Геоекономічні сценарії розвитку і Україна - Згуровський М.3. - 3.5. Трансформаційні зрушення в економіці Росії

Після розпаду Радянського Союзу на частку Російської Федерації припало 51,3% населення, приблизно 60% промислової і 46,7% сільськогосподарської продукції, 62,1% виробничих основних фондів єдиного народногосподарського комплексу СРСР, а також 76,3% його території, що забезпечило зосередження в Росії домінуючої частини сировинно-енергетичної бази не лише майбутньої СНД, а й усього Європейського континенту1. Тим самим РФ отримала основну частину радянського економічного потенціалу, який було створено зусиллями всіх народів СРСР.

Водночас розпад спільного господарського простору не мав для Росії таких катастрофічних наслідків, як для інших, переважно невеликих, країн СНД. Причиною є те, що з виникненням нових державних кордонів була розірвана основна частина традиційних виробничих зв'язків між раніше з кооперованими партнерами в радянських, а тепер суверенних республіках. Виявилося, що лише в межах великого економічного комплексу Росії існували можливості утворити приблизно рівноцінні коопераційні ланцюжки на заміну розірваних після розпаду СРСР. За підрахунками російських експертів, повний розрив господарських зв'язків нових незалежних держав з РФ призвів би до того, що кінцевий продукт Казахстану становив 27% попереднього, України -15%, а Білорусі (яка за радянських часів перетворилася на "складальну майстерню" вузлів і деталей, що надходили з усього СРСР) - відповідно усього 4%.

Командно-адміністративна система господарювання та спеціалізація в межах міжнародного поділу праці з орієнтацією переважно на відносини із соціалістичними країнами і країнами з лояльними режимами призвели до домінування в СРСР галузей важкої індустрії. Видобувна промисловість, чорна і кольорова металургія, виробництво комплектного енергетичного, хімічного, металургійного устаткування, військової техніки визначали структуру радянської економіки і стали основою успадкованої Росією індустріальної бази. Водночас рівень розвитку легкої і харчової промисловості, випуску високотехнологічної продукції не відповідав за якістю і навіть за кількісними показниками не лише світовим стандартам, а Й потребам самого російського ринку. Із виходом на світовий ринок з'ясувалося, що основна частина продукції важкого машинобудування є неконкурентоспроможною, а на вироби споживчого призначення немає попиту й усередині країни. Наслідком було суттєве звуження асортименту експортних поставок, окрім продукції паливно-сировинного сектору, та захоплення іноземними постачальниками значної частини російського ринку предметів споживання.

За перші роки існування суверенної Російської Федерації проявилося протиріччя між пріоритетами її геополітичної та геоекономічної орієнтації. Основою зовнішньополітичної ідеї та практичних зусиль російського керівництва було намагання забезпечити панівне становище в СНД. Це визначено в "Стратегічному курсі Росії з державами - учасницями СНД", затвердженому указом президента Б. Єльцина 14 вересня 1995 року. У цьому документі сформульовані такі концептуально важливі для усвідомлення російської політики в СНД положення: "цей регіон насамперед є зоною інтересів Росії", існує необхідність зміцнення її "провідної сили... на території постсоюзного простору". Як висновок було наголошено, що ставлення партнерів по СНД до російської політики "буде важливим фактором, що визначає масштаби економічної, політичної та військової підтримки з боку Росії"1. За усіх змін тактичного й навіть стратегічного характеру геополітичний простір СНД залишається одним Із домінантних пріоритетів російської зовнішньої політики.

