Національна економіка - Савченко В.Ф. - 8.4. Директивне та індикативне планування

Серед методів планування, які донедавна були поширеними в країнах з різними суспільними формаціями, - генетичний та теологічний методи. Генетичний ґрунтується на аналізі походження та розвитку соціально-економічних процесів, природно-кліматичних умов, природних особливостей і створенні на їх основі науково обґрунтованого прогнозу та передбачення на перспективу з урахуванням об'єктивних економічних законів, на основі яких розробляється національний план, що тільки після цього може використовуватись для проведення конкретних дій. Теологічний метод сформований на визнанні розвитку суспільства відповідно до попередньо визначеної цілі, яка переважає всі інші фактори, що зумовлює пріоритетність суб'єктивного підходу у виборі мети та шляхів її досягнення. Звідси воля окремих осіб чи груп протиставляється об'єктивним законам, у результаті чого знижується ефективність планування та його загальна доцільність у межах конкретної економічної системи. Теологічний метод планування - надбання командно-адміністративної економіки, з крахом якої він також практично пішов у небуття.

Розглянемо два основні види планування - директивне та індикативне.

Директивне планування здійснюється шляхом встановлення адресних завдань і розподілу необхідних для їх реалізації ресурсів серед виконавців плану. В умовах командно-адміністративної економіки за монополії державної власності на основні засоби виробництва планування поширюється на всі аспекти життя суспільства. Головними важелями такого планування є бюджетне фінансування, ліміти капітальних вкладень, фонди на матеріально-технічні ресурси та державне замовлення.

В умовах ринкової економіки за багатогранності форм власності елементи директивного планування зберігаються в державному секторі. Перехід від директивного планування до інших його форм насамперед передбачає усунення суперечностей між органами зі створення планових документів та їх виконавцями. Плани розробляються безпосередньо виконавцями, а не директивно доводяться у вигляді завдань. Така методологія планування можлива лише при ефективному функціонуванні суто ринкових складових економіки вільної конкуренції.

Досягненнями централізовано-директивного планування є:

- накопичений досвід прогнозування господарського розвитку, включаючи динаміку неконтрольованих параметрів (наприклад, цін світового ринку);

- використання принципу пріоритету вирішення середньо- і довгострокових завдань перед поточними;

- застосування процедури узгодження планів у галузевому і територіальному аспектах;

- глибоко і багатосторонньо розроблені ідеї оптимізації прийняття рішень;

- отриманий багатий досвід технічно-виробничого і фінансового планування на підприємствах.

До недоліків такого планування належать:

- за своєю природою воно може працювати лише за високого ступеня виконання планів;

- брак у системі централізовано-директивного планування компенсаторів і резервів призводив до того, що навіть невеликі збої в окремих ланках економічної системи спричинювали значні зриви планів у суміжників;

- використання процедур планування "від досягнутого";

- примусове підвищення "напруженості плану";

- орієнтація на зростання валових показників, а не ефективності виробництва;

- система планування ґрунтувалась на незадоволенні попиту;

- заформалізованість фінансових обмежень на макро- і мікрорівнях;

- несприятливі умови для створення і впровадження нової техніки і технологій;,

- приписки та інші форми спотворення інформації. Неефективність поширення директивного планування на усі

аспекти життя суспільства ілюструє досвід Радянського Союзу. Ще у 20-х роках XX ст. багато економістів та державних діячів активно обговорювали небезпеку зародження централізації в плануванні, відстоюючи можливість та об'єктивну потребу функціонування товарно-грошових відносин і способів їх планомірного регулювання. Наприклад, М. Бухарін попереджував про негативні наслідки переоцінки планового централізму без урахування елементів стихійності в розвитку народного господарства, особливо селянського ринку.

