Міжнародна економіка - Козак Ю.Г. - Визначальні відмінності в розвинутих країн

Група розвинутих країн втілює досягнення світової економіки. Ці країни мають найбільші обсяги ВВП, особливо в розрахунку на душу населення, найвищий рівень продуктивності праці, найскладнішу технологію виробництва. Вони вкупі контролюють переважну частину світових капіталопотоків. Незважаючи на невелику частку у світовому населенні (14%), розвинуті країни зосереджують 72% світового ВВП, експортують 54% товарів та 78% послуг у міжнародній торгівлі*. Найрозвинутіші країни, насамперед Велика Сімка, посідають ключові позиції в таких впливових міжнародних організаціях, як МВФ, Всесвітній банк, Світова організація торгівлі, більшість регіональних банків розвитку, різноманітні фонди розвитку. Саме ця група країн є живильним середовищем для утворення ТНК і ТНБ. Розвинуті країни, спираючись на свою економічну й політичну могутність, міжнародний авторитет, формують і втілюють у міжнародні відносини механізм сучасного світового економічного порядку. Нині вони є "законодавцями моди" на новітніші економічні моделі й технології. Вони є взірцем, якого прагнуть досягти менш розвинуті країни. Все частіше групу розвинутих держав у засобах масової інформації називають "золотим мільярдом" - не тільки тому, що їх сукупність населення становить приблизно мільярд чоловік, а, скоріше, через золотий виблиск їх економік.

Визначальні відмінності в розвинутих країн

У попередньому розділі вже зверталася увага на те, що групі розвинутих країн (як і в інших групах) є значні перепади в рівнях розвитку. Досить хоча б порівняти економічні потенціали першої трійки (США, Японія, Німеччина) з трійкою аутсайдерів (Португалія, Греція, Іспанія); розрив за душовими показниками ВВП між ними дво- і трикратний. Проте є такі специфічні риси, шо об'єднують ці країни в суцільну групу розвинутих. Цікаво, що протягом майже всього

XX ст. склад "клубу розвинутих" практично не змінився (вже відзначалося, шо не можна ставити знаки рівняння між ОЕСР і групою розвинутих держав).

Головним формальним показником, шо відокремлює розвинуті країни від інших, є розмір ВВП на душу населення. За даними на 2005 р. він становив у середньому (за поточним курсом) 39 тис. дол., тоді як для країн, що розвиваються - 4,3 тис, для країн з перехідною економікою - 4,8 тис. дол. * Якщо не брати до уваги невеликої групи нафтодобувних країн і "східноазіатських драконів", то жодна з країн, шо розвиваються, не досягає за цим показником рівня навіть Португалії, де він становить 17 тис. дол.

Високий показник ВВП є наслідком тривалого розвитку економічних відносин, стадії якого в часі випереджали стадії розвитку інших країн. За способом виробництва розвинуті країни йдуть попереду вже понад півтисячоліття. Така ситуація зумовлена історико-економічними обставинами. Вже в XIII - XIV ст. в Північній Італії (Генуя, Венеція, Флоренція) значно пожвавилася зовнішня, - леваїггійська торгівля Середземним морем. Італійські купці були торговельними посередниками між багатим на той час арабсько-візантійським Сходом та феодальною Європою. Венеціанці, зокрема, скуповували в Константинополі прянощі й дорогі тканини й продавали їх європейським баронам, а то й королям. Вони торгували також сіллю, вином. Торгівля дуже збагатила італійське купецтво і спричинила поштовх для економічного розквіту північноіталійських міст та подальшого розвитку економічних відносин. Перша в світі біржа виникла у Венеції; тут також була розпочата техніка банківської справи та комерційного обміну. Венеціанці розробили сучасну систему бухгалтерії (просту й подвійну) й систему державного боргу.

У XIV - XV ст. відбувається розквіт північногвронейської - ганзейської торгівлі. Німецькі міста, що тяжіли до Балтійського моря, особливо Любек, Гамбург, Бремен, утворили торговельний союз - Ганзу, який здійснював успішну торгівлю із внутрішніми німецькими державами, скандинавськими країнами, Новгородом та Лондоном. Ганзейці торгували хутром, смолою, лісом, залізом, рибою, медом, воском, шкірами, льоном. З переліку товарів видно, шо ганзейська торгівля мала більше економічне значення, ніж левантійська, оскільки вона охоплювала не тільки предмети розкоші, а й споживчі товари, а також товари виробничого призначення.