У геоекономічній сфері реальною стала поступова переорієнтація на переважний розвиток всієї системи зовнішньоекономічних зв'язків (торгівлі, кредитних і науково-технічних відносин тощо) не з партнерами по Співдружності, а з Європейським Союзом, США, Японією, КНР та ін. У зовнішній торгівлі Росії кількість операцій з країнами Співдружності поступово зменшувалася. У 2007 р. їх частка в експорті й імпорті РФ становила всього по 14,9%, у той час як питома вага ЄС досягла 55,8% в експорті й 43,7% в імпорті2. Така переорієнтація була зумовлена об'єктивними причинами - за енергоносії та сировинні товари, які становлять основу російського експорту, лише на "західному" ринку можна було отримати конвертовану валюту за світовими цінами, що не могли забезпечити партнери по Співдружності. Крім того, "західні" компанії постачали до Росії продукцію вищої якості, мали значний досвід і ресурси для конкурентної боротьби з постачальниками з країн СНД, які не доклали необхідних зусиль для збереження своїх позицій на російському ринку. Так, унаслідок пасивності українських виробників і експортерів у першій половині 90-х років XX ст. було втрачено ринок багатьох видів продукції АПК (цукор, олія, овочі тощо), прокатної промисловості, машинобудування (тепловози, судна та ін.), що традиційно постачалися до Росії в попередні роки.

Суттєво вплинули на майбутнє геоекономічне становище Росії особливості проведення у ній процесів ринкової трансформації. Діяльність привілейованих інсайдерів та аутсайдерів під час приватизації, масовий обман власників ваучерів трастовими компаніями, "феодальний" спосіб наділення найприбутковішими об'єктами вузького кола наближених до центральних і місцевих органів влади осіб- усе це призвело до понад концентрованого зосередження власності у невеликого прошарку найбагатших громадян Росії. На відміну від роздержавлення в Центральній Європі, де ваучерна приватизація, незважаючи на всі її недоліки, усе ж сприяла становленню малого й середнього бізнесу, економічні перетворення в РФ не дали змоги приєднатися до господарської діяльності переважній частині населення Росії.

У Росії утворилася своєрідна структура національної економіки із пануванням могутніх корпорацій і відсутністю характерного для всіх країн менш концентрованого бізнесу, який у РФ почав розвиватися лише останніми роками. Таке розшарування має двоїсте значення. З одного боку, корпорації (особливо енергетично-сировинної сфери) мають необхідні ресурси для конкуренції на світовому ринку, унаслідок чого у валовому внутрішньому продукті РФ почали домінувати експортні надходження, характерні для більшості країн - учасниць ОПЕК з їх вузькоспеціалізованою і не комплексною економікою. З іншого боку, однобічний, "сировинно-енергетичний" розвиток російської економіки не сприяє оптимізації її галузевої структури, динамізації високотехнологічних галузей і власного випуску всього комплексу необхідних для країни засобів виробництва й предметів споживання, потреба в яких могла бути задоволеною за рахунок малого і середнього бізнесу. Збереження успадкованої "важкої" структури російської економіки (із додатковими негативними змінами щодо втрати зовнішнього ринку для комплектного устаткування) є одним із основних факторів визначення геоекономічної ніші Росії у світовому господарстві.

На місце країни в системі міжнародного поділу праці першочерговий вплив здійснює такий суб'єктивний чинник як політика національних центрів із прийняття та втілення в життя внутрішньої та зовнішньої стратегії і тактики. У період президентства Б. Єльцина, особливо наприкінці 90-х років XX ст., у Росії склалася ситуація, коли поряд із загальнодержавним центром - президентською адміністрацією - реальний вплив на прийняття кардинальних рішень щодо подальшого розвитку країни мали ще декілька бізнесових і адміністративних структур.

Політика Б. Єльцина призвела до посилення сепаратистських тенденцій не лише в автономних республіках (Чечня, Татарстан, Башкортостан та ін.), айв інших адміністративно-територіальних одиницях Росії (ідеї створення Уральської республіки, Асоціації "Велика Волга", самостійності Красноярського чи Приморського країв та ін.). Хоча ці намагання мали на меті посилити владу на місцевому рівні, регіональні клани почали активно втручатися в зовнішньоекономічну сферу, створюючи власний механізм виходу на світовий ринок. Орієнтація багатьох керівників таких кланів на сепаратні, а не на загальнодержавні інтереси впродовж 90-х років XX ст. суттєво послаблювала проведення єдиної геоекономічної стратегії Російської Федерації.

