Міжнародна торгівля та інвестиції - Павленко І.І. - 3.2. Теорії міжнародного руху капіталу

Розробка теоретичного обґрунтування причин, цілей, завдань і наслідків міжнародного руху капіталу була започаткована ще представниками класичної економічної школи. Англійський економіст Дж. С. Мілль слідом за своїм співвітчизником Д. Рікардо, спираючись на принцип порівняльних переваг у міжнародній торгівлі, довів, що капітал рухається між країнами завдяки різниці в нормі прибутку, який у найбільш багатих на капітал країнах має тенденцію до зниження. Ці вчені підкреслювали, що перепад у нормах прибутку між країнами повинен бути істотним для покриття ризику іноземного інвестора в чужій країні.

Марксистська школа та її послідовники спиралися на постулат К. Маркса про те, що вивіз капіталу пов'язаний з його відносним надлишком у країні. Надлишок капіталу, на думку представників марксистської школи, є тією його частиною, використання якої зумовлює зменшення норми прибутку. Надлишковий капітал може бути вивезений за межі країни в трьох основних формах - товарній (економічно виправданий експорт), продуктивній - (надлишок виробничих потужностей і робочої сили) і грошовій (державні і приватні заощадження). Цю ідею було покладено в основу всіх сучасних марксистських теорій. В. І. Ленін, з огляду на стимулювання вивозу капіталу внаслідок активного зростання монополій, назвав це явище однією з головних відмітних ознак монополістичного капіталізму.

Пізніше теоретики марксизму виділили ще кілька причин експорту капіталу: зростаюча інтернаціоналізація виробництва, посилення суперництва між монополіями, зростання темпів економічного розвитку, що тягне за собою посилення попиту на капітал з боку країн, які розвиваються, й економічно відсталих.

Неокласична теорія міжнародного руху капіталу спиралась на класичну теорію міжнародної торгівлі. Остаточний варіант неокласичної теорії міжнародного руху капіталу сформулювали Е. Хекшер, Б. Олін, Р. Нурксе, К. Іверсен.

Е. Хекшер, спираючись на теорію граничної корисності, сформулював тезу про тенденцію до встановлення міжнародної рівноваги цін на фактори виробництва, які на думку Б. Оліна, рухаються завдяки різному попиту на них у різних країнах, переміщуючись звідти, де їхня гранична продуктивність низька, туди, де вона висока. Стосовно капіталу гранична продуктивність визначається насамперед процентною ставкою. Крім цього, вважав Б. Олін, на міжнародний рух капіталу впливають митні бар'єри, прагнення до географічної диверсифікованості капіталовкладень, політичні протиріччя між країнами, розмір ризику закордонних інвестицій.

Р. Нурксе на основі побудови різних моделей міжнародного руху капіталу дійшов висновку, що в країні, де мають місце високі темпи зростання експорту товарів і послуг, швидко зростає попит на капітал, тому вона його імпортує, в протилежному випадку спостерігається експорт капіталу.

К. Іверсен доповнив неокласичну теорію новими положеннями: зокрема про розподіл міжнародного руху капіталу на реальний і такий, що врівноважує (необхідний для регулювання платіжного балансу країни); про різну граничну міжнародну мобільність різних видів капіталу насамперед через різні витрати на його переказ, у зв'язку з чим країна може активно ввозити один і вивозити інший капітал. Переказ капіталу з країни, яка характеризується низькою граничною продуктивністю, в країну, де цей показник вищий, зумовлює ефективніше використання факторів виробництва в обох країнах і збільшує їх сукупний національний дохід.

Основу методології неокейнсіанської теорії, як і неокласичної, становить макроекономічний аналіз. Дж. М. Кейнс виходив з того, що рух капіталу взагалі виникає через нерівновагу платіжних балансів у різних країнах. Він зробив висновок, що вивіз капіталу із країни здійснюється, коли експорт товарів і послуг перевищує їхній імпорт, а при порушенні цього правила виникає необхідність втручання держави.

Розвиваючи ідеї Дж. М. Кейнса, інший економіст - Ф. Махлуп зробив такі висновки:

- якщо сальдо поточного платіжного балансу країни додатне, то вивіз капіталу зрівноважує перевищення експорту над імпортом, даючи можливість країнам-покупцям її товарів збільшувати закупівлі, компенсуючи це ввозом капіталу, і в підсумку національний дохід країни-експортера зростає;

- якщо національні інвестиції країни невеликі й спостерігається висока схильність до внутрішніх заощаджень, то вивіз капіталу, завдяки розширенню на цій базі експорту, підтримує ділову активність і забезпечує зростання національного доходу країни-експортера;

- вплив ввозу капіталу на внутрішньо економічну ситуацію в країні-імпортері залежить від форм, в яких ввозиться капітал: портфельні інвестиції підтримують активність національного ринку цінних паперів, але найбільш сприятливий вплив роблять прямі інвестиції.

