельного капіталу, з поміщицьких і монастирських селян — 72 коп. на рік. Після секуляризації монастирського землеволодіння селян цих маєтностей віддали у володіння держави, і вони, крім подушного, платили податок у розмірі 1 крб. Дворянство та духовенство були звільнені від сплати прямих податків.

8. Державні "загальнонародні" повинності, обов'язковість яких підтверджувалася грамотами І. Скоропадського, Д. Апостола. Найбільш поширеною повинністю було забезпечення селянами і міщанами підвід, коней, волів і погоничів для російської армії, перевезення провіанту, пошти, чиновників.

На користь місцевих органів влади збирали податки на утримання цих органів влади. На утримання ратуш у містах також збирали окремі податки і мито. Розміри податків були неоднакові в кожному полку1. Податки часто здавали на "відкуп" в оренду окремим організаціям або особам, які збирали зазвичай значно більше. Особливо це було поширеним за гетьманування Самойловича. В окремі періоди державний скарб не був відокремлений від приватних доходів гетьманів. Так було за гетьманування Б. Хмельницького, І. Самойловича, І. Мазепи. За гетьманування І. Брюховецького, Д. Апостола ці фінансові ресурси були розмежовані. У 1728 р. було поновлено посаду генерального підскарбія. Державний скарб був відокремлений від скарбу гетьмана і переданий під контроль російського уряду. Призначалися два підскарбії. Україна отримала дозвіл обрати одного з них, але другий обов'язково повинен був бути росіянином. їхня діяльність регламентувалася спеціальними інструкціями. Вони організовували збирання грошових та натуральних податків, стежили за витратами, контролювали підлеглі їм органи, у тому числі в полках і магістратах. Підскарбії мали скарбові канцелярії та нову установу — "щетну комісію".

Оскільки бюджетні процеси в певні періоди мали свої особливості, розглянемо їх за часів правління окремих гетьманів.