Міжнародна економіка - Козак Ю.Г. - Передумови формування системи перехідної економіки

До країн з перехідною економікою належить більшість колишніх соціалістичних країн, що здійснюють перехід від соціалістичних методів господарювання до ринкових. Це колишні союзні республіки СРСР: Україна, Росія, Білорусь, Молдова. Латвія, Литва, Естонія, Грузія, Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Туркменіс-тан, Таджикистан; колишні соціалістичні країни Центральної та Східної Європи: Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Сербія, Чорногорія, Хорватія, Словенія, Боснія й Герцеговина, Македонія, Албанія; азіатські країни - Китай, Монголія і В'єтнам. Соціалістичну орієнтацію з метою побудування комунізму зберегли Корейська Народно-Демократична республіка (КНДР) і Куба.

За географічною ознакою та особливостями соціально-економічних перетворень країни з перехідною економікою можна поділити на три групи:

§ країни Центральної та Східної Європи та країни Балтії (Литва, Латвія, Естонія);

§ країни СНД;

§ Китай та В'єтнам.

Назва та склад регіону "Центральна та Східна Європа", дещо умовні, оскільки Україна, Росія, Білорусь та Молдова - це також Східна Європа з географічної точки зору; але так прийнято за класифікацією ООН і в світовій соціально-економічній літературі. Назва "Країни з перехідною економікою" (Countries in transition") також затвердилася в оперативному використанні міжнародних операцій. Але є ще одна умовність щодо самого поняття „транзитивна (перехідна) економіка". Справа в тому, що немає чіткого критерію, визначення межі, за якою транзитивна економіка вже стає ринковою. Є підстави міркувати, що низка членів Центральної та Східної Європи (Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Румунія й Болгарія), які прийняті до ЄС, вважаються країнами з ринковою економікою, оскільки вони вже в цій організації. Немає достатніх аргументів для заперечення того факту, що, наприклад Україна й Росія вже побудували ринкову економіку у своїй основі. Проте в офіційних документах міжнародних організацій термін „транзитивні економіки" поки що зберігається, тому розглянемо ці країни в тому складі, в якому вони були визначені на початку 90-х років минулого століття.

Передумови формування системи перехідної економіки

Перехідна економіка - поняття, що означає трансформацію централізованої неринкової моделі економічного ротвитку з жорсткими командно-адміністративними методами управління у відкриту економіку, в якій ринковий механізм функціонування поєднується з гнучкими методами державного регулювання. Соціалістична модель економіки, як відомо, почала втілюватися в життя з 1917 р. До Другої світової війни спочатку Росія (з 1922 р.- СРСР), а потім Монголія (з 1921 р,) були єдиними країнами, що застосовували цю модель. Після Другої світової війни утворилися країни народної демократії, котрі згодом стали зватися соціалістичними країнами. В Європі - це Німецька Народно-Демократична Республіка (НДР). Польша, Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Албанія, Югославія. В Азії - Китайська Народна Республіка (КНР), Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР). В'єтнам. В 1961 р. на соціалістичний шлях розвитку стала Куба. Соціалістичну орієнтацію обрали в 60 - 70-х роках близько двох десятків країн, що розвиваються, але там методи соціалістичного господарювання не встигли (й не змогли) пустиш глибокого коріння.

Тотальна централізація керування економікою може дати короткочасний ефект у найбільш напружених ситуаціях, пов'язаних з глибокою соціально-економічною кризою. Так, в 30-х роках в СРСР шляхом надзвичайного напруження сил, надмірного використання людських і природних ресурсів вдалося в короткі строки здійснити індустріалізацію. Таким же чином було досить швидко відновлено зруйноване під час Великої Вітчизняної війни господарство. Концентрація ресурсів у руках держави сприяла в повоєнні роки створенню потужної бази важкої промисловості й розвитку науково-виробничого потенціалу країни. Пріоритетність Радянського Союзу в 50-х - 60-х роках у галузі космонавтики й атомної енергетики є підтвердженням цього висновку.

Проте внутрішні протиріччя системи соціалістичної економіки перешкоджали перетворенню таких позитивних явищ на тривалу тенденцію. Ліквідація приватної власності, монополія держави на засоби виробництва, відсутність нормальної конкуренції не стимулювали зростання продуктивності праці. У 30 - 50-ті роки високі темпи зростання промисловості грунтувалися переважно на ентузіазмі трудівників, які щиро вірили в реальність перемоги комунізму. Згодом ентузіазм почав згасати, а методів ефективного стимулювання праці система розробити не змогла. Тому, починаючи з другої половини 60-х років, темпи зростання економіки СРСР та інших соціалістичних країн уповільнюються, а їх сукупна частка в світовій економіці зменшується. За рівнем продуктивності Праці і за якістю продукції (за винятком вузької галузі аерокосмічного й військово-технічного виробництва) соціалістичні країни суттєво відставали від розвинутих країн.