Засилля в економічній і політичній структурах влади олігархічних утворень, які використали роздержавлення у власних інтересах за прямої підтримки Б. Єльцина та його оточення, також негативно впливало на здійснення геоекономічної стратегії РФ. Виникнення й сучасна діяльність основної частини всіх найбільших російських фінансово-промислових конгломератів (Б. Абрамовича, О. Дерипаски, В. Потаніна, В. Вексельберга та ін.) прямо пов'язані з поставками продукції на світовий ринок. Природно, що вони намагалися забезпечити собі якнайсприятливіші умови зовнішньоекономічної діяльності всупереч загальнодержавним інтересам. Наприклад, лише від відміни в липні 1996 року експортного мита на нафту федеральний бюджет недоотримав приблизно 8 трлн не деномінованих рублів. Фінансова вагомість цих утворень і їх прямий вплив на центральні владні структури за часів першого президента РФ призвели до ситуації, що наприкінці 90-х років XX ст. право визначення варіантів подальшого розвитку Росії та її місця у світовій системі геополітичних і геоекономічних координат могло перейти від законодавчої і виконавчої влади до невеликої групи найбагатших олігархів (у 1999 р. вони намагалися створити своєрідний центр, який дістав назву "семибанкірщина").

В. Путін, який став президентом РФ у 2000 р., протягом майже 8 років був вимушений приборкувати спротив регіональних та олігархічних сил. Він поступово посилив прямий вплив Кремля на місцеві адміністрації введенням посади семи представників президента на всій території Росії, наполегливо втілював у життя один із перших своїх постулатів про "віддаленість" олігархів від центральної влади. В. Путін повністю використав масове незадоволення населення свавіллям регіональних керівників результатами приватизації на користь великого бізнесу - як для піднесення власного авторитету в суспільстві, так і для усунення олігархів від імперативного впливу на визначення внутрішнього та зовнішнього курсу Росії.

На остаточне утвердження єдиного домінуючого центру сучасного вибору тактичних і стратегічних орієнтирів подальшого розвитку РФ суттєво вплинули дві події. Основною серед них є майже повна інтеграція виконавчої і законодавчої влади із фактично одноосібним лідером держави, що остаточно оформилася після перемоги президентської партії "Єдина Росія" на виборах до нижньої палати парламенту - Федеральних зборів 7 грудня 2003 року. Домінування цієї партії в місцевих органах і посилення залежності губернаторів від адміністрації президента сприяли повному підкоренню центральній владі верхньої палати парламенту- Ради федерації. Президент Д. Медведєв отримав порівняно стабільну політичну систему, яку він продовжує зміцнювати. Другою, не менш вагомою передумовою утворення моноцентричної моделі керівництва Росією, стали арешт 25 жовтня 2003 року М. Ходорковського й знищення його фінансово-промислового конгломерату "ЮКОС". Аналогічні обвинувачення (несплата податків, нелегальне вивезення капіталів, поглинання чужої власності із порушенням правових норм та ін.) можна було висунути до всіх олігархічних угруповань. Однак ця акція мала суто показовий характер з метою остаточної ліквідації претензій М. Ходорковського на самостійну роль у політичному житті країни (саме він за декілька років до арешту почав регулярно вкладати великі кошти в утворення власного центру впливу на економічні та політичні процеси в РФ). Помилковим є твердження про повне усунення великого капіталу від прийняття кардинальних рішень державного значення (у т. ч. й геополітичного): його інтереси і нині враховують, але остаточні рішення є прерогативою єдиного центру-президентської адміністрації В. Путіна, а зараз - Д. Медведєва.

У Російській Федерації відбувається принципове спрощення базової моделі розгортання геоекономічних сценаріїв унаслідок моноцентричного визначення цілей і форм утвердження Росії у світовій господарській системі. Багатофакторність впливу на прийняття рішень щодо внутрішньої і зовнішньої економічної політики впродовж 90-х років XX ст. змінилася на чітке одно факторне керівництво кремлівського центру. Тому вибір геоекономічних сценаріїв може бути лише частково зкоригований дією внутрішніх (зміни в поглядах електорату, інтереси окремих груп бізнесу, динаміка економічного циклу тощо) та зовнішніх (тренд світових цін на енергоносії, політичний і економічний тиск іноземних партнерів, насамперед країн "великої сімки" та Ради Європи, СОТ, МВФ та ін.) факторів. Незважаючи на складнощі з деталізацією варіантів і практичним здійсненням геоекономічної стратегії, її основна мета вже визначена - максимальне використання успадкованих природних ресурсів для закріплення у тих нішах світового ринку, які забезпечують імпортні потреби інших держав у паливно-сировинних товарах і продукції важкої індустрії.