Третій торговельний шлях йшов уздовж Рейну, він сполучав ганзейську й леван-тійську торгівлі. На цьому шляху набули швидкого розвитку міста Ьрюггс. Кьольн та ін. Розвивають діяльність ярмарки, на яких сходяться товари з усієї Європи, а також зі Сходу. Найбільше значення мали Шампанські ярмарки на півночі Франції. Французькі купці довозили сюди сукна й вина, італійські - пряноші й шовк, німецькі - хутра, полотно й металеві вироби, з Англії прибували вовна, олово н свинець.

Таким чином, розквіт торгівлі підготував підґрунтя для подальшого розвитку економічних відносин ше в надрах феодальної Європи. Транс'європейські торговельні відносини поступово зближували народи цього регіону, формували національні ринки, частки яких вже постійно орієнтувалися на зовнішню торгівлю. Формувалися торгове-льні традиції й стандарти загальноєвропейського значення. Зміцненню торговельних відносин певною мірою сприяла конфесійна близькість між народами, оскільки християнство опанувало майже всю Європу.

Розвиток торгівлі, зростання міст як торговельних і ремісничих центрів прискорили виникнення й поширення капіталістичної мануфактури. Після торгівлі це був черговий важливий етап у розвитку продуктивних сил Західної Європи, який зміцнив її економіку досить суттєво. Мануфактура особливо успішно в XIII - XV ст. упроваджувалася в суконній та металургійній галузях. Найрозвинутішим промисловим районом у ті часи була Північно-Західна Європа - Фландрія, Брабант, частина Північної Франції, які вх< лили до Нідерландів. Фландрське сукно розповсюджувалося но всій Європі, яке за якістю тривалий час не мало конкурентів. Поступово мануфактурне виробництво сукна поширюється також в Англії, Флоренції. В німецьких князівствах та Чехії на мануфактурах виробляється залізо, срібло, бронза.

Розклад феодальних відносин, який посилився в XVI ст., зміцнення абсолютизму і особливо великі географічні відкритім надали нового поштовху розвиткові продуктивних сил європейських країн. З перенесенням торговельних шляхів на океанічні простори зростає економічна могутність Нідерландів, Іспанії, Португалії та Англії. Обсяги торгівлі збільшуються в багато разів, виникають потужні торговельні компанії для торгівлі з Індією (Голландська та Англійська Ост-Індські компанії) та іншими східними регіонами, а незабаром і з американськими колоніями. В Антверпені вже в XVI ст. виникла товарна Й фондова біржа, на якій здійснювалися міжнародні операції з векселями, облігаціями державних позик, колоніальними товарами та валютою. В XVII ст. торговельною столицею світу стає Амстердам, з другої половини XVІІ ст. і в XVIII ст. зростає торговельна роль Лондона.

В епоху абсолютизму монархи країн Європи, особливо Франції, Іспанії та Англії заохочували розвиток промисловості, підтримували мануфактури й торговельні компанії, надавали їм різноманітні пільги в руслі політики меркантилізму. До середини XVIII ст. мануфактурне виробництво було пануючою формою промисловості в Західній Європі, тоді як на Сході виробництво знаходилося на ремісничій стадії. В цей час економічна перевага Заходу над Сходом вже була очевидною; вона втілилася в політичну і військову перевагу, що призвело до формування величезних колоніальних імперій.

Слід відзначили, що прискорення економічного розвитку Західної Європи підсилювалося перетвореннями в духовній сфері; особливе значення в цьому плані мали Ренесанс (Відродження) та Реформація. Ренесанс (XIV ст.- XVI ст.) сприяв розкриттю творчих можливостей людини, вірі в її волю та розум. Ідеї Ренесансу об'єктивно відповідали потребам буржуазного суспільства, що народжувалося. Реформація (XVI ст.) своїм слідством мала поширення протестантизму в Північній Німеччині, Нідерландах, Англії, Скандинавських країнах. Важливою рисою цієї конфесії є заохочення "підприємницького духу" в людині, наголошення на сумлінній праці, ощадливості. Ці ідеї протестантизму спричинили чималий вплив на подальший хід економічної історії Європи й не тільки Європи. Саме вихідці з протестантських країн (насамперед, англійці, а також голландці й німці) утворили колонії переселенського типу, які потім перетворилися на розвинуті країни - США, Канаду, Австралію, Нову Зеландію і, певною мірою, Південно-Африканську Республіку. Переселенці несли з собою європейську культуру виробництва, найпередовішу вже на ті часи.