Р. Харрод у моделі "економічної динаміки" підкреслив, що чим нижчі темпи економічного зростання в країні, багатій на капітал, тим сильніша тенденція до вивозу з неї капіталу.

Є. Домар, розглядаючи торговельний баланс і зайнятість, уточнив, що вивіз капіталу залежить від того, яким чином темпи зростання доходів країни, отриманих від її закордонних інвестицій, співвідносяться з темпами зростання вітчизняних інвестицій, а на цій базі - і з темпами зростання ВВП. Якщо інвестиції в країні зростають швидше від інвестиційних доходів, то торговельний баланс активний, якщо навпаки - пасивний.

Основним недоліком усіх розглянутих теорій, є те, що вони, базуючись на макроекономічному аналізі, не враховували особливостей поведінки індивідуальних інвесторів. Уникнути цього недоліку вдалося в сучасних теоріях міжнародного руху капіталу, серед яких основну групу становлять теорії транснаціональних корпорацій (ТНК).

Спочатку ТНК вивчалися в рамках теорії фірми, пізніше феномен ТНК став предметом розробки самостійних концепцій. Головна риса ТНК - це наявність у їхньому складі закордонного виробництва товарів і послуг, тобто прямих інвестицій. На цьому й базуються найбільш відомі моделі ТНК.

Серед таких моделей слід виділити наступні. Модель монополістичних переваг. Запропонована С. Хаймером, розвинена Ч. П. Кіндлебергером, Р. Е. Кейвзом, Г. Дж. Джонсоном, Р. Лакруа. Основна ідея: іноземний інвестор більше ризикує порівняно з місцевим, тому він повинен мати більші монополістичні переваги перед місцевими конкурентами. Ці переваги - своєрідна премія за інвестиційний ризик і досягаються вони завдяки недосконалій конкуренції на місцевих товарних ринках (пропозиція оригінального продукту), на ринках ресурсів (наявність досконалої технології, легкого доступу до кредиту, більшого підприємницького досвіду), переваг у масштабах (більша маса прибутку), а також коли мають місце сприятливі умови державного регулювання, особливі пільги для іноземного капіталу та ін.

Дана модель пояснює швидке зростання прямих іноземних інвестицій тим, що для фірм одержання прибутку в довготерміновому періоді можливе за рахунок розширення нових ринків та наявності бар'єрів на шляху експорту товарів і послуг.

Модель життєвого циклу продукту. Цю модель розробив Р. Вернон (США) на базі теорії зростання фірми. Новий продукт має 4 (іноді 5) стадій циклу свого життя: 1 - упровадження на ринку, 2 - зростання продажів, 3 - зрілість, (4 - насичення ринку), 4 (5) - спад обсягів продажів. Відповідно до запропонованої цим ученим моделі міжнародний цикл життя продукту трохи інший: 1 - монопольне виробництво та експорт нового продукту, 2 - поява в іноземців аналогів продукту і їхнє впровадження на ринки власних країн, 3 - вихід конкурентів на ринки третіх країн і скорочення експорту із країни-піонера, 4 - імовірний вихід конкурентів на ринок країни-піонера. При посиленні загрози експорту піонери часто починають виробництво за кордоном, що продовжує життєвий цикл продукту й збільшує прибуток, оскільки на стадії зростання й зрілості витрати звичайно знижуються.

Модель інтернаціоналізації. Базується на ідеї Р. Коуза: всередині великої корпорації, між її підрозділами діє особливий внутрішній ринок, регульований керівниками корпорації та її філій. Автори даної моделі П. Баклі, М. Кессон (англ.) Дж. Макманус, А. Рагмен, Дж. Даннінг (США) та ін. вважають, що значна частина формально міжнародних операцій є фактично внутрішньо-фірмовими, які відбуваються між підрозділами ТНК.

Еклектична модель Дж. Даннінга увібрала з інших моделей все, що пройшло перевірку практикою, і була названа "еклектичною парадигмою". Відповідно до неї фірма здійснює прямі інвестиції у разі поєднання трьох передумов:

- фірма має переваги на закордонному ринку;

- фірмі вигідніше використовувати свої переваги шляхом прямого інвестування, ніж вдаватися до товарного експорту;

- фірма використовує за кордоном ряд ресурсів більш ефективно, ніж удома.

Теорії портфельних інвестицій базуються на тому, що портфельних інвесторів насамперед цікавлять: рівень прибутковості іноземних цінних паперів; бажання діверсифікувати свій портфель цінних паперів за рахунок іноземних цінних паперів; ступінь ризику цих вкладень. Комбінація названих трьох моментів веде до того, що портфельні інвестиції піддаються сильним коливанням економічної та політичної кон'юнктури.

Теорія втечі капіталу Д. Каддінгтона пояснює це явище вивозом короткострокового або нелегального капіталу. Ч. П. Кіндлебергер вважав, що втеча капіталу - це такий його рух із країни, що суперечить її інтересам і відбувається внаслідок несприятливого інвестиційного клімату в країні або його незаконним походженням.