Міжнародна економіка - Козак Ю.Г. - РОЗДІЛ 3. НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА ТА СВІТОГОСПОДАРСЬКА СИСТЕМА. МІЖНАРОДНА ЕКОНОМІЧНА ІНТЕГРАЦІЯ

ГЛАВА 12. НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА В СИСТЕМІ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА. КЛАСИФІКАЦІЯ КРАЇН СВІТУ

Ключові поняття

Економічний потенціал; типи економічного розвитку; показники розвитку національної економіки; ділові культури; класифікація країн; визначальні відмітності розвинутих країн; перехідна (транзитивна) економіка; інтеграційні процеси в країнах з перехідною економікою; типологія країн, що розвиваються; інтегрованість у світову економіку.

12.1. Національна економіка як об'єкт світової економічної системи

Національна економіка являє собою народногосподарський комплекс країни, що характеризується галузевою і територіальною структурою, системою управління та певними соціально-економічними відносинами. В узагальнюючому вигляді національна економіка може бути вираженою через економічний потенціал, який означає сукупну спроможність галузей народного господарства1 виробляти продукцію та здійснювати послуги. Економічний потенціал залежить від кількості трудових ресурсів і рівня їх кваліфікації, наявності сприятливих природних ресурсів (особливо корисних копалин і ґрунтово-кліматичних умов), обсягу виробничих потужностей, рівня розвитку виробничої інфраструктури (транспорт, зв'язок, електромережі тощо), ступеня розвитку науки й техніки.

Трудові ресурси, природні ресурси й засоби праці складають продуктивні сили

країни.

Потужність економіки країни значною мірою залежить від обсягу та якості факторів (або чинників) виробництва - ресурсів, які необхідні для виробництва товару. Основні фактори:

§ капітал - накопичені кошти у виробничій, грошовій і товарній формах;

§ праця (фізична та розумова діяльність людини, спрямована на виробництво товарів чи послуг);

§ технологія - наукові методи організації виробництва із застосуванням новітніх процесів виробництва;

§ природні ресурси, придатні і необхідні для виробничої діяльності [ 19, с. 7].

Країн, що повністю забезпечені всіма факторами виробництва, небагато. Але виокремлюються країни, в яких один з факторів є провідним, і тоді їх економіка орієнтується на ефективне використання цього фактора. Так, природний фактор відіграє чималу роль в економіці Росії, Канади, Австралії, Казахстану, нафтодобуваючих країн Перської затоки. Трудовий фактор є провідним для багатьох країн, що розвиваються, особливо регіону Південної та ІЬвденно-Східної Азії; в цих країнах дешева і чисельна робоча сила багато де в чому сприяла досягненню конкурентоспроможності своїх товарів на світових ринках. Фактор технології і фактор капіталу зумовлюють спрямованість економічного розвитку розвинутих країн, насамперед, країн Західної Європи і Японії. Китай спирається на фактори природних ресурсів і трудовий; США практично забезпечені всіма факторами повною мірою, хоча все ж таки визначальними є капітал і технологи.

В Україні провідним фактором є трудовий; ми ще маємо кваліфіковані кадри робітників, інженерів, науковців, незважаючи на їх зменшення за рахунок еміграції, природного вибуття і недостатнього відтворення в останнє десятиліття. Фактор природних ресурсів обмежується родючою землею іі значними покладами руд чорних металів; країна відчуває гострий дефіцит енергоносіїв, руд кольорових металів, деревини. Проте на зовнішні ринки Україна виходить, спираючись саме на фактор природних ресурсів: в її експорті переважну частку займають руди, метали й продукція сільського господарства. Трудовий фактор задіяно мало за певних причин.

На сучасному етапі розвитку світової економіки саме капітал і технологія є вирішальним стимулом розвитку країни.

Важливою ознакою економічного потенціалу країни є галузева структура економіки. Основними галузями народного господарства є:

§ промисловість;

§ сільське господарство;

§ будівництво;

§ транспорт і зв'язок;

§ торгівля і громадське харчування;

§ житлово-комунальне господарство;

§ охорона здоров'я;

§ освіта, наука, культура;

§ фінансування, кредит, страхування;

§ апарат управління.