Адміністративно-командна система управлінням економікою виявила свою негнучкість щодо здатності опанування надбанням науково-технічного прогресу. Згідно з пануючою теорією про пріоритетність виробництва засобів виробництва, основний наголос робився на все більше нарощування потенціалу важкої індустрії. Це призводило не тільки до занепаду сфери послуг, але й викликало деструкцію народного господарства в цілому. Незважаючи на досить великі вливання коштів у НДДКР, соціалістичні країни все помітніше відставали від західних країн у розвитку наукоємного виробництва. Жодна з соціалістичних країн не перейшла до постіндустріальної стадії розвитку.

Слід зауважити, що навіть позитивні елементи централізованої системи управління економікою (наприклад, прискорена індустріалізація) реалізувалися не однаково в різних країнах. Найбільший ефект вони дали в країнах "недоіндустріалізованих", з низьким попереднім рівнем розвитку промисловості і господарства в цілому - в СРСР, Китаї, Румуни, Болгарії, Югославії, Албанії, КНДР. В той же час позитивні наслідки централізованої індустріалізації Польщі, Чехословаччини, Угорщини були менш очевидні, а 1ІДР у розвитку своєї економіки помітно програвала ФРН.

Соціалістична система господарства оволоділа економікою різних країн в неоднаковій мірі. Найбільш глибоко й послідовно вона реалізувалася в СРСР, що пояснюється також і тривалістю її існування. Ця обставина багато в чому визначає той факт, що в колишніх радянських республіках (в тому числі в Україні) перебудова економіки на ринкові засади здійснюється значно важче, ніж у країнах ЦСЄ. На початку 90-х років в СРСР серед економічно активного населення вже не існувало поколінь, які пам'ятали б оперативні засоби господарювання в умовах ринкової економіки. Ментальність значної частини населення країни була антиринковою. Ось чому в умовах вже перехідного періоду наші бізнесмени в багатьох випадках виявили безпорадність, урядовці - нерозуміння ситуації, певні частини населення й чиновництва - потайний і явний опір реформам.

Найбільш крайніх і спотворених форм адміністративно-командна система набула в Китаї в 60-х роках, в період так званого "великого стрибка". Колективізація відбувалася у формі комун, в яких усуспільнення поширювалося не тільки на засоби виробництва, але й у багатьох випадках на особисті речі селян. Комуна вважалася "самодостатньою" господарською одиницею, здатною забезпечити своїх членів усім необхідним. Більше того, в сільськогосподарських комунах насаджувалися примітивні промислові підприємства, які нічого спільного не мали з агропромисловим комплексом, наприклад, установки по виплавці заліза. Продукція таких підприємств була надзвичайно низької якості, по суті, мало здатна для використання. Таким чином, розтринькувалися ресурси, а віддачі не було. Продуктивність праці в усіх секторах економіки була дуже низькою. В країнах існувала розподільча система найпоширеніших продуктів споживання. В зовнішньоекономічній політиці уряд додержувався автаркії, тобто опори на власні сили при максимальному скороченні обсягів зовнішньої торгівлі. Така політика врешті-решт призвела до голоду нечуваних масштабів, що охопив десятки мільйонів людей.

В соціалістичних країнах ЦСЄ (також в Литві, Латвії, Естонії*) запровадження соціалістичної економічної системи відбулося значно пізніше і в більшості країн було не таким глибоким і всеосяжним, як в СРСР. Так, наприклад, у Польщі та Югославії не було здійснено колективізації сільського господарства, в цій сфері панувала дрібна приватна власність. В Чехословаччині та Угорщині земля не була націоналізована, й поряд з колективними сільськими господарствами існував і приватний сектор. В цих країнах також дозволялося займатися дрібним приватним бізнесом у сфері послуг (торгівля, перукарні, кав'ярні, інші побутові послуги). В Югославії соціалістичні методи керування економікою багато в чому відрізнялися від канонічної системи, що панувала в інших країнах. Націоналізовані підприємства тут мали значний ступінь самоуправління і свободу у визначенні номенклатури своєї продукції, її реалізації й ціноутворення. В країні існувала конкуренція підприємств, централізація управління економікою була не такою жорсткою, як в СРСР. З іншого боку, в Югославії зростало безробіття (явище, не типове для соціалістичної системи) та інфляція.

Система соціалістичних економік відпала від системи світової економіки через несумісність командно-адміністративних і ринкових методів господарювання. Утворилася світова соціалістична система, яка розвивалася на плановій основі. Організаційною формою цієї системи стала Рада Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), яка була утворена в 1949 р. До неї входили СРСР, НДР, Польша. Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Албанія (припинила членство з 1962 p.), Монголія, В'єтнам і Куба; в деяких структурах РЕВ брала участь Югославія.