До найважливіших подій, що прискорили економічний розвиток західноєвропейських країн, належить промисловий переворот, який розпочався в Англії з середини XV1I1 ст., а невдовзі перекинувся до Франції, Нідерландів, Бельгії, Австро-Угорщини, інших країн Європи та Північної Америки. Перехід від мануфактури до машинного виробництва в десятки разів збільшив продуктивність праці за відносно короткий час. Це мало вирішальне значення для ствердження економічної переваги над рештою країн світу. Технічне переозброєння економіки відбувалося нерівномірно серед країн Європи, проте в більшості з них воно завершилося до останньої чверті XIX ст., тоді як в країнах Африки, більшості азіатських країн та в деяких латиноамериканських країнах комплексне впровадженім машинних засобів виробництва розпочалося лише з середини XX СТ. Таким чином, в технічному відношенні розвинуті країни випередили "третій світ" майже на століття.

Промислова революція завдяки інтенсивному розвитку комунікацій (залізниці, автомобілі, зв'язок) сприяла ще більшому економічному зближенню країн Європи, а також Європи з Північною Америкою, Австралією (особливо з розвитком повітряного транспорту). Таким чином, створювалися умови для економічної інтеграції розвинутих країн і поширення єдиного способу виробництва. На початку XX ст. найрозвинутішими країнами світу були США, Велика Британія, Німеччина, Франція, Австро-Угорщина, так звані "малі капіталістичні держави Європи" - Нідерланди, Бельгія, Швейцарія, скандинавські країни. Дещо відставали Іспанія, Італія, Португалія, Греція. Щодо Болгарії, Румунії, Сербії, то їх відставання було суттєвим; технічне переозброєння там розпочалося із запізненням і ринкові відносини розвивалися кволо, тому їх належність до "клубу розвинутих" була під великим сумнівом.

Наприкінці XIX ст. завершився промисловий переворот у Росії. Аграрна реформа 186 і p., а потім Столипінська реформа сприяли швидкій капіталізації економіки. В 1900-1913 pp. Російська імперія мала найвищі в Європі показники зростання промислової продукції. Вона посідала п'яте місце в світі за обсягом ВВП, і хоча душові показники російської економіки були значно нижчі, ніж у західноєвропейських країнах, все ж таки Російська імперія знаходилася в групі розвинутих. Після революції 1917 р. здійснилася докорінна зміна способу виробництва, й економіка СРСР розвивалася іншим шляхом.

Єдиною країною, яка стала розвинутою, так би мовити, на власному підґрунті, с Японія. Визначальною подією для її економічного розвитку стала "революція Мейдзі" 1868 p., яка скасувала феодальні порядки, розчистила шляхи до ринкових відносин. Незважаючи на традиційну багатовікову підозрілість японців до іноземців, японська буржуазія швидко засвоювала передову технологію США та Європи і вже на початку XX ст. Японія перетворилася на індустріальну державу, хоча промисловий переворот остаточно звершився тут тільки після Першої світової війни.

Економічна перевага розвинутих країн певною мірою підживлювалася ресурсами їх колоній. Колоніальні імперії утворили Велика Британія, Франція, Іспанія, Португалія, Італія, Нідерланди, Японія, Бельгія, Німеччина, США. Завдяки колоніям розвинуті країни мали дешеву сировину та монопольне положення на ринках збуту своїх товарів. Проте, мабуть, на слід трактувати економічну політику метрополій відносно їх колоніальних володінь однозначно негативно. Об'єктивний хід розвитку світової економіки вимагав будівництва промислових об'єктів, створення виробничої інфраструктури на території залежних країн з метою ефективнішого використання ресурсів. Так, в Індії, що була колонією Англії, вже в першій половині XX ст. була досить густа залізнична мережа, вироблялися локомотиви, вагони, рейки, інша металева продукція, були побудовані електростанції. Поступово ефект експлуатації колоній знижувався; лід впливом науково-технічної революції споживання сировини порівняно скоротилося і її значення для виробництва суттєво впало. Витрати на утворення адміністративного апарату й війська в колоніях все менше покривалися вигодами від експлуатації місцевих ресурсів. Тому колоніальні імперії розпалися не тільки завдяки визвольному руху пригноблених народів, не тільки під впливом активізації демократичних сил у самих метрополіях, а й тому, що експлуатація колоній стала невигідною економічно.