У міжнародній сфері геоекономічні та геополітичні процеси відбуваються в тісній взаємодії та взаємозалежності. У геополітичних концепціях Росії за період її суверенного існування відбулися полярні зміни - від "прозахідного" курсу А. Козирева (міністр закордонних справ у першій половині 90-х років XX ст.) до повної відмови від нього і повернення до ідеї утвердження Росії як однієї з "великих держав". Російське керівництво при президенті В. Путіну повною мірою використало вагомість своєї геоекономічної ролі в енергетичній сфері й статус ядерної держави для посилення геополітичних позицій, наслідком чого стало розширення "сімки" провідних держав до восьми учасників. Однак РФ до цього часу не використала вплив свого нового геополітичного статусу для посилення власних геоекономічних позицій. Намагання подолати відмінність у співвідношенні геополітики й геоекономіки порівняно із "великими державами" є одним із перспективних завдань міжнародного курсу Росії.

Оцінюючі майбутні геоекономічні сценарії, в Росії вимушені враховувати такий об'єктивний фактор як успадковану від СРСР надмірну частку великих підприємств. Перебудова виробничої структури кожної країни внаслідок її значної інерційності вимагає великих додаткових інвестицій, що унеможливлює швидкі кардинальні структурні зрушення в російській економіці. Реалістичні висновки щодо такої несприятливої ситуації стали однією з передумов енергетично-сировинної моделі геоекономічного спрямування розвитку відносин Росії із зарубіжними партнерами.

Особливості енергетично-сировинної моделі з детальним визначенням галузевої і регіональної варіативності, внутрішніх і зовнішніх чинників були визначені на офіційному рівні лише на початку XX ст. у посланнях президентів В. Путіна та Д. Медведєва до парламенту Росії та виступах представників вищого керівництва держави на міжнародних форумах.

Визначальною ознакою сучасної геоекономічної концепції РФ є завдання вперше сформульоване в посланні 2004 р.: забезпечити двократне зростання валового внутрішнього продукту на душу населення в наступному десятиріччі, що має посилити потенціал країни, підвищити життєвий рівень населення та його купівельну спроможність, у т. ч. за рахунок споживання більш якісної та високотехнологічної вітчизняної та імпортної продукції. Саме перехід на вищий рівень споживання і підвищення вимог виробничих і бізнесових структур до товарів передбачався як умова виходу російської економіки на світовий рівень економічної зрілості.

Темпи зростання ВВП у 2001-2008 рр. були загалом високими, але не повністю відповідали завданням його десятирічного удвоєння. Перші прояви негативного впливу економічної кризи наприкінці 2008 - на початку 2009 рр. поставили під сумнів виконання проголошених планів. Крім того, не відбулися суттєві зрушення у переході російської економіки на інноваційний тип функціонування й забезпечення високої динаміки переважно за рахунок її саморозвитку. Домінуючим фактором відносно високих темпів розвитку залишилося використання сприятливої кон'юнктури на світовому ринку енергоносіїв, падіння якої з кінця 2008 р. негативно позначилося на російській економіці.

Проблема інновацій залишається однією із найскладніших для всіх пострадянських країн. Однак для Росії вона набуває особливого значення у зв'язку з парадоксальною невідповідністю між існуючими можливостями (великі резерви валюти, наявність широкої бази науково-дослідних установ тощо) і мізерними результатами їх реалізації. "Інновації в Росії не затребувані бізнесом, реалізується всього 8-10% інноваційних ідей і проектів", - до такого висновку дійшов російський дослідник цієї проблеми

С. Валентей1. Причини такої невтішної ситуації він вбачає в неефективності структури національної економіки, зокрема в підвищеній привабливості для вітчизняних та іноземних інвесторів лише над прибуткового паливно-енергетичного сектору, що "суттєво стримує надходження капіталу в розвиток галузей, які визначають конкурентоспроможність сучасної економіки. Зростання виробництва відбувається там, де витрати на інновації мінімальні"2.