Метою РЕВ було сприяння поглибленню й удосконаленню співробітництва між соціалістичними країнами, розвитку соціалістичної економічної інтеграції, планомірному розвиткові народного господарства кожної країни, прискоренню економічного й технічного прогресу. Діяльність РЕВ базувалася на довгострокових нроірамах у сфері економіки; однією з останніх була Комплексна програма соціалістичної економічної інтеграції (1971 p.).

Згодом у РЕВ виникла необхідність в інститутах, які реіулювали б валютно-кредитні відносини соціалістичних держав. Такими інститутами стали Міжнародний банк економічного співробітництва (МБЕС), заснований в 1963 р. і Міжнародний інвестиційний банк (М1Б), утворений в 1970 р. Головною функцією МБЕС було здійснення багатосторонніх розрахунків. Він проводив операції в перевідних рублях і конвертованій валюті, здійснював кредитну емісію перевідного рубля. Головною метою М1Б було надання довгострокових кредитів для розвитку країн-членів. Переважна частина кредитів надавалася в конвертованій валюті і тільки 10% - в перевідних рублях. У 90-х роках МБЕС і МПі стали відчувати величезні труднощі, пов'язані з нестачею ресурсів, з платежами. З розпадом системи соціалістичних країн і РЕВ їх функції, по суті, вичерпалися.

В межах Ради Економічної Взаємодопомоги соціалістичним країнам вдалося досягнути певної координації зовнішньоекономічної діяльності. На РЕВ припадала переважаюча частка зовнішньої торгівлі кожної з країн, було споруджено чимало спільних об'єктів народного господарства. Проте в цілому ефективність РЕВ була невисокою. Обсяги взаємної торгівлі країн - членів РЕВ значно поступалися показникам країн Європейського Економічного Співтовариства; ще менш ефективною була інтсірація у валютно-кредитній сфері, в міждержавному русі трудових ресурсів. Справа в тому, що РЕВ являла собою, перш за все, політичну організацію. Економічна інтеїрація розглядалася як підпорядкований процес, шо мас сприяти досягненню політичних цілей. Крім

того, в умовах жорсткого централізованого планування інтеграційний процес набував неприродного характеру, по суті, гальмувався. З розпадом соціалістичної системи як політичної сили припинила існування і РЕВ, що продемонструвало її штучний характер.

Гальмування економічного розвитку соціалістичних країн розпочалося ще в 60-х роках. В той час його могли розгледіти лише фахівці, оскільки за рахунок кількісного нарощування виробничих потужностей у промисловості загальні макроекономічні показники цих країн були пристойними. Але вже детальний аналіз виявляв структурні негаразди. Відсутність ринкового регулятора призводила до того, що вироблялася велика кількість продукції, що не знаходила збуту; в той же час відчувався гострий дефіцит багатьох видів продукції. Промисловість ставала все більш матеріало- і енергомісткою. Віддача на вкладання в основні фонди падала, знижувалася продуктивність праці. Спадали темпи зростання національного доходу (табл. 12.14).

При цьому найнижчі темпи зафіксовано в країнах, які до війни були вже індустріально розвинутими. Так, якщо за 1960 - 1986 pp. національний доход в СРСР збільшився в 4 рази, в Болгарії - в 5,2, в Румунії - в 7,2, то в НДР - тільки в 3,2, в Польщі - в 3,1, в Угорщині - в 2,8, у Чехословаччині - в 2,7 разу.

У 80-х роках криза економічної системи соціалізму вже стала очевидною. Основні макроекономічні показники почали стрімко падати. Так, вироблений національний доход в Україні в 1990 р. порівняно з попереднім роком скоротився на 3,6%, а в 1991 р.-ще на 13,4%.

Все більшим ставав розрив з розвинутими країнами у використанні наслідків науково-технічного прогресу. Так, у 1990 р. на атомних електростанціях в СРСР було вироблено тільки 12%, тоді як у США - 19, ФРН - 33, Франції - 74, Великій Британії -20%. Частка виробництва електросталі й киснево-конверторної сталі становила в СРСР 48%, тоді як у Великій Британії, Італії, Франції, ФРН і Японії - 100%. Частка виробництва цементу за прогресивним "сухим" способом у загальному обсязі виробництва цементу становила в СРСР 17%, а в США - 60, Японії - 78, ФРН - 90%.

Стало ясно, що ті позитивні фактори, які стимулювали екстенсивний розвиток економічної системи соціалізму, вже вичерпано. Перехід до ринкової систем и господарювання став об'єктивним і неминучим.