Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. - 3.4. Банкіри та банкрутства

Соціальний статус аргентарія у II ст. до в. е. був аналогічним статусу трапезита, який діяв у той самий період. У більшості випадків вони були новачками, які працювали не у тих містах, де вони народились, а в якомусь великому місті чи порту. Серед них були землевласники, деякі — з вищих прошарків, тобто особи, спадщина яких становила від 100 000 до 120 000 асів. Незважаючи на це, ніхто з них не мав сенаторського чи римського патриціанського походження. У І ст. до н. е. кількість звільнених значно зросла, і можна зауважити, що все більше і більше звільнених працювали аргентаріями, коактор аргентаріями та нуммуларіями. Це відбувалося на прикладі двох третин банкірів, про соціальний статус яких можна знайти інформацію. З тих банкірів, що нам відомі, тільки 10 % народилися вільними. Банкіри були частиною третього класу, плебеями, які займали середні позиції. Отже, вони були заможними громадянами. Л. Касілій Юкундус, наприклад, мав спадщину 100 000 сестерціїв, чого було достатньо для отримання доступу до муніципального сенату, хоча він ніколи не став декуріоном (decurio). Багато з цих банкірів намагалися отримати власність, яка б принесла їм соціальний престиж, проте, оскільки більшість з них були рабського походження, вони не могли сподіватися на вищий рівень у соціальній ієрархії, за винятком вищих духовних санів. Отже, власники титулів Августа, севіни Августа чи куїнкуеніаліс (quinquennialis) були в основному колишніми звільненими. Для останніх августініанство було шляхом до отримання соціально престижних і поважних позицій, за умови, що доступ до державних посад для них був заборонений. Тільки ті звільнені, які мали значні власні ресурси, могли їх одержати, оскільки для того, щоб отримати право бути обраним, потрібно було сплатити великі гроші — сума гонорару (summa honoraria). Тільки у такий спосіб аргентарії та нуммуларії могли отримати титул августініанців. їх діти та онуки, в свою чергу, мали шанс доступу до муніципальної олігархії, але вони були нащадками банкірів, які народилися вільними і мали для цього найкращі можливості. Так, син коактор аргентарія Тита Флавія Петро Тит Флавій Сабін був одночасно податківцем та заможним землевласником, а його син Т. Флавій Веспасіан увійшов у Сенат і випадково став у 69 р. н. е. римським імператором. У VI ст. н. е. у Равенні банкіри процвітали, отримали визнання та носили ім'я з повагою (vir honestus). Один із них, Юліан, який був дуже багатим, був добре відомий завдяки своїй релігійній доктрині. Зокрема, він фінансував будівництво цілої низки церков Равенни, таких як Сан-Вітале, яка коштувала 26 ООО золотих сол і дів, та Сан-Аполлінаре у Классі. Вважають, що на будівництво церков він витратив загалом 60 000 золотих монет, що становило 833 фунти цінного металу. За часів Папи Пелагія 1 (555—561) банкір Анастасій, який також був скарбником церкви Риму, збирав усі надходження із земель церкви. Як і у греків, сину звільненого, який займався банківською діяльністю, було складно безпосередньо успадкувати бізнес свого батька, оскільки син сподівався поліпшити своє положення у соціальній ієрархії. Частіше банкір зі статусом звільненого мав успіх внаслідок управління підприємством іншим звільненим. Він мав навчитись цій професії від управлінця чи іншого банкіра. Дружина такого звільненого сама ставала звільненою.

Раб, як і іноземець чи звільнений, мав змогу займатися банківською діяльністю. Це могло трапитися, наприклад, якщо його власник довіряв йому суму грошей для створення банку. Тоді раб мав віддавати частину своїх доходів власнику, але сам відповідав за управління установою. У разі судової справи, якщо це було потрібно, він мав представити як доказ банківську книгу. Було важливо відрізняти раба, який виконував функцію аргентарія чи нуммуларія, від того, хто займався банківською діяльністю від імені свого хазяїна у ролі інститора чи актора. Прикладом може бути діяльність Калліста — раба, який за часів правління Коммода заснував банк із фондів свого хазяїна Карпофора і був звільнений від рабства за свою винахідливість і підприємливість. Гіпотетично міг трапитися випадок, коли раб ставав банкрутом. При цьому зобов'язання хазяїна були обмежені лише часткою, яку він довірив своєму рабу.