Роль кожної галузі неоднакова 3 точки зору .прогресивного розвитку економіки на пенному етапі. Основою економічної могутності країни є новітні галузі промисловості, такі як електроніка, авіакосмічна техніка, енергетика, нафтохімія. Останнім часом на гребені науково-технічного прогресу передові позиції завойовують біоінженерія, фармацевтика, лазерна техніка і особливо інформатика.

. Гранично узагальнюючи галузеву структуру народного господарства, часто розподіляють її на три блоки: сільське, лісове господарство й рибальство; промисловість; послуги. До останньої групи належать, зокрема, кредит, інформатика, торгівля, туризм, освіта тощо. Залежно від рівня розвитку країни провідним є один з цих блоків. Ще на початку XX ст. в багатьох країнах світу переважна частина працездатного населення була зайнята в сільському господарстві. Зараз тільки в незначній кількості країну.найменш розвинутих, частка зайнятих у сільському господарстві перевищує 50%. Проте вона досить значна в країнах, шо розвиваються. Навіть у таких країнах з динамічною економікою, як Туреччина, Філіппіни, Таїланд ця частка становить близько 40%. У розвинутих країнах Європи вона як правило, не перевищує, 5%, а в США вона трохи більша ніж 1%.

Частка промисловості посідала провідне місце в економіці розвинутих країн наприкінці XIX і в першій половині XX ст., коди вона сягала понад 50%. Згодом вона зменшилася, але й тепер у цій групі країн вона становить 25-35%. У Китаї, а також у деяких постсоціалісі ичиих країнах вона ще вища. В країнах, що розвиваються (за винятком нових індустріальних країн), зайнятість в цьому блоці галузей звичайно не перевищує 10-15%.

З другої половини XX ст. швидкими темпами розвиваються галузі, що групуються в блоці послуг. У розвинутих країнах зайнятість у сфері послуг перевищує 60%, а в деяких з них - навіть 70% (США, Канада, Австралія, Швеція, Нідерланди та ін.).

В Україні частка сільського господарства у ВВП становить 17%, промисловості —43, сфера послуг—40%.

Останнім часом поширюється така схема галузевої структури: первинні, вторинні й третинні галузі. До первинного блоку (або сектору) належить сільське і лісове господарство, рибальство, видобувна промисловість. До вторинного - обробна промисловість й будівництво. Третинний блок охоплює сферу послуг. Іноді визначають ще й четвертинний - інформаційний сектор, виокремлюючи інформаційні послуги з третинного блоку.

Галузі первинного сектора домінували в економіці країн світу тривалий час. Після завершення промислової революції (кінець XVIII - середина XIX ст.) в більшості країн Європи, в США та деяких інших країнах основою економіки вже були галузі вторинного сектора. В XX ст. вторинний сектор опанував економіку всіх розвинутих країн, соціалістичних і значної кількості країн, шо розвиваються. З другої половини минулого сторіччя, в економічно розвинутих країнах на перше місце в галузевій структурі виходить сфера послуг. Цей шлях повторюють країни, що розвиваються, але з певним запізненням порівняно з розвинутими країнами.

Відповідно до переважання кожного із секторів виокремлюються такі стадії економічного розвитку країни (групи країн): аграрний, індустріальний і постіндустріа-льний.

На стадії аграрного розвитку перебувають найменш розвинуті країни, переважно африканські. В сільському господарстві тут зайнято до 70-80% працездатного населення. Серед цих країн - Ангола, Ботсвана, Ефіопія, Афганістан, Бенін, Буркіна Фасо (90% зайнятих), Бурунді (понад 90%), Гаїті, Демократична республіка Конго, Ємен, Камбоджа (85), Кенія, Лаос, Мадагаскар, Малі, М'янма, Непал (90%), Папуа-Нова Гвінея, Руанда (93), Свазіленд, Сенегал, Сомалі, Судан (80), Танзанія (80), Того, Уганда, Центральноафриканська республіка. Чад, Еритрея.