Науково-технічна революція надала нового імпульсу для економічного розвитку найрозвинутіших країн. Науково-технічний прогрес виходить і поширюється саме з цих країн, бо вони мають для цього і необхідні матеріальні ресурси, і розвинений науковий потенціал. Під впливом НТП відбувається ще чіткіше розмежування розвинутих країн та аутсайдерів. Якщо за показниками ВВП, розбіжності в промисловому виробництві в цілому подекуди згладжуються, то технологічний розрив збільшується. В епоху переходу до постіндустріальної стадії розвитку це мас вирішальне значення.

З другої половини XX ст. значно посилилися інтеграційні процеси, в першу чергу, - серед індустріально розвинутих держав. Успішна еволюція західноєвропейських країн в межах Європейського Союзу свідчить, що економічна інтеграція найефективніша саме серед розвинутих країн. Досвід ЄС показав, що в процесі інтеграції здійснюється зближення, вирівнювання основних економічних параметрів країн-членів. Особливо це видно на прикладі Греції, Португалії, Іспанії та Ірландії, які ще в 50-х роках помітно відставали від "класичних" індустріальних держав як за абсолютними, так і за душовими показниками. Тепер же їх належність до групи розвинутих країн не викликає сумніву.

Ми розглянули історико-економічні особливості формування групи індустріально розвинутих країн. Вони пояснюють, чому саме ці держави складають вказану групу, які обставини зумовили цей склад. Ми бачимо, що поряд з економічно спільними рисами групу розвинутих держав поєднували й політичні і навіть традиційні чинники. Так, на початку XX ст. за рівнем економічного розвитку Грецію та Португалію не можна було зрівняти з іншими західноєвропейськими державами, проте їх об'єднувала спільність історичного, культурного розвитку.

Спільність історико-економічного розвитку - це, так би мовити, зовнішнє середовище, в якому формувалася група розвинутих держав. Внутрішнє середовище зумовлене способом виробництва. Для всіх країн цієї групи притаманний високий рівень розвитку товарного виробництва і ринкових відносин. Товарні відносини поширюються і на робочу силу. Важливою рисою цього способу виробництва, який багато які дослідники й політики традиційно називають капіталістичним, є відсутність неекономічного прину-дження. Економічні процеси регулюються товарно-грошовими відносинами. Головною метою виробництва стає одержання прибутку.

Ці риси характеризують ринкові відносини в цілому; ринкова економіка зараз переважає в переважній більшості країн світу й функціонує за механізмом, основи якого були закладені ще в XV-XVI ст. Проте розвинуті країни відрізняються вищим ступенем зрілості ринкових відносин. У їхній економіці відбувається процес концентрації виробництва й капіталу, панування олігополій, переростання національних монополій в транснаціональні, утворення транснаціональних банків.

Переважна більшість ТНК має свої штаб-квартири в розвинутих країнах. У світі нараховується понад 800 тис. зарубіжних філій ТНК, якими володіють 63 тис. материнських компаній; 79% материнських компаній розташовано в розвинутих країнах. ТНК контролюють майже половину світового промислового виробництва, /з міжнародної торгівлі, /з світового банку патентів і ліцензій [45, с. 49].

Розвинуті країни практично контролюють світові фінансові ринки. їх частка на ринку акцій у 2000 р. становила 93%, на ринку боргових цінних паперів - 94%. Вони ж є й основними кредиторами; тільки на Японію в 90-х роках припадало понад 50% наданих міжнародних кредитів. Найбільші ТНБ мають своє походження тільки з розвинутих країн.

Вже відзначалося, що для постіидустріальиого етапу розвитку економіки особливо важливе значення має випереджаючий розвиток інформаційних систем. Частка інвестицій в інформаційні й комунікативні технології розвинутих країн з кожним роком зростає, (табл. 12.4).

Таблиця 2.4.

