Міжнародна економіка: в питаннях та відповідях - Козак Ю.Г. - Внутрішня економічна політика

Як вже зазначалося, зміни в динаміці розвитку економіки призвели до перегляду напрямків економічної політики урядую. В основі політики в цілому полягала соціально-ліберальна модель; проте в кризових ситуаціях уряд від неї відхилявся.

Реформи, Л. Ерхарда мали ліберальну спрямованість, причому лібералізація супроводжувалася заходами соціального захисту. Держава не втручалася в безпосереднє регулювання господарських процесів, але брала на себе основну відповідальність за вирішення соціальних проблем. Були знижені податки з підприємців, в той же час зростали бюджетні витрати на соціальний захист населення. Понад десять років така політика давала значний ефект. Зростав добробут населення, а за ним і купівельна спрямованість громадян, що сприяло розширенню внутрішнього ринку. Невисокий рівень податків стимулював виробників збільшувати інвестиції у виробництво. ФРН перетворилася на процвітаючу державу з високими темпами розвитку економіки іі високою соціальною захищеністю населення.

Поступово виявилося, що ставка на "вільну гру" ринкових регуляторів не може довго сполучатися із зростаючими витратами держави на соціальні потреби. Завищені економічні й соціальні вимоги обумовили бурхливе зростання державних витрат, а безперервне зростання заробітної плати призвело до росту цін та інфляції. Л. Ерхард, який в 60-х роках був канцлером, попереджав про необхідність тримання росту соціальних витрат і обмеження споживання, але в умовах ейфорії, яка панувала тоді в суспільстві, його заклик сприймався легковажно.

Криза 1966-1967 років призвела до перегляду неоліберальної політики. На зміну їй прийшла політика неокейнсіанства, яка означала посилення ролі держави на макроекономічному рівні регулювання. Основи нової політики були сформульовані в "Законі про сприяння стабільності й економічному росту", який було прийнято в 1967 р. урядом демократів, що прийшли до влади.

Згідно із "Законом", кредитно-громова політика доповнювалася активним використанням інструментів державної бюджетної та податкової політики, В процесі розробки рішень брали спільну участь союзи роботодавців, профспілки і урядові органи. Вони узгоджували динаміку заробітної плати і доходів із загальноекономічними цільовими установками. Була зроблена спроба нейтралізувати економічну владу груп принудженням до співробітництва, обміну інформацією, готовності до компромісів. Ця спроба виявилася невдалою через відсутність будь-яких економічних санкцій.

"Законом" вводилося п'ятирічне фінансове планування, яке спиралося на загальноекономічні прогнози основних показників. Ця політика одержала найменування "фіскальної політики стабілізації". Вона ставила перед собою дві взаємопов'язані цілі: не допускати різких кон'юнктурних коливань економіки та сприяти стійкому економічному росту. Економічний бум вже не ставився за мету, було взято курс на виважений рост економіки. "Закон про стабільність" зобов'язував федеральні й земельні влади пристосовувати свою бюджетну політику до завдань досягнення загальноекономічної рівноваги, яка виражена в так званому "магічному чотирикутнику":

* стабільність цін;

❖ високий рівень зайнятості;

❖ зовнішньоекономічна рівновага (рівновага платіжного балансу);

* постійний і збалансований економічний рост.

Всі чотири цілі вважалися рівнозначними й мали досягатися одночасно, хоч їх не завжди можна досягти. Незважаючи на подальшу зміну економічного курсу, "закон про стабільність" вважається діючим і досі.

В основі політики стабілізації фінансовими засобами полягала кейнсіанська концепція регулювання сукупного попиту, яку необхідно було інтегрувати в систему соціального ринкового господарства.

В 70-х роках уряд соціал-демократів, який очолював Г. Шмідт, зайнявся регулюванням навіть інвестицій, що підривало підвалини ринкового господарства. Економічні заходи уряду складалися в систему, яка отримала назву "глобального регулювання". Певний час ця система виявляла свою ефективність. Проте кризи 1974-1975 рр. та 1980-1982 рр . показали, що "магічний чотирикутник" не є засобом безперервного стимулювання економічного росту.

В 1982 р. до влади прийшли християнські демократи на чолі з Г. Колем. Новий уряд знову повернувся до неоліберальної політики, взявши за основу ерхардівську модель, але не відмовляючись від позитивних здобутків досвіду "глобального регулювання". Головним в економічній політиці Г. Коля був поворот від стимулювання сукупного попиту до економіки пропозиції.

Одним з основних напрямків нової політики передбачалося стримання зростання витрат. Державні витрати не повинні випереджати за темпами зростання виробництва. Поступово зменшувалася роль держави в перерозподілу ВВП. Якщо в 1982 р. частка всіх державних витрат в ВВП складала 50%, то в 1989 р. вона скоротилася до 45%. Скоротився дефіцит державного бюджету з 3,4% від ВВП в 1996 р. до 1,2% в 1999 р. Проте християнським демократам не вдалося запровадити податкову реформу, й Німеччина залишається країною з дуже високими податками, рівень яких зростав в часи правління соціал-демократів. Продовжувалося накопичення державного боргу, який зріс у обсязі з 900 млрд. марок в 1989 р. до 2200 млрд. марок в 1999 р. В значній мірі цей борг збільшився через витрати на вирішення соціально-економічних проблем, пов'язаних з возз'єднанням Німеччини.