Первинний сектор посідає чільне місце й в економіці деяких країн, що розвиваються, за рахунок гірничої промисловості. Так, у Болівії це видобування сурми, олова, цинку; в Перу - цинку, міді; в Гвінеї - бокситів; у Замбії - міді, кобальту; в Намібії -алмазів; в Науру - фосфатів; у Мавританії - залізної руди. Особливу групу складають нафтодобувні країни. Так, економіка країн Перської затоки майже цілком ґрунтується на доходах за рахунок експорту нафти. В Саудівській Аравії нафта дає 85% експортної виручки. Аналогічна ситуація в Кувейті, Об'єднаних Арабських Еміратах. У Бахрейні нафтовий сектор забезпечує 70% доходу в бюджет, тоді як сільське господарство - лише 1%. В Катарі доходи від нафти становлять 80% загальних надходжень в державну скарбницю. Від продажу нафти Оман одержує 90% надходжень твердої валюти; за їх рахунок формується 70% національного доходу. На відміну від аграрних країн, нафтовидобувні країни досить багаті, мають високі душові показники національного доходу. Але це досягнуто за рахунок тривалої дуже сприятливої кон'юнктури на світових ринках нафти в другій половині XX ст., а особливо з 70-х років, коли ціни на нафту різко піднялися. Проте ше наприкінці 40-х років країни цього регіону належали до групи найбідніших у світі.

Вторинний сектор посів чільне місце в економіці найрозвинутіших країн (Велика Британія, США, Франція, Німеччина, деякі інші) вже з середини XIX ст.; в наступному столітті він територіально поширився й охопив практично всю Європу, Японію, значну кількість країн, що розвиваються. Основу економіки країни стала визначати кількість виплавленої сталі, вироблених верстатів, електроенергії, автомобілів, літаків, продукції хімії органічного синтезу. Процес деколонізації залежних країн, шо набув бурхливих темпів після Другої світової війни, супроводжувався початком їх індустріалізації. Національні лідери нових незалежних країн головною метою економічної політики проголошували індустріалізацію.

У 70-80-х роках ряд країн, що розвиваються, розгорнули процес індустріалізації надзвичайно високими темпами. За короткий сірок з аїрариих чи аїрарно-індустріальних вони перетворилися на "нові індустріальні-країни" з розвинутою структурою промисловості. До цієї групи належать, зокрема. Бразилія, Мексика, Республіка Корея, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни та ін.

Здавалося б, шо в світовій економіці йде вирівнювання країн на індустріальній основі. Проте найрозвинутіші країни наприкінці XX ст. перейшли до такої стадії розвитку, коли могутність країни визначається вже не площами верстатних "парків, не кількістю виплавленої сталі, а обсягом і ефективністю надання послуг, насамперед, інформаційних. Слід зазначити, що й аграрний потенціал, і виробничі потужності в розвинутих країнах залишаються величезними. Так, США, Франція, Канада, Австралія належать до найбільших у світі виробників сільськогосподарської продукції. Проте агропромисловий комплекс не посідає провідного місця у валовому внутрішньому продукті (ВВП) цих країн. В європейських країнах і США скорочується виробництво чорних металів; чорна металургія, як раніше легка промисловість, виробництво нескладної техніки начебто переміщується із розвинутих країн, у країни що розвиваються.

З огляду на динаміку означених секторів в економічній науці поширилися уявлення про три типи економічного розвитку, що послідовно змінюють один одного: доін-дустріальний (аграрний), індустріальний і постіндустріалышй (інформаційний).

Постіндустріальний тип економіки грунтується на економному використанні ресурсів, на задоволенні нематеріальних потреб людей (сфера послуг). У середині 90-х років більше половини ВВП розвинутих країн приходилося на продукцію інформаційних галузей - телекомунікації, комп'ютерні центри, програмне забезпечення, на фармацевтику. В економіці США U доданої вартості, створеної в промисловості, становив інформаційний фактор. Швидкими темпами розвиваються світові інформаційно-фінансові ринки, страхові, інвестиційні, валютні ринки, які в багатьох випадках за оборотом перевищують традиційні товарні ринки [19, с. 10]. Отже, нині економічна потужність країни визначається не кількістю споживаної речовини й енергії для матеріального виробництва, а ступенем споживання інформатики.

