Національна економіка - Носова О.В. - 10.3. Особливості венчурного підприємництва в Україні

Основними споживачами та розробниками інновацій крім промислових підприємств є і венчурні фірми. Венчурне підприємство в Україні у тому вигляді, у якому воно діє в більшості країн з ринковою економікою, не визначено. В умовах економічної нестабільності й відсутності державного впливу на господарські процеси венчурні підприємства, що виникають, нерідко змінюють свій основний профіль, орієнтуючись переважно на посередницько-збутову діяльність. Але, малі підприємства, що належать до галузі науки та наукового обслуговування приватної форми власності, продовжують функціонувати, а в деяких регіонах України за останні роки їх кількість навіть зросла. На їх основі можуть формуватися підприємницькі структури венчурного капіталу, хоча вони на сьогодні ще дуже слабкі. Економічний результат діяльності, спрямованої на створення принципово нових видів продукції та послуг, в умовах економічних негараздів також досить невизначений і проблематичний. Але у разі успіху цей результат може виявитися у високих прибутках та вигідних замовленнях на створення новинок. Отже, саме такі сфери діяльності в нашій економіці, які мають підвищений ризиковий характер і особливо вигідні у випадку успіху, можна трактувати як венчурні. І хоч у нинішніх умовах економічної кризи будь-яка діяльність є ризикованою, венчурні підприємства за сприятливих умов найімовірніше виникатимуть на базі малих підприємств (МП) приватної форми власності.

Так, у 2007 році МП, які займалися дослідженнями та розробками в Україні, було 4345 одиниць. Така значна чисельність подібних структур визначається тим, що саме МП приватної форми власності є найгнучкішими структурами, здатними без значних втрат адаптуватися до зміни економічної ситуації в країні, використовуючи найсприятливіші умови функціонування. Цим пояснюються і процеси їх трансформації з однієї форми в іншу. Але здебільшого ця тенденція стосується тільки приватних і колективних малих підприємств та кооперативів. Закордонний досвід показує, що венчурні форми господарювання ефективно функціонують і розвиваються переважно на засадах приватної та колективної форм власності. Так, державні органи США різних рівнів - федерального, штатного і місцевого - стимулюють залучення до наукової діяльності підприємницьких структур. При цьому темп зростання кількості підприємств перевищує темп зростання населення країни в цілому. З 1980 по 1997 р. населення США зросло на 17,5 %, а кількість підприємницьких одиниць збільшилася на 71 %, серед яких найбільше зростання виявилось у підприємств, що перебувають в індивідуальній власності - 76,5 % та становлять основну кількість малого і середнього бізнесу. Простий арифметичний розрахунок показує, що коли в 1980 р. у середньому на одну підприємницьку одиницю в країні проходилося близько 17 осіб, то в 1997 - трохи більше 11. Виходить, що в добу "нової економіки" - епоху гігантських ТНК - не звужується, а розширюється спектр вибору і ще більше зростає роль окремої людини та людського капіталу взагалі в економічному потенціалі країни.

Світовий досвід показує, що основним фактором, що стримує науково-технічну діяльність венчурних фірм, є недостатність фінансових коштів, яка компенсується з бюджету держави. Отже, механізм державного регулювання як на місцевому рівні, так і в масштабах країни повинен забезпечити комплексний і збалансований підхід до розв'язання проблем інноваційної діяльності венчурного бізнесу. Ефективна діяльність венчурних підприємств неможлива без наявності сучасної досконалої науково-технічної інфраструктури. Згідно із законом "Про основи державної політики у сфері науки та науково-технічної діяльності" завдання організації та координації заходів щодо створення такої інфраструктури покладено на уряд. Основними елементами інноваційної інфраструктури повинні стати спеціалізовані самостійні організації та установи, першочерговими видами діяльності яких є: консалтинг, інжиніринг, посередницькі та інформаційні послуги, послуги технопарків, аудиторські послуги, венчурне фінансування, патентні послуги, управління і координація тощо. Такі організації в Україні перебувають на стадії становлення.