У геоекономічній площині Росія перебуває в межах замкнутого кола - високі доходи від експорту енергоносіїв відтягують інвестиції з інших сфер господарської діяльності (своєрідний прояв "голландської хвороби"), що не дає змоги оптимізувати структуру економіки для виходу на світовий ринок за рахунок ефективніших у перспективі товарних груп, пов'язаних із високими технологіями. Отже, принаймні на певний відрізок часу внутрішні умови російської економіки не дадуть позбутися традиційного сировинного характеру зовнішньої торгівлі на користь збільшення її інноваційної складової.

Не можна сказати, що керівництво Росії недооцінює всю складність сучасного і, вочевидь, майбутнього домінування в економіці та експорті продукції галузей, пов'язаних із не відновлюваними ресурсами. На необхідності розв'язання цієї проблеми неодноразово наголошувалося в урядових документах3. На державному рівні стимулювалося розширення участі у фінансуванні науково-дослідних робіт державних монополій - Газпрому, PAT ЄС, ВАТ "Російські залізниці", значні кошти витрачали на інновації великих компаній ("Норильський нікель" та ін.), але ці заходи не набули системного і масового характеру. Відсутність докорінних зрушень, які зараз відбуваються в Китаї,

Індії та деяких постсоціалістичних державах Центральної Азії у сфері використання інновацій всередині країни та в експорті, свідчить, що в російській економіці немає належного механізму входження до інноваційно-інформаційної стадії господарського розвитку, у т. ч. й стосовно утвердження його результатів як одного з вагомих варіантів геоекономічного сценарію участі Росії у світовій економіці.

Напрямом державної політики РФ стосовно національної економіки та експорту, який набув пріоритетного значення на початку XXI ст, є воєнно-промисловий комплекс (ВПК). За обсягом експорту його продукції Росія щорічно потрапляє у першу п'ятірку учасників міжнародного ринку озброєнь. Крім експорту нескладної продукції ВПК РФ систематично оновлює високотехнологічні види, що забезпечує її високу конкурентоспроможність. Увага до ВПК значно збільшилася за президента В. Путіна. У його посланні до Федеральних зборів 2006 р. ВПК уперше було присвячено спеціальний розділ із основною тезою: "Передчасно говорити про закінчення гонки озброєнь"1. Наголос у цьому посланні щодо подальшого розвитку ВПК акцентований саме на якісно-технологічних, а не на кількісних показниках: "Ми повинні враховувати плани й напрями розвитку збройних сил в інших країнах, знати про перспективні розробки, але не гнатися за кількісними показниками... Наші відповіді мають бути основаними на інтелектуальній перевазі..."2. Завдання державної політики у воєнній сфері спрямовані на суттєве підвищення рівня присутності країни на міжнародному ринку озброєнь, розширивши участь у його високотехнологічному секторі. Цьому сприяє виділення в межах державної програми розвитку озброєнь суми у 5 трлн рублів (приблизно 170 млрд доларів США) на потреби цього сектору російської економіки3.