Кожна країна характеризується домінуючим соціально-екоиомічиим укладом і системою управління народним господарством. Переважній більшості країн світу притаманна ринкова економіка, що передбачає функціонування виробництва за принципом попиту й пропозиції; функції уряду полягають у регулюванні економічного механізму з тим, щоб запобігти небажаним тенденціям в економіці країни і підсилити позитивні тенденції. Уряд не зловживає адміністративним тиском, підприємці мають досить широкий спектр свободи дії. Але у виключні, кризові для держави моменти уряд може тимчасово обмежити цю свободу. Так було в часи "великої депресії" в США (1929-1933), в післявоєнній Європі та Японії. Тоді найважливіші галузі економіки (зокрема енергетика) націоналізуються, уряд перерозподіляє бюджетні кошти, для того щоб підтримати певну групу підприємств чи банків, шо знаходяться у тяжкому становищі тощо. Після того, як скрутні часи минають, уряд знову повертається до "лібералізації" політики з мінімальним втручанням у процес виробництва. Така політика притаманна найрозвиненішим країнам.

У соціалістичних країнах роль держави занадто велика; вона грунтується на пануванні державної власності. Ринкові відносини тут придушені, економічна політика здійснюється через механізм адміністративного керування. Найтиповішими зразками і цієї моделі є економіка Куби й Корейської Народно-Демократичної Республіки.

Китай останні два десятиріччя здійснює економічну реформу, за якої поєднуються сильна державна влада і ринкові відносини. Державний сектор економіки зберігається, але поряд з ним на конкурентній основі швидко виникають приватні підприємства, в тому числі з іноземним капіталом. Високі темпи розвитку економіки Китаю свідчать про ефективність такої політики.

Більшість колишніх соціалістичних країн, й ті, що входили до складу СРСР, переходять до ринку, зруйновуючи державний сектор. Непідготовленість до такої докорінної перебудови призвела до величезного спаду в розвитку економіки в 90-х роках, особливо в країнах СНД. Центральноєвропейські країни (Польща, Чехія, Угорщина, Словенія) шачно успішніше справилися з труднощами і не тільки вийшли з кризи, а й досягли неабияких успіхів на шляху до ринкової економіки.

Країни, шо розвиваються, в своїй більшості також орієнтуються на ринкову економіку, вважаючи взірцем економічну модель США, європейських країн або Японії. Особливо це стосується нових індустріальних країн, Латинської Америки. Проте в найменш розвинутих країнах, поряд з ринковими відносинами існують і такі, що грунтуються на натуральному й напівнатуральному типах господарств; у сільському господарстві деяких африканських країн ще великою залишається роль общини. В деяких країнах, що розвиваються (наприклад у Лівії), суттєву частку економіки контролює державний сектор.

Із системою управління тісно пов'язана економічна політика уряду. В розвинутих країнах економіка регулюється опосередковано, непрямими методами втручання держави. Звичайно вони полягають у регулюванні дисконтних ставок національним банком, у встановленні певного розміру податків, норми бюджетних витрат на соціальні потреби тощо. Уряд може формувати спеціальні фонди для підтримки окремих груп підприємств, галузей, регіонів або для регулювання екологічної ситуації. Шляхом замовлень на оснащення армії уряд звичайно надає перевагу окремим великим фірмам, транснаціональним корпораціям, для яких такі замовлення держави дуже вигідні. Правда, звичайно це можливо за згодом парламенту.

Сучасна економічна політика розвинутих країн здійснюється в двох основних модифікаціях: "неокейнсіанство" і "монетаризм". У загальному вираженні різниця між ними полягає в ступені втручання уряду в економічне життя країни. Прихильники першого варіанта вважають, що країна повинна мати достатньо потужний державний сектор в економіці, уряд мусить в разі необхідності здійснювати інвестиційні "вливання" в окремі галузі або регіони з тим, шоб надати розвитку економіки необхідний напрям. Така економічна політика була популярною в перші десятиріччя по закінченню Другої світової війни, особливо в Італії, Франції, Японії. Зараз переважає практика "монетаризму", яка гранично обмежує втручання уряду в економіку і спирається на ініціативу приватного сектора. Ця політика знайшла найяскравіше вираження в США та Великій Британії за часів президента Р. Рейгана і прем'єр-міністра М. Тетчер.