Таким чином, сьогодні в Україні ще не сформовано належних умов для розвитку та функціонування венчурного підприємництва. Основними чинниками, які обмежують розвиток венчурного бізнесу в нашій країні є:

o економічна нестабільність у країні, дефіцит фінансових коштів, загроза інфляції;

o відсутність чіткої політики сприяння розвитку венчурного бізнесу з боку держави, брак заінтересованості більшості господарських суб'єктів у реалізації принципово нових розробок;

o відсутність кваліфікованих спеціалістів у галузі венчурного бізнесу;

o відсутність розвиненої мережі інфраструктури венчурного бізнесу;

o відсутність необхідного законодавчого забезпечення.

Найбільш привабливими для інвестицій з точки зору інвесторів є інноваційні проекти, пов'язані виключно з просуванням готового інноваційного продукту чи інноваційні проекти з незавершеною стадією впровадження. Значно нижчу ймовірність фінансування з комерційних джерел мають інноваційні проекти з незавершеною стадією НДР і інноваційні проекти з незавершеною стадією пошукових досліджень. Тому завданням державної інноваційної політики на загальнодержавному та регіональному рівнях повинно бути формування гнучкого механізму надання пільг та стимулювання з метою залучення приватного фінансового капіталу як внутрішнього, так і зовнішнього походження в інноваційну.

У зв'язку з цим цікавим та корисним є аналіз зарубіжного досвіду у цій сфері. У світовій практиці державна підтримка інноваційної сфери здійснюється двояко: прямим і непрямим регулюванням. Прямі методи регулювання здійснюються переважно у двох формах: адміністративно-відомчій і програмно-цільовій. На вибір методів державного стимулювання інноваційної діяльності впливають багато чинників, серед яких бюджетні кошти, стан провідних національних компаній на внутрішньому та зовнішньому ринках.

Адміністративно-відомча форма передбачає пряме дотаційне фінансування відповідно до спеціальних законів. Програмно-цільова форма - це конкретне фінансування в рамках державних програм підтримки нововведень, створення системи держконтрактів на придбання тих чи інших товарів і послуг, надання пільгових кредитів фірмам, що розробляють і доводять до комерціалізації нові продукти. До непрямих методів відносять податкову, кредитну, митну, амортизаційну і цінову політику. Ці методи використовуються, насамперед, для створення сприятливого інноваційного клімату.

Серед непрямих методів підтримки інноваційної діяльності найбільш розповсюдженими є різні форми податкових пільг (Австралія, Бразилія, Великобританія, Італія, Канада, Німеччина, США, Франція, Японія); податковий кредит (Іспанія, Канада, Нідерланди, США, Франція, Швейцарія, Японія); спосіб амортизації (Австралія, Австрія, Бельгія, Італія, Німеччина, США, Швейцарія, Швеція); надання різноманітних пільгових кредитів (Італія, Нідерланди, Німеччина, Японія). Серед прямих методів підтримки інноваційної діяльності найбільшого поширення набуло надання субсидій та дотацій на реалізацію інноваційних проектів (Великобританія, Італія, Канада, Німеччина, США, Франція, Японія).

Що ж стосується України, то Законом України "Про інноваційну діяльність" передбачені наступні види фінансової підтримки інноваційної діяльності суб'єктам інноваційної діяльності для виконання ними інноваційних проектів може бути надана фінансова підтримка шляхом:

а) повного безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) пріоритетних інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів;

б) часткового (до 50 %) безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів за умови залучення до фінансування проекту решти необхідних коштів виконавця проекту і (або) інших суб'єктів інноваційної діяльності;

в) повної чи часткової компенсації (за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів) відсотків, сплачуваних суб'єктами інноваційної діяльності комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам за кредитування інноваційних проектів;

г) надання державних гарантій комерційним банкам, що здійснюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів.