В 1999 р. уряд Коля пішов у відставку. Йому на зміну прийшла коаліція соціал-демократів і "зелених" на чолі з Г. Шрьодером. Незважаючи на принципові політичні розходження з християнськими демократами, уряд Г.Шрьодера в цілому зберігає неоліберальний напрям економічної політики. Водночас є деякі зміни з методах її здійснення.

Одним з головних завдань уряд вважає боротьбу з безробіттям, яке підвищилося в 1999 р. до небезпечного рівня в 10,5%. На відміну минулим урядам, які допомагали безробітним збільшенням витрат на їх утримання (що не стимулювало їх в пошуках роботи), Шрьодер робить ставку на створення сприятливих умов для підприємців, для відкриття нових фірм, що веде до появи нових робочих місць. Соціал-демократи особливо намагаються підтримати малий і середній бізнес. Важливою ціллю нового уряду є зниження податків. Рівень оподаткування в країні наприкінці 90-х років досяг небачених розмірів. Так, якщо в США на податки йде близько 32% нерозподіленого прибутку, у Великій Британії - 45%, то в Німеччині це показник досяг 65%. Принципи податкової реформи були затверджені в 2000 році. Сукупний податок на прибуток зменшиться з 50% до 40%. Подоходний податок передбачається знизити з 53% в 1999 р. до 42% в 2005 р.

Важливою складовою внутрішньоекономічної політики є соціальна політика. Німеччина досягла відчутних успіхів в забезпеченні соціального захисту населення в повоєнний період. Німецька система соціального забезпечення є предметом захоплення й заздрощів для багатьох навіть розвинутих країн. Громадяни оточені густою мережею соціальних гарантій. Чи найманий працівник є старим, чи хворим, чи потерпів від нещасного випадку або є безробітним - соціальна система робить фінансові наслідки для нього досить стерпними. Ці гарантії стають можливими за рахунок виплати солідарної спільноти. Хто активно працює, той сплачує внески в різноманітні галузі соціального страхування. Соціальна система сягає далеко за межі найманих працівників. Вона забезпечує утворення дітей, компенсує витрати на житло, надає соціальну допомогу малозабезпеченим громадянам. Видатки на соціальне забезпечення в ФРН становлять майже третину ВВП.

Заробітна плата в Німеччині є однією з найвищих у світі. Крім того, існує система додаткових виплат (лікарняні від підприємства, 13-та зарплата, відпускні та ін.). В 1995 р. загальні витрати на оплату праці становили 45,5 марки на годину, з них 20,4 марки складали додаткові виплати. З одного боку, це підвищує добробут громадян ФРН. Проте, з іншого боку, така система має негативний момент, оскільки робочі місця стали надто дорогими, що небажано в умовах світової конкуренції. Тому підприємці не зацікавлені в розширенні контингенту працівників і створені нових робочих місць. Вони надають перевагу модернізації виробництва й ліквідації робочих місць. Це стимулює зростання безробіття.

Безробіття в Німеччині стало головною соціальною проблемою. Зростання чисельності безробітних стало помітним вже з середини 80-х років, коли вона становила 2 млн. чол. в 1997 р. безробіття досягло найвищого значення, коли кількість безробітних становила 4,4 млн. чол. або 11,4% працездатного населення. Потім напруга дещо спала: в 1999 р. рівень безробіття знизився до 10,5%. а в 2000 р. - до 9,6%. В 2000 р. чисельність безробіття складала 3,9 млн. чол. Скорочення зайнятості в 90-ті роки відбувалося за рахунок обробної промисловості; зростання кількості робочих місць в сфері послуг не компенсувало загального падіння зайнятості. Крім офіційно зареєстрованих безробітних ще 2 млн. чол. складають приховане безробіття, отже фактичний рівень безробіття досягає 13%.

Високий рівень безробіття може спровокувати соціальні конфлікти. Майже весь повоєнний період соціальні відносини в ФРН були досить спокійними, чому сприяв високий рівень життя основної маси населення. Але з ростом безробіття виникає невдоволення певних прошарків населення, яке спрямоване переважно на іноземних працівників. Мігранти в Німеччині складають 8% населення, що є одним з найвищих показників у Європі (вище тільки в Швейцарії та Люксембурзі).

Висока питома вага заробітної плати в сукупних витратах виробництва має ще один негативний наслідок: інвестори неохоче здійснюють капіталовкладення в економіку Німеччини, надають перевагу країнам з дешевшою робочою силою. Тому вивіз підприємницького капіталу з Німеччини переважає над ввезенням досить істотно.