Частка інвестицій в інформаційні й телекомунікаційні технології % від загальних інвестицій в економіку

Найвизначальнішою рисою, що найпомітніше відрізняє розвинуті країни від інших, є високий рівень розвитку соціальної сфери. Це має вираження у високих середніх доходах населення, значних витратах на пенсійне забезпечення, освіту, охорону здоров'я, охорону довкілля. При цьому важливо, що тенденція зростання витрат на соціальні потреби і рівня доходів досить виразна останні десятиліття. В цілому за розвинутими країнами в 1970-1997 pp. середньомісячний доход на людину виріс майже в 2 рази (з 950 до 1875 дол.), а середньомісячна заробітна плата - в 1,6 разу (з 1500 до 2425 дол.). Особливо швидко ці показники зростали в Японії (відповідно в 2,6 та 2,5 разу), Греції (2,1 та 2,0), Португалії (2,0 та 2,0). Підвищення середнього рівня доходу в розвинутих країнах супроводжується поступовим скороченням розриву між найбагатшими й найбіднішими верствами населення. За цей самий період розрив між 10% найбагатших і 10% найбідні-ших в цілому по групі країн скоротився від 14,0 до 10,0 разів; по США скорочення становило від 26,7 до 19,0, в Японії - від 10,0 до 7,1, в Швейцарії - від 7,8 до 5,4 разу.

Соціальні витрати держави в усіх розвинутих країнах збільшилися за 1970-1977 pp. втричі, в тому числі на освіту в 2,8, на охорону здоров'я - в 3,1 разу.

Узагальнюючим мірилом рівня соціального забезпечення населення країни може бути індекс розвитку людини (JPJ1). Він розраховується як зважена сукупність душових показників доходу, заробітної плати, купівельної спроможності населення ("споживчий кошик"), рівня освіти, медичного обслуговування та ін. Найвище значення ІРЛ дорівнює 1,0. За цим показником розвинуті країни лідирують. Перша десятка лідерів розмістилася так: Норвегія, Ісландія, Австралія, Люксембург, Канада, Швеція, Швейцарія, Ірландія, Бельгія, США. Отже, лідерами за ІРЛ є країни розвинуті, але не найбільш потужні (за винятком США). Для порівняння: Росія в цьому списку посідає 62-е місце, Білорусь 67-е, Україна 78-е. Завершують таблицю Сьєрра-Леоне та Нігер (табл. 12.5).

Розраховується також рейтинг рівня життя країн світу. Тут знову таки очолює таблицю Норвегія, а наступні місця в десятці посідають: Швеція, Канада, Бельгія, Австралія, США, Ісландія, Нідерланди, Японія, Фінляндія. Білорусь має 56-е місце, Росія 60-е, Україна 80-е. Завершують таблицю тіж самі Нігер (172-е) і Сьєрра-Леоне (173-е).

Наслідком високого рівня життя є й висока його тривалість у розвинутих країнах; з 1960 р. до 1997 р. вона піднялася пересічно з 70 до 77 років, тоді як у найменш розвинутих країнах - тільки з 4І до 63 років.

Високий рівень життя в розвинутих країнах є наслідки як потужного розвитку економіки в цілому, так і політики держави в соціальній сфері. Залежно від ролі уряду, профспілок, роботодавців у господарському і соціальному регулюванні в розвинутих країнах можна виокремити такі моделі економічного розвитку: ліберальна, корпоратпві-стська, соціально-ринкова; кожна з них має свої різновиди за окремими країнами.

Ліберальна модель розвитку притаманна США, Канаді, меншею мірою також Великій Британії та Ірландії. Вона характеризується мінімальним втручанням урядових структур у механізм взаємодії підприємців і робітників. Роль профспілок дуже послаблена порівняно з країнами інших моделей. Підприємець укладає контракт з найманцем, виходячи з конкретної ситуації на рику праці й часто не узгоджує свої дії з профспілкою. Він також може звільнити робітника без згоди профспілкової організації. Це надає йому гнучкості поведінки в ситуаціях, коли економічна кон'юнктура вимагає оперативного скорочення персоналу. Стосунки між підприємцем та робітником будуються, насамперед на професійних якостях робітника: кваліфікації, освіті, сумлінній праці. Сказане не означає, що профспілки в цих країнах взагалі не відіграють ніякої ролі. В США, наприклад, діє профспілкове об'єднання - Американська федерація праці - Конгрес виробничих профспілок (АФП-КВП), яке нараховує понад 13 млн членів (16% загальної чисельності робітників). Проте воно вирішує соціальні проблеми й захищає трудівників, так би мовити, на вищих рівнях соціально-економічної структури країни: впливає на прийняття Конгресом законодавства з питань праці, на регулювання імміграційного руху і т. ін. Профспілки США свої дії тісно ув'язують з урядовими інститутами та об'єднаннями підприємців. Уряд регулює соціально-економічні процеси переважно на макрорівні, законодавчо впливає на рівень цін у країні, зайнятість тощо.