У соціалістичних країнах з плановою системою економічна політика має форму жорсткого адміністрування; кожному підприємству з центру доводиться план випуску продукції, його виконання ретельно контролюється, а продукція розподіляється центром. Ринковий механізм задіяно тут зовсім мало, що зумовлює недостатню гнучкість економічної системи.

У зовнішньоекономічній політиці розвинуті країни дотримуються відкритості до світового ринку, максимального використання ефекту від міжнародного поділу праці. Особливе наголошення робиться на лібералізації зовнішньої торгівлі, тобто ліквідації обмежень на імпорт товарів з боку торговельних партнерів. Через механізм Світової організації торгівлі (СОТ) уряди розвинутих країн спромоглися знизити середні тарифні ставки в зовнішній торгівлі до 3%, тоді як наприкінці 40-х років вони сягали 25-30%. Лібералізація поширюється також на міжнародний рух капіталу, зокрема, на інвестиції.

У політиці лібералізації міжнародної торгівлі зацікавлені, насамперед, розвинуті країни, конкурентоспроможність товарів та послуг яких дуже висока. Країни, шо розвиваються, а також країни з перехідною економікою намагаються захистити свою економіку шляхом застосування протекціоністських заходів (підвищення тарифів на імпортовані товари, встановлення квот на імпорт, надання спеціальних пільг вітчизняним експортерам та ін.). Проте протекціоністська політика зазнає рішучої протидії з боку розвинутих держав, тому застосовується обмежено.

Ступінь розвитку національної економіки вимірюється спеціальними показниками; вони дають загальне уявлення про економічний потенціал країни, а та

кож дають змогу порівняти розвиток окремих країн між собою. Найважливіші показники: валовий внутрішній продукт (ВВП), валовий національний продукт (ВНП), національний доход (НД), експорт, імпорт, товарообіг зовнішньої торгівлі, обсяги виробництва товарів та послуг та ін. Ці показники розраховуються за формулами, що прийняті в міжнародній системі національних розрахунків (СНР). Звичайно показники в формулах даються в англійській абревіатурі, як цс прийнято в СНР.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) - це продукція, що вироблена резидентами на просторі країни протягом року. Він обчислюється за такою формулою:

Показники ВВП і ВНП, звичайно, не збігаються. Розвинуті країни, що одержують значне позитивне сальдо від зовнішньої торгівлі і приток дивідендів від капіталу, вкладеного за кордоном, мають показники ВНП вищі, ніж ВВП. Проте іноді високороз-вннута країна мас протилежну ситуацію. Наприклад, США в 1999 р. мали показник ВНП 8 351 млрд, а ВВП - в 8 709 млрд дол. Пояснюється це тим, що США мають величезний внутрішній ринок, який поглинає переважну кількість товарів та послуг, вироблених у країні; високий рівень життя американця стимулює імпорт, і зовнішньоторговельне сальдо в США негативне; обсяг іноземних інвестицій у країну дуже великий, і, відповідно, суттєву величину становить відплив дивідендів. Є й інші причини, що лежать, зокрема, у сфері валютних відносин.

Для порівняння економічного потенціалу різних країн пропонуємо дані про ВВП за 2006 рік (табл. 12.1).

Абсолютні розміри ВВП чи ВНП в цілому характеризують економічну потужність країни, але недостатні для визначення рівня життя населення. Китай або Індія мають досить великі обсяги ВВП не в останню чергу через те, шо величезна кількість зайнятого населення виробляє товари та послуги, навіть незважаючи на недостатню або й низьку продуктивність праці. Але якщо поділити абсолютний розмір ВВП на кількість населення, рангові місця в таблиці економічних потенціалів країн змінюються, для деяких з них досить суттєво. США зберігають місце серед найрозвинутіших країн за показником ВВП на душу населення; він дорівнює 43 500 дол. (2006 p.). Але він все ж таки нижчий, ніж у Люксембурзі (68 800). У той же час Індія, маючи душовий розмір ВВП З 700 дол., вдвічі поступається за цим показником Україні (7600 дол.) і ще більше Росії (12 100 дол.). Табл. 12.2 дає уявлення про розбіжності душових показників ВВП за країнами:

Таблиця 2.2

ВВП деяких країн на душу населення в 2006р., дол. (за поточним курсом валют)

Таблиці 12.1 та 12.1.2. свідчать, шо тільки абсолютний або тільки душовий показник ВВП повного уявлення про економічний розвиток країни ще не дає; необхідно поєднувати обидва показники, аналізуючи рівень розвитку. Якщо абсолютна величина ВВП характеризує, насамперед обсяг виробленої продукції та послуг, то його відносний показник визначає рівень продуктивності праці, організацію й культуру виробництва. Міжнародні організації, такі як Всесвітній банк, Міжнародний валютний фонд чи Світова організація торгівлі, класифікуючи країни за рівнем економічного розвитку, головним критерієм вважають саме душовий показник. Чим вищий показник ВВП в розрахунку на душу населення, тим вищий рівень життя в країні. Люксембург, наприклад, має абсолютний розмір ВВП 34,37 млрд дол.; це небагато на перший погляд. Проте на душу населення - 68 800 доларів! Це дає підставу класифікувати Люксембург як розвинуту державу, незважаючи на її маленький розмір (населення в 2,5 разу менше, ніж у місті Одеса).

Найрозвинутіші країни, як показують таблиці, мають високі значення за обома показниками. "Сімка" найпотужніших з них виокремлюється за абсолютними розмірами ВВП, що перевершують 1 трлн дол., а за душовим показником - від майже 30 тис. дол. і вище. Нові індустріальні країни, особливо Бразилія, Мексика та й Індія, Індонезія, Філіппіни мають досить великі абсолютні розміри ВВП, але помітно відстають від розвинутих країн за відносними. Навіть Республіка Корея, одна з найдннамічніших країн, має душовий показник ВВП - 24 200 дол.

Найменш розвинуті країни характеризуються низькими значеннями за обома показниками (наприклад, Ангола має абсолютний розмір ВВП - 28,37 млрд дол., душовий - 4300 дол.; Гаїті - відповідно 5,9 і 1467 млрд дол.; Бурунді - 0,7 і 591 млрд дол.; Ефіопія - 9 і 1000 млрд дол.

Специфічну групу складають нафтодобувні країни Перської затоки, що мають великі надходження від експорту нафти. Оскільки густота населення тут невелика, душові показники ВВП цих країн досить високі. Так, наприклад, у Саудівській Аравії він становить 13 800 дол., в Об'єднаних Арабських Еміратах - 49 700 дол., в Катарі - 29 400 дол. З цієї ж причини високий показник має Бруней - 16 779 дол. Проте, на відміну від розвинутих і нових індустріальних країн, ця група країн характеризується незбалансованою структурою економіки; виробничий сектор (крім видобутку нафти) до недавнього часу був слабо розвинутий, і тільки*тепер здійсшоються заходи щодо розбудови промислового виробництва, насамперед енергетики й нафтохімії.

Валовий внутрішній продукт можна розрахувати двома способами: за поточним курсом валют і за паритетом купівельної спроможності валют (ПКС). Вищенаведені таблиці містять дані про ВВП, розраховані на основі поточного курсу валют. Якщо ж взяти за основу ПКС, то значення ВВП будуть іншими. Тільки ВВП США буде незмінним, оскільки величина ВВП в міжнародних зіставленнях вимірюється в доларах. Обсяги ВВП деяких країн, обчислені за ПКС, показані в табл. 12.3.

Таблиця 12.3

Обсяги ВВП деяких країн, обчислені за ПКС, у 2006р., млрд. дол.

Узагальнюючим показником рівня розвитку економіки на глобальному рівні є валовий світовий продукт (ВСП). Він виражає обсяг кінцевих товарів та послуг, що вироблені в усіх країнах світу. В 2006 р. ВСП за абсолютними розмірами становив 47 трлн дол., а на душу населення - 7460 доларів.