Отже, практично усі пільги, які передбачені законодавством для суб'єктів інноваційної діяльності передбачають використання бюджетних коштів. А оскільки бюджетне фінансування інноваційної діяльності перебуває на дуже низькому рівні, то ефективність та спроможність виконання передбачених пільг викликає значний сумнів.

Важливе значення для інноваційного прориву в Україні мало прийняття Верховною Радою Закону "Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків "Напівпровідникові технології та матеріали, оптоелектроніка і сенсорна техніка", "Інститут електрозварювання імені Є. О. Патона", "Інститут монокристалів"" від 16.07.99 р. та відповідні зміни у 2001 р. Згідно з цим законом передбачаються митні та податкові пільги для технологічних парків при реалізації інвестиційних й інноваційних проектів у пріоритетних напрямках науково-технічної діяльності. Нині функціонують 8 технопарків, серед яких "Вуглемаш", "Інститут технічної теплофізики", "Інтелектуальні інформаційні технології", "Укрінфотех", "Перспектива". Відповідно до закону звільняються на 5 років від сплати податку на додану вартість операції з продажу товарів, пов'язані з реалізацією інвестиційних та інноваційних проектів, а також суми податку на прибуток. Від сплати мита і ПДВ звільняються також ввезення сировини, матеріалів, устаткування та інших товарів, які потрібні для виконання проектів. Проте необхідного доступу до фінансових ресурсів немає, що негативно й впливає на діяльність технопарків.

На території технопарку монокристалів діє науково-технологічний, алмазний концерн "Алкон", який об'єднав науково-технічні, виробничі, фінансові можливості 16 організацій. Основною організацією цього концерну є інститут надтвердих матеріалів ім. В. Баку ля НАН України. В алмазному концерні "Алкон" за рахунок внутрішніх фінансових ресурсів, оптимальної організації циклу "наука-виробництво", використання ряду наукових досягнень інституту експорт мікропорошків кубічного нітриду бору за останні 2 роки збільшено у 5 разів, освоєно випуск нового покоління алмазних і твердосплавних інструментів. Упроваджено у виробництво нову унікальну технологію вирощування великих монокристалів сапфіру, що дозволило у 2002 р. розпочати випуск цієї продукції. У Львівській області створена й успішно функціонує асоціація "Львів-Технополіс", яка об'єднує більше десяти малих інноваційних підприємств.

У Харківській обласній держадміністрації розроблено регіональну програму інноваційного розвитку виробничої та соціально-економічної сфери регіону "Технокрай". Вона передбачає комплексний підхід до технологічного переоснащення виробництва, створення сучасної комунікаційної інфраструктури тощо. Крім того, відпрацьовується модель перетворення міста на територію інноваційного прориву. Створено робочу групу з керівників області та міста, виробничих, наукових і навчальних установ, представників національного технопарку. У Харкові триває розробка в рамках технопарку і СРІД концепції інноваційного порту, що започатковує основи загальнонаціональної інноваційної мережі. Інноваційний порт - це сучасна структурно-територіальна складова української економіки, головним завданням якої є адаптація зовнішніх технологій та розробка і трансфер внутрішніх технологій. Поєднання його з технопарками, техноінкубаторами, провідними національними виробництвами, інноваційними й інвестиційними банками та науково-технічними дослідницькими центрами створює умови для формування ефективної української загальнонаціональної інноваційної структури. Поступальному розвитку інноваційної діяльності в Україні відповідають такі її організаційні структури як бізнес-інкубатори. У нашій країні вони з'явилися лише кілька років тому за фінансової підтримки політехнічного інституту міста Трой, США. Зокрема, було створено бізнес-інкубатори при Львівському університеті "Львівська політехніка" та Київському політехнічному інституті. Однак функціонування бізнес-інкубаторів, як і інших інноваційних структур у нашій державі, було законодавчо не відрегульовано, а тому більшість із них розпалася, хоча й допомогла створити малі інноваційні структури. Надзвичайно важливим для України в контексті становлення і розбудови її національної інноваційної системи та інтеграції до світового науково-технічного простору є узагальнення досвіду країн Європейського Союзу щодо створення єдиного інноваційного простору. Як відомо, поглиблення загальноєвропейської інтеграції одним з основних її напрямків передбачало науково-технологічне та інноваційне співробітництво держав даного регіонального угруповання через механізми стимулювання їх науково-дослідної та технологічної кооперації. Така ситуація пояснюється насамперед тим, що динамічний розвиток науково-технічного прогресу не дозволяє кожній країні регіону самотужки проводити масштабні наукові дослідження та розробки, не кажучи вже про розвиток фундаментальної науки. Тож поглиблення кооперації в галузі науково-дослідних розробок і технологій вийшло за межі національних кордонів, сформувавши нові механізми міжнаціонального співробітництва в даній сфері.

