Тема 9. Демократія, економічна свобода та економічний порядок

9.1. Основні принципи демократії

Демократія вважається найефективнішим засобом гармонізації та вдосконалення суспільства. Це форма державно-політичного устрою, що ґрунтується на визнанні народу джерелом та носієм влади, прагненні забезпечити рівність, добробут і справедливість усіх людей, що населяють державу. Саме слово "демократія" походить від гр. demos - народ і kratos - влада.

Визначення ідеї демократії також ототожнюється з державним устроєм Стародавньої Греції. Проте давньогрецька демократія суттєво відрізнялась від сучасних демократичних засад. Це пряме правління, коли весь народ є колективним законодавцем. Система представництва не діяла. Це було неможливим у зв'язку з незначними розмірами тогочасних міст-держав.

Ще один приклад демократії суспільного ладу - функціонування протягом близько 150 років Запорізької Січі із своєрідними принципами народовладдя, законодавством, громадським життям та волею, гідністю кожного козака в умовах важкої і безперервної боротьби за виживання та створення своєї держави.

У кінці XVIII ст. в епоху буржуазних революцій у Західній Європі та Сполучених Штатах Америки формується, а потім остаточно перемагає принцип переважання прав окремої особистості, які є цінністю вищого порядку, над владою нації і власне держави. Правові акти, прийняті законодавчим органом держави, мають бути гарантією прав особистості, забезпечити їх реалізацію.

Демократія визначає взаємовідносини держави, влади і громадянина, правове становище людини в суспільстві. До основних ознак демократичності суспільства належать:

- верховенство закону;

- пріоритет прав людини над правами держави;

- вільне висловлення власної думки;

- обмеження влади більшості над меншістю.

Процеси створення і вдосконалення інститутів гарантування прав і свобод людини прямо впливають на економічний розвиток країни. Наприклад, демократія означає свободу бути залученим до бізнесу. Фізичні особи, які стають підприємцями, в основному здатні збільшувати доходи та відповідно надавати свою частку у загальний валовий внутрішній продукт.

Як свідчить досвід, демократія забезпечує основу для ефективної економічної політики. Досконалий ринковий механізм і демократія не суперечать, а доповнюють один одного, сприяючи більшій передбачуваності та прозорості ринкових правил і умов функціонування.

9.2. Економічна демократія та економічна свобода

Економічна демократія є обов'язковою складовою функціонування ринкової економіки. Це система економічних відносин для створення умов, які забезпечують вільну працю кожної особистості, участь усіх бажаючих у прийнятті та вирішенні економічних питань, зростання добробуту та поліпшення умов життя.

Економічну демократію часто пов'язують із політичною, що втілює на практиці громадянські, політичні, економічні і соціальні права та свободи людини. В цьому є сенс, оскільки суспільство, в якому не гарантовані основні соціально-економічні права людини, не можна назвати демократичним. Але разом із тим економічна демократія в сучасних умовах набуває власної специфіки, достатньої для того, щоб визначити її як окремий суспільно-економічний інститут.

У класичному уявленні про національну економіку політичні чинники відіграють роль зовнішніх факторів, які мають бути предметом розгляду інших наук, зокрема політології. Політична система в економічній науці сприймається як частина ландшафту, зовнішнє середовище економіки, що функціонує.

У радянський період розвитку вітчизняної економічної науки зазначалося, що до складу господарського механізму поряд з елементами базису має входити і частина надбудови, але при цьому не уточнювалося, яка саме (соціальні, правові, політичні, ідеологічні чи культурні відносини) і у вигляді яких складових.

Розгляд економічної політики держави як сукупності форм, методів і важелів державного регулювання економіки також свідчить про важливе значення державної економічної політики як зовнішнього чинника щодо економічної системи. Останнє, зокрема, означає, що економічну політику формують і здійснюють суб'єкти, які перебувають за межами економічної системи.

Відокремлення економічної і політичної систем важливе при вивченні статичного стану економіки. Проте економіка практично завжди знаходиться в динаміці, у ситуації певних трансформаційних перетворень, а тому в економічній науці усе частіше трапляються твердження про зростаючий вплив політичних чинників на суспільно-економічні процеси. Нобелівський лауреат Д. Норт стверджував, що сучасна макроекономічна теорія ніколи не розв'яже своїх проблем, якщо її користувачі не визнають, що політичні рішення радикально впливають на функціонування економіки. На думку відомого економіста М. Олсона, саме політичні інститути є тим "вузьким місцем", яке лімітує варіанти продуктивного використання господарських ресурсів. У сучасній німецькій науковій літературі для відображення тісного взаємозв'язку між політикою та економікою навіть використовують словосполучення "господарсько-політичний", зокрема "господарсько-політична доктрина", "господарсько-політичний лібералізм", "господарсько-політична свобода" та ін.

Дослідження економічної політики з погляду інституціональ-ного підходу дає змогу визначити таке: процес формування економічної політики хоча і здійснюється під впливом запитів політичних суб'єктів (виборців, членів політичних блоків тощо), але вони одночасно є економічними суб'єктами. Для економічної системи це положення означає активну роль суб'єктів господарювання, котрі усвідомлюють потребу змін і впроваджують їх у життя. Саме така діяльність підпадає під визначення політичної діяльності, оскільки має справу з інститутами, що мають реалізувати спільну волю, інтереси і потреби людей.

З огляду на це при розгляді економічної системи, що функціонує, беремо до уваги не тільки об'єктивне економічне значення поведінки суб'єктів господарювання, але й можливість реалізації ними її політичного виміру. Це відображається у свідомій і цілеспрямованій діяльності людей із встановлення певних меж і форм своєї економічної взаємодії (інституціональне оформлення, інституціоналізація).

Такий підхід дає змогу з'ясувати відмінність між економічною та політичною демократіями, не протиставляючи їх, а тільки звертаючи увагу на важливість визначення первинних характеристик суб'єктів за потреби віднесення їх діяльності до того чи іншого різновиду суспільної організації. Причому однозначно таку належність суб'єктів національного господарства встановити досить важко, оскільки будь-який суб'єкт господарювання під час активної діяльності з реалізації своїх економічних інтересів автоматично набуває ознак політичного суб'єкта, і навпаки, політичний за своєю природою суб'єкт при активній участі у господарському житті суспільства набуває рис економічного суб'єкта. Останнє не суперечить загальноприйнятим визначенням політики (її буквальний переклад з грецької - державні і суспільні справи), яку, зокрема, характеризують як сферу діяльності, пов'язану з відносинами між різноманітними соціальними групами, а також сферу інтересів органів державної влади та управління, що відображає суспільний лад і економічну структуру країни. Різноманітні соціальні групи з економічними інтересами, в тому числі політичні партії з їх економічними програмами, державні органи управління економікою водночас є учасниками суспільно-господарського життя.

Розглянувши теоретичні положення, можна сформулювати підхід до визначення економічної демократії як окремої складової національної економіки, що, будучи за сутністю економічною, поєднує дві суттєві сфери суспільного життя - економіку і політику як своєрідний фактор їх впливу одна на одну. Серед інших, співвідносних із ним, інституціональних елементів національної економіки держави, зокрема власності, конкуренції, державного управління, ця складова посідає особливе місце.

Якщо розглядати роль, яку відіграє економічна демократія як елемент національного господарства, вона є окремим внутрішнім джерелом розвитку сучасних суспільно