Іноді банкіри починали працювати у досить ранньому віці; похоронні написи свідчать, що один із нуммуларіїв помер у віці 18 років, а два аргентарії — відповідно у 20 та 22 роки.

Як і трапезити, римські банкіри могли об'єднуватися. Юридичні тексти свідчать про об'єднання не більш як двох партнерів. Вони об'єднували свій капітал і створювали банк на партнерських засадах. Рельєфи терм Національного музею в Римі показують двох партнерів за одним прилавком. Активна чи пасивна солідарність існувала між двома такими банкірами, які створювали товариства (societas). Позика одного могла бути отримана іншим, а кредитор міг вимагати від одного суму, яку йому заборгував інший.

У західній частині Римської імперії деякі банкіри, які копіювали своїх грецьких попередників, займалися також іншою діяльністю. Реактор аргентарій Л. Насілій Юкундус, наприклад, був одночасно стягувачем певних податків у Помпеї та банкіром. Крім того відомо, що він здавав в оренду сукновальний магазин та землю недалеко від міста. Нуммуларій Т. Флавій Віперінус, що працював у Кельні, також був неготіатором, купцем та підприємцем. Відомо, що нуммуларії-купці були також і в Остії; як і трапезит Форміон, вони мали лінтри (lintres), тобто невеликі баржі, що використовувалися для річкового транспортування.

Інформації про банкрутства банків у Римський період небагато, але вони траплялися в добу Плавта, оскільки про них часто згадується у відомих драмах. Можливо, були випадки колективного банкрутства, подібного до того, що відбувалося в Афінах у IV ст. до н. е., оскільки в деяких частинах Перса згадується про групу банкірів, які збанкрутували (434— 436, 442—443). Як і грецькі, комедії Плавта показують банкірів загалом не з кращого боку, тому що вони завжди знаходили відмовки аби не виплачувати депозитовані у них гроші.

До нас дійшло лише одне ім'я римського банкіра, який збанкрутував. Це був раб-християнин Калліст, який випадково у 217 р. став священиком. Його власник Карпофор, відчуваючи фінансові труднощі, запитав його про деталі своїх рахунків. Калліст був відсутній, проте коли він прибув у порт, його заарештували. На вимогу деяких кредиторів Карпофор звільнив свого раба, щоб той міг повернути активи банку. Дебіторами закладу були в основному євреї, які говорили, що Калліст виконував біблійне положення — не стягувати відсоток з людей своєї релігії. Однак кредитори були до цього байдужими. Стверджуючи, що він займався такими послугами, вони привели його до префекта міста, Фускіана. Засуджений у 188 р. н. е. до каторги у шахтах Сардинії, він був звільнений лише імператором Коммодом через чотири роки.

Юридичні джерела показують процедуру, яка відбувалася у разі банкрутства банку. Певні клієнти в таких випадках мали привілеї. Так, власники запечатаних депозитів мали пріоритет при відшкодуванні. За ними йшли ті клієнти, які вносили безвідсоткові депозити. Щодо депозиторів, які отримували відсотки, то вони мали загальні права. Види операцій при цьому не враховувалися. Як наслідок більш давні депозити не мали пріоритетів порівняно з новими. Коли йшлося про привілейованих кредиторів (таких, як фіск (fisc) — осіб, чий банкір був неплатоспроможним, чи жінки та її приданого), в Ульпіана можна знайти суперечності. В одному тексті йдеться про те, що безвідсотковий депозит мав пріоритет порівняно з привілейованим (privilegia), тоді як в іншому тексті була протилежна ситуація. У разі банкрутства конфіскації підлягали як активи банку, так і особиста власність банкіра.

Виходячи з викладеного, можна зробити висновок, що в античності банки не відігравали таку роль, як сучасні фінансові установи. З одного боку, вони не підтримували торгівлю чи промисловість суттєвими коштами, а з другого — надавали споживчі кредити, займалися операціями з обміну грошей та брали активну участь у здійсненні платежів. Вони були, і в цьому полягає їх принципове значення, колискою банківських технологій. Підтвердженням цього може слугувати створення купівельної спроможності шляхом надання кредитів із депозитованих у них коштів, використання банком грошей і чеків, жиротрансферів. Ці технології мали надзвичайно велике значення, з погляду сьогодення вони є фундаментом для функціонування економіки в цілому.