На сьогодні у Західній Європі створено міждержавні центри наукових досліджень і здійснення спільних науково-дослідних програм з метою усунення розчленованості науково-технологічного потенціалу ЄС та нарощування конкурентних позицій західноєвропейських країн за тими напрямками науки і техніки, в яких держави відстали від своїх основних конкурентів - США та Японії (медицина і біотехнологія, комунікаційні та енергетичні технології, технології з досліджень навколишнього середовища, інформаційні та лазерні технології, нові матеріали, робототехніка і автоматизація виробництва, транспортні технології). Фінансування наукових досліджень у цих центрах проводиться з бюджету Євросоюзу, а також через непрямий та узгоджений методи реалізації науково-технічної та технологічної політики ЄС. Якщо при непрямому фінансуванні в наукових розробках беруть участь державні установи та приватні компанії країн-членів (при цьому, оплачуючи в середньому до 50 % вартості робіт, ЄС виступає в ролі замовника, отримуючи можливість координувати НДДКР та використовувати наукові результати, отримані на національному рівні, в інтересах цілого співтовариства), то узгоджене фінансування наукових розробок означає їх проведення однією чи кількома країнами за програмами ЄС цілком за національні кошти, при якому служби Євросоюзу лише частково координують роботи, сприяючи обміну науково-технічною інформацією, об'єднанню людських, матеріальних і фінансових ресурсів розчленованих національних дослідницьких організацій з метою виконання конкретних науково-технічних та технологічних завдань. Слід відзначити тенденцію посилення перерозподілу фінансових коштів на користь непрямого та узгодженого фінансування НДДКР у Європейському Союзі як такого, що найбільшою мірою відповідає інтересам урядів і приватного бізнесу країн-учасниць.

Водночас передумовою розвитку міждержавного науково-технологічного та інноваційного співробітництва в Європейському Союзі було поглиблення національної дослідницької та технологічної кооперації в країнах ЄС. Так, для Великої Британії, Бельгії, Данії, Португалії, Німеччини характерною є інтеграція діяльності академічних установ та підприємств, а також фірм різноманітних.

Так, у 1983 р. з метою координації спільних дій країн-учасниць Євросоюзу у сфері науково-дослідних розробок була заснована перша Рамкова програма, яка передбачала механізми прямої підтримки державами ЄС фундаментальних досліджень. У 1985 р. було засновано Європейське агентство з науково-технічного співробітництва "Еврика", основною ціллю якого є поглиблення співпраці між країнами ЄС за пріоритетними напрямками НДДКР через розвиток підприємницької ініціативи та встановлення нових форм управління і фінансування кооперації на між-фірмовому рівні. Крім того, з 1994 р. в ЄС функціонує європейська стратегічна програма досліджень у галузі технології інформаційних систем ЄСПРИТ, яка перетворилася у складову частину рамкових угод на рівні Європейського Союзу галузей промисловості зі створенням міждисциплінарних центрів такого співробітництва, інноваційних центрів з передачі нової технології малому і середньому бізнесу тощо. При цьому держави не лише сприяють розширенню співпраці фірм з дослідними установами, а й визначають з допомогою виробничих підприємств найперспективніші напрямки співробітництва у створенні конкурентоспроможних інновацій.