Для багатьох країн, особливо тих, які вже вступили в еру інформаційного суспільства, з геоекономічного погляду не менш важливим напрямом, ніж зовнішня торгівля, є участь у міжнародних науково-технічних зв'язках. Залежність зарубіжних партнерів США, країн ЄС, Японії від наданих їм новітніх технологій або товарів стала суттєвим додатковим фактором посилення впливу цих світових лідерів на глобальні процеси сучасності. Росія не виступає важливим учасником світового ринку науки та технологій, вона втратила на ньому навіть ті слабкі позиції (крім космічної та військової сфер), які раніше належали СРСР. Основною причиною такої негативної ситуації є довголітній занепад сфери науки та технологій, який тривав усі 90-ті роки XX ст. Лише з 2005 року в РФ почали здійснювати єдину державну програму "Дослідження та розроблення з пріоритетних напрямів науки і техніки", доповнену цільовими програмами "Національна технологічна база" та "Інтеграція науки і вищої освіти Росії", які вперше за останні п'ятнадцять років були підтримані належними державними асигнуваннями. У 2007-2008 рр. керівництво Росії почало здійснювати "точкові" проекти розвитку високих технологій у судно- та авіабудуванні, сферах нано-техніки й озброєнь тощо. Іншою важливою причиною є політика провідних держав й ТНК і стримання підвищення науково-технічного потенціалу російської науки. Це стосується ненадання Росії передових технологічних розробок, створення перешкод в експорті ліцензій на російські винаходи та ін. Негативно впливає на науково-технічний потенціал РФ зарубіжне спонсорування російської науки. За менших, ніж у себе, витрат спонсори з ЄС, НАТО, різних фондів отримують ті напрацювання російських вчених та інженерів, які потім використовують для посилення власного науково-технологічного потенціалу. Отже, навіть за нинішнього посилення державної уваги до сфери науки та технологій вона ще довго не зможе бути вагомою складовою геоекономічних сценаріїв утвердження РФ у світовому співтоваристві.

Керівництво РФ в останнє п'ятиріччя почало приділяти посилену увагу використанню свого вдалого територіального розміщення на Євразійському континенті - як транзитної держави між Західною Європою, Китаєм та іншими далекосхідними країнами, у яких відбувається прискорений розвиток. У 2003 р. було розроблено проект трансконтинентальної ширококолійної залізничної магістралі від міста Богумін на чесько-польському кордоні, де передбачалося створити другий за потужністю після Європорту на Атлантичному узбережжі ЄС транспортно-розподілювальний вузол, до портів і прикордонних терміналів на сході Росії. Створення такої транспортної артерії могло б сприяти суттєвій економії часу та витрат порівняно із перевезенням вантажів морськими шляхами через Атлантичний, Індійський та Тихий океани, але реалізація цього проекту викликала б багато труднощів. У РФ почали здійснювати масштабні проекти щодо внутрішньоконтинентального трубопровідного транспорту. Це, насамперед, трубопровід по дну Балтійського моря в обхід Польщі та як альтернативний використанню транзитної мережі України. В обхід української території буде функціонувати газопровід з Росії до Туреччини через чорноморську акваторію. Великі транспортні проекти передбачені у співробітництві Росії з Китаєм - вони охоплюють початок будівництва потужних трубопроводів і ліній електропередач для забезпечення енергоресурсами швидко зростаючої китайської економіки. Завдяки таким проектам транспортна складова стає одним з пріоритетів перспективної геоекономічної стратегії Росії.

Суттєво змінюються позиції Росії у сфері міжнародного інвестування. 90-ті роки XX ст. характеризувалися одностороннім легальним надходженням іноземних інвестицій до РФ і великим зворотнім, але незаконним вивезенням російського капіталу закордон. Водночас у перші роки після відкриття інвестиційного ринку Росії в зарубіжних вкладеннях, як з'ясувалося, переважали портфельні інвестиції до найприбутковіших енергетичних компаній РФ, евакуація яких під час світової фінансової кризи 1998 р. призвела до важких наслідків для її економіки. Після відновлення стабільності національної фінансової системи та всієї господарської діяльності пріоритет у політиці залучення іноземного капіталу було надано прямим інвестиціям, зокрема за принципом розподілу продукції, коли іноземний інвестор має лише певну частку в результатах розроблення родовищ корисних копалин (саме туди надходили основні потоки імпортованого капіталу). Портфельні інвестиції до "голубих фішок" (акцій компаній з найвищим рівнем котирування на російських і зарубіжних біржах) підлягають підвищеним засобам контролю і обмеження. Загалом для закордонних власників капіталу російський ринок стає все привабливішим - не випадково авторитетні міжнародні агентства "Стандарт енд Пурс" (Standart and Poor's), "Мудіс" (Moody's) та "Фітч Рейтінгс" (Fitch Ratings) з 2004 p. підвищили загальний рейтинг РФ до категорії "інвестиційно приваблива країна". Такий високий рейтинг зберігався до початку 2009 p., тобто до кризового погіршення економічної ситуації в Росії.