В цілому ліберальна модель виявила свою ефективність. Високий рівень доходів і заробітної плати, вищий, ніж у більшості інших країн, мирить американських робітників із деякими обмеженнями своїх прав у трудових стосунках з підприємцями. Законодавство США надає власникам фірм свободу дій у досить широких межах, і це стимулює їх підприємницьку ініціативу. Приватний сектор у США й Канаді є основою економіки, державні підприємства мають незначну частку.

Корпоративістська модель передбачає активну роль держави в регулюванні соціально-економічних відносин. Найяскравіше ця модель виявила себе в Швеції, а також в інших скандинавських країнах та в Австрії; тут вона одержала назву демократичного корпоративізму. В основі моделі лежить ідея соціального партнерства між роботодавцями й найманими робітниками. Сильні профспілки спричиняють великий вплив на трудове законодавство й трудові стосунки. Завдяки ним встановлено високий рівень мінімальної заробітної плати, якого підприємці мусять неухильно дотримуватися. Наймання й звільнення працівника здійснюється тільки за узгодженням з профспілкою. Держава витрачає великі кошти на пенсійне забезпечення, на освіту й професійну підготовку робітників, на охорону здоров'я. Соціальні витрати в країнах цієї групи досить великі; в Швеції, наприклад, вони становлять до 29% доходів трудового населення. У скандинавських країнах рівень бідності - найнижчий у групі розвинутих країн.

Позитивною стороною демократичного корпоративізму, або шведської моделі, є високий рівень захищеності трудівників і малозабезпечених та економічно неактивних верств населення (пенсіонери, інваліди, діти, студенти). В той же час значні кошти на соціальні потреби лягають досить відчутним тягарем на підприємців, бо підвищуються податкові ставки. Підприємці обмежені в своїх діях у разі економічного спаду, погіршення кон'юнктури; вони не можуть лише за своїм бажанням скоротити штаб робітників, навіть якщо ситуація цього вимагає, - потрібна згода профспілки, яка неохоче дає на це згоду. Проте в цілому угода між підприємцями й працівниками досягається на основі консенсусу шляхом взаємних поступок, соціальні конфлікти виникають рідко. Демократичний корлоративізм забезпечує міцну соціальну стабільність у країні, але дещо гальмує темпи економічного зростання; частка Швеції в світовій економіці поступово знижується.

Різновидом корпора і ивістської моделі є ієрархічний корпоративизм. Він притаманний Японії, тому одержав ше назву японської моделі. її характерною особливістю є активне втручання уряду в економічне регулювання при незначній частці державної власності в економіці. Держава розробляє і втілює у життя програми економічного розвитку, регулює інвестиційну діяльність в країні, фінансові ринки, здійснює активну соціальну політику, стимулює ділову активність, зокрема, методами податкової політики.

Іншою характерною рисою японської моделі с система довічного найму працівників. Якщо робітник чи службовець сумлінно працює, фірма його тримає на роботі аж до виходу на пенсію; навіть у скрутних для фірми ситуаціях підприємець намагається зберегти контингент кадрових робітників. Трудові відносини мають патерналістський характер: робітник відданий своїй фірмі й особливо її власнику (керівнику); керівник, у свою чергу, турбується про свого робітника, входячи навіть у справи його особистого життя. Так, у деяких японських фірмах молода людина, що хоче оженитися, питає поради на це у свого боса; так вимагає етикет. Третьою характерною рисою цієї моделі є постійне піклування про безперервне підвищення кваліфікації робітника. Існують відповідні для цього інституції, гуртки самоосвіти. На це витрачаються значні кошти від держави й фірм.

Соціально-ринкова модель розвитку притаманна Німеччині. Найхарактернішою її рисою є підтримка малозабезпечених верств населення й взагалі тих, хто мас потребу в соціальній підтримці. Це дрібні фермери й фірми, молодь, люди похилого віку, тимчасово - й постійно безробітні, іммігранти. Держава в цій справі відіграє найактивнішу роль, відволікаючи бюджетні й позабюджетні кошти на соціальні витрати. В цій політиці уряд користується підтримкою підприємців і взагалі заможного населення.