Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. - 3.3. Організація діяльності банків

Як і в грецькому світі, банки можна знайти в більшості випадків у містах та портах, зокрема на форумі, ринках та галереях. Місця, де працювали банкіри, до кінця III ст. мали назву таберна аргентарія чи нуммуларія. Але в IV ст. н. е. слово "таберна", яке означало будь-який магазин, стало застосовуватися для позначення продавців напоїв. Саме звідси пішов термін "таверна".

Основними меблями були стіл або прилавок (mеnsa), про які до нас дійшли чотири свідчення на камінні, що належать до II та III ст. н. е. і походять з Риму та Равенни. Цей меблевий предмет, за описами, був низьким столом; зовнішня сторона складалася з кількох панелей, деякі були прикрашені круглими медальйонами. Монети та мішки з грошима можна було збирати на столі, водночас джерела свідчать, що цей процес здійснювався на полиці з деревини справа від клієнта. Вона була завжди розташована нижче від самого столу, що, очевидно, свідчить про унеможливлення доступу до певних об'єктів, таких як гроші чи документи, нечесних очей. Щодо банкіра, то він завжди працював стоячи за своїм столом. Відповідно до грецьких текстів класичного періоду і писань IV ст. н. е., банкіри також стояли за своїми прилавками. Банкіри Риму, часто двоє, були, напевно, нуммуларіями. Слово "стіл" означало не тільки сам стіл (чи просто прилавок), а й банківську діяльність. Це відповідало грецькому слову трапеза, а сьогодні для цього використовують термін банк.

Похоронні пам'ятники нуммуларіїв показують баланс чи шкалу. Рельєфи також містять свідоцтва про мішки з грошима, фіски (flsciy корзини для грошей) і монетний прилавок. Цей інструмент, який не був відомий грецьким банкірам, складався з плоскої дошки, що стояла на круглих дошках, діаметр яких дорівнював розміру монети. Його використовували для швидкого перерахунку великих сум грошей. Він був досить великий для того, щоб банкір міг розкласти на ньому всі монети; коли всі зберігальні були заповнені, він міг вмістити на столі від 36 до 72 монет. Римські магістрати використовували такий інструмент для поширення грошей серед населення, про що свідчать сцени на арці Константина та на самих монетах. Загалом всі інструменти банкіра становили інструментум аргентарія (instrumentum argentarii). Банкіри латинського світу не використовували випробувальне каміння чи абак, однак, як і в Греції, Дім банкіра відігравав значну роль у здійсненні його операцій. Там він зберігав свої запаси готівки, запечатані депозити, головні книги (все це зберігалося у сундуках). Якщо дім не відповідав усім вимогам безпеки, банкір міг зняти для цього кімнату чи шафу у зберігальні.

Аргентарії та коактор аргентарії вели два реєстри. У першому вони фіксували письмово деталі аукціону, який організовували, надавали рахунки, які могли бути використані для стягнення податків. Другий, що використовувався як аргентаріями, так і нуммуларіями, мав вигляд рахункової книги для депозитів (раціон (ration) чи кодекс раціон (codex rationum)). Як і книги, що вели трапезити, реєстри мали вигляд журналу. Як і кодекс, вони складалися з кількох воскових дощечок, які разом формували єдине. Відомо, що з II ст. н. е. кодекс раціон міг також вестися на пергаменті. Такі книги могли використовувати у суді як докази. Коли клієнт банкіра був втягнений у судову справу, кредитор міг попросити аргентарія зробити виписку його рахунків, щоб показати суду, які операції цей клієнт справді проводив. Для того щоб виконати запит, банкір міг діяти трьома шляхами: зачитати свою книгу; надати копію; дозволити перевірку оригіналу (едере раціон, edere rationes). Якщо банкір цього не робив, справа могла повернутися проти нього. Щодо клієнта, то він мав поклястися, що не мав намірів продемонструвати головну книгу банкіра з метою завдати шкоди його репутації чи справі будь-яким шляхом. Аргентарій, який припинив свою діяльність, був зобов'язаний у разі потреби показати свої книги у місті, де він працював. Ця вимога стосувалася також і його найманців. Безумовно, римські банкіри вели готівкову книгу і для власних цілей, яка була відома як кодекс надходжень та видатків (codex accept et expensi). Так само робили і знамениті родини Риму. Книга не входила до раціону, і банкір не був зобов'язаний надавати її суду. Невідомо, чи вели римські банкіри велику рахункову книгу на кшталт банкірів середньовіччя.

У римських банкірів працював невеликий штат — від двох до п'яти осіб. Вони були рабами чи звільненими, але ніколи народженими вільними. У деяких випадках власник банку для управління від свого імені наймав агента — інститора (institor). Іноді акторами (actores) (агентами) ставали раби. Це означало, що вони отримали від свого власника повноваження, здійснювати виплати чи отримувати готівку. Інститор, як і актор, мав сплачувати рахунки власника банку чи його найманців. Аргентарії і нуммуларії несли за законом відповідальність за здійснювані їх персоналом операції за їх рахунками і могли бути об'єктом правових дій.