РФ почала послідовно переходити від "пасивного" (імпортуючого) до статусу "активного" на інвестиційному ринку. Великі російські компанії, насамперед Газпром і PAT ЄС, вже здійснюють значні вкладення в економіку не лише країн СНД, а й нових учасників ЄС із Прибалтики, особливо в їх енергетичний й транспортний сектори, банківську справу, об'єкти нерухомості тощо.

Російський капітал поступово виходить і на інші світові фінансові ринки. Передбачені масштабні вкладення коштів в не ризиковані "західні" об'єкти (банки, пенсійні фонди тощо) за рахунок ресурсів Стабілізаційного фонду, нагромаджених завдяки високим світовим цінам на енергоносії, що в 2005-2008 pp. суттєво підвищило роль Росії як одного з великих світових інвесторів.

Усе наполегливіше намагаються вийти на міжнародний ринок капіталу найбільші російські компанії. Газпром, PAT ЄС, енергетично-сировинні та фінансові гіганти "ЛУКОЙЛ", "РУСАЛ", "Альфа-груп" та інші хочуть увійти до господарського простору Європи, у чому їм послідовно перешкоджають європейські корпорації з неофіційною підтримкою їх органами ЄС. Наприклад, улітку 2006 р. було зірвано проект злиття російської металургійної компанії "Северсталь" із люксембургським "Акселор". Незважаючи на пряму підтримку президента В. Путіна, тиск британського уряду на акціонерів призвів до скасування вже укладеної угоди на користь об'єднання двох європейських корпорацій - "Акселор" та "Міттал-стіл". І такі випадки непоодинокі. Так, глава Мінпроменерго Росії В. Христенко в інтерв'ю англійській "Дейлі телеграф" у червні 2006 року давав пояснення у зв'язку із заявою британського міністра фінансів Г. Брауна про те, що намагання Газпрому придбати контроль над компанією "Брітіш газ" буде вважатися політичним, а не комерційним кроком1.

Усупереч намаганням обмежити російську експансію західні партнери в майбутньому, після закінчення економічної кризи, будуть не спроможні її затримати - як на державному, так і на корпоративному рівнях Росія матиме все більше фінансових ресурсів для прориву на світовий ринок капіталу. Додатковою важливою передумовою для посилення позицій РФ на ньому є проголошення з 1 липня 2006 року рубля повністю конвертованою валютою. Посилення інвестиційної складової в зовнішньоекономічній діяльності може реально враховуватися в геоекономічній стратегії Росії вже в найближчій перспективі.

Під час оцінювання різних геоекономічних сценаріїв утвердження РФ у світовому господарстві слід врахувати вплив деяких негативних або ще не розв'язаних її керівництвом проблем. Крім об'єктивної неможливості для російської економіки широко використати інноваційні методи господарювання2, існуватимуть і деякі нові прояви тих глобальних і національних факторів, які послаблюватимуть позиції Росії у світовому господарстві.

Домінування сировини та напівфабрикатів (особливо щодо продукції чорної та кольорової металургії, хімічної і лісопаперової промисловості) в експорті Росії вже нині суперечить основним тенденціям світового ринку, а в майбутньому впливатиме ще негативніше на позиції країни на ньому. Згідно з прогнозами, до середини наступного десятиріччя готові вироби становитимуть приблизно 85% світового експорту, а частка сировини і напівфабрикатів знизиться з 17,4% у 1990 р. та 12,5% у 2000 р. до 7,6% у 2015 р.1. Навряд чи можна погодитися із наведеним у цьому самому прогнозі понадрізким падінням частки палива-з 10,5% у 1990 р. та 7,3% у 2000 р. до всього 4,4% у 2015 р. - підтвердження такого висновку суттєвим зменшенням цін на енергоносії у 2008-2009 рр. має суто кон'юнктурний, обмежений у часі характер.

Підвищений рівень імпортних надходжень порівняно із розвитком внутрішнього ринку кінцевої продукції характерний для сучасної ситуації в Росії та зберігатиметься в майбутньому. Розглядаючи різні варіанти перспективного розвитку економіки РФ (від "надіндустріальної модернізації" до "стрибка у глобалізацію" та "економічного ізоляціонізму"), автори прогнозів особливо негативно оцінюють можливість збереження існуючого зараз "енергетичного аутизму", вважаючи, що за таким варіантом у 2020 р. "Росія опиниться на периферії світового розвитку як відстала країна, генератор невизначеності та кризових процесів".

Беззаперечно, що нинішнє керівництво Росії не може не звернути увагу на катастрофічні прогнози, які мають під собою реальне підґрунтя. Однак експерти, закликаючи до швидкої перебудови структури російської економіки та оптимізації її господарського механізму, не враховують всієї сукупності суб'єктивних і об'єктивних складових сучасної ситуації в РФ, зокрема протидію "енергетично-сировинних" магнатів, відсутність сприятливого середовища для використання вже існуючих коштів на докорінну модернізацію російської економіки, супротив прогресивному розвитку Росії наймогутніших суб'єктів сучасного світового господарства. Тому у разі оцінювання геоекономічних сценаріїв розвитку Росії слід виходити з того, що в середньостроковій перспективі відбудуться значні, але не кардинальні зміни в її відносинах зі світовим ринком.

Відповідно до сучасних тенденцій можна передбачити декілька варіантів майбутніх геоекономічних сценаріїв розвитку РФ. Найменш ефективним для Росії і найвигідні-шим для її іноземних партнерів є домінування паливно-сировинної спрямованості у відносинах. Незважаючи на катастрофічність для РФ такого напряму, відмовитися від переважання паливно-сировинної продукції в експорті вона навряд чи зможе, тому реальним і вигіднішим є енергетіетно-інвестиційний або енергетично-транзитний варіант геоекономічної стратегії. Ще ефективнішим могло б бути органічне сполучення всіх трьох компонентів, коли Росія крім уже існуючих позицій на світовому енергетично-сировинному ринку максимально використовувала б своє транзитне розташування і отримувала б значні додаткові доходи як держава-рант'є від експорту державного і приватного капіталу.

Для України жоден із цих варіантів не є достатньо сприятливим. Українська держава стикається переважно з енергетично-сировинною стратегією, за якої на забезпечення української економіки цими ресурсами негативно впливають суто політичні мотиви. Крім того, західноєвропейський ринок для російських компаній привабливіший унаслідок стабільності та надійності сплати за поставки, до того ж лише в грошовій формі. Розвиток подій навколо "газових" (російсько-українська "газова" війна в грудні 2008 - січні 2009) і дещо менш загострених "нафтових" питань в українсько-російських відносинах свідчить про неможливість розв'язання проблеми енергозабезпечення української економіки на основі "бартерної" (залік транзиту в оплату поставок газу), так і грошової моделі розрахунків за енергоносії. Єдиним виходом із цієї складної ситуації може бути структурна перебудова енергозалежної української економіки й диверсифікація джерел отримання енергоносіїв для ліквідації повної залежності від їх постачання з Росії або від транзиту через її територію туркменського газу.

У разі впровадження Росією транзитної геоекономічної моделі Україна позбудеться статусу основної ланки на перехресті внутрішньоконтинентальних транспортних потоків, що є однією з важливих передумов не лише геоекономічної, а й ширшої оцінки України зарубіжними партнерами. Зокрема, у "Спільній стратегії ЄС щодо України" з цього приводу зазначено: "Геополітичне розташування України вздовж осей Північ - Південь та Схід - Захід ставить Україну в унікальне становище в Європі і робить її визначальним контрагентом в масштабах регіону".

Розширення інвестиційної активності Росії також негативно позначиться на Україні. Російський капітал буде спрямовуватися переважно на європейські та інші "західні" інвестиційні ринки. Крім того, слід враховувати співвідношення вагомості національних капіталів. Російські експортери капіталів у найрозвинутіші країни будуть конкурувати в них із приблизно такими самими за обсягом національними капіталами. Для України з її порівняно невисокими фінансовими резервами широкомасштабна експансія набагато могутнішого російського капіталу може створити загрозу національній безпеці.