Серед провідних учених, які впроваджували цей напрям у життя, значну роль відіграє постать М. Кондратьєва. Він довів, що розробка найоптимальнішого перспективного плану можлива на основі аналізу розвитку економіки, кон'юнктури ринку і прогнозування його на майбутнє. Учений ставив питання щодо повного вивчення кон'юнктури, кліматичних і природних умов, економічних законів, особливостей територій та ін. Для прийняття планових документів потрібні знання і прогноз. Особливий акцент робився на тому, щоб у процесі визначення конкретних показників у планах використовувати різні методи економічного аналізу з метою виявлення об'єктивних закономірностей та дії потенційних суб'єктивних факторів у плановому періоді. Також він визначив категорії, на яких має формуватися план. У практиці планування при обговоренні перших п'ятирічних планів М. Кондратьєв відстоював позицію збалансованого розвитку всіх галузей народного господарства, включаючи сільське господарство та промисловість.

Низьку ефективність планування у Радянському Союзі можна пояснити, поділивши її численні чинники на дві основні групи:

1) планування формувалось на безпосередньому державному розподілі ресурсів без використання товарно-грошових відносин. Воно було ідеалізоване як найефективніший засіб управління народним господарством;

2) методологічні підходи практичного використання планування не завжди ґрунтувались на інтересах суспільства, а більшою мірою на застосуванні командно-адміністративних методів.

Заходи щодо покращання планування, які здійснювались у ЗО-80-ті роки, були відірвані від реальності, тому не дали бажаних результатів. При плануванні не враховувались інтереси регіонів, не були відпрацьовані методи регулювання загальнодержавних і регіональних процесів. Після 20-х років не простежувався територіальний аспект народногосподарського планування.

Індикативне планування - орієнтація приватних підприємств на виконання завдань, які формує держава.

Індикативний план містить обов'язкові завдання для держави і державного сектору. Приватні підприємства орієнтуються на індикативне планування, підлаштовуються під найпотужнішого "гравця'' в ринковій системі - державу, навіть якщо для них це і не обов'язково.

Таке планування виконує координаційну функцію, тобто передбачає узгодження діяльності "центру", галузей і підприємств у процесі самостійної розробки останніми їх виробничо-господарських програм.

Розрізняють такі форми індикативного планування:

- кон'юнктурна, що пов'язана з посиленням впливу бюджету на темпи і пропорції економічного зростання у міру збільшення державних видатків у ВВП. В умовах структурної перебудови економік і їх прискореного розвитку виникла потреба узгодити бюджети з показниками прогнозів, на яких ґрунтувались оцінки податкових надходжень. Це призвело до розробки середньостро-кових, а в результаті і довгострокових прогнозів;

- структурна, що виникла у зв'язку з підключенням до виконання індикативних планів приватних підприємств і територіальних властей з використанням податкових пільг, пільгових кредитів та інших заходів державної підтримки в межах селективної структурної політики;

- стратегічна - у міру розвитку змішаної економіки і глобалізації ринків (насамперед у загальноєвропейських масштабах) індикативне планування трансформується в стратегічну форму, сутність якої полягає у виборі головних пріоритетів розвитку національної економіки, провідну позицію у реалізації яких бере на себе держава.

Індикативне планування є способом залучення самостійних суб'єктів ринку при взаємовигідній співпраці з державою в розробку і реалізацію програм розвитку. Воно не стримує ініціативу приватного бізнесу, допомагає визначити напрями розвитку, інформує зацікавлені сторони про потенційний попит, ситуацію в суміжних галузях, ринок робочої сили тощо.

Розробка індикативного плану передбачає оцінювання сталості економіки, аналіз макропропорцій, визначення пріоритетів і завдань господарського комплексу. Тому він має супроводжуватися ресурсним забезпеченням, для чого створюють баланси фінансові, трудові, паливно-енергетичних ресурсів, експорту та імпорту товарів широкого вжитку та тривалого користування тощо.

Плани розробляють на всіх рівнях управління, кожен з яких визначає свої цілі та пріоритети розвитку, попередньо погоджуючи їх з пріоритетами вищих органів управління. На окремих територіях можуть розробляти підпрограми, які відрізняються залежно від поставлених цілей та засобів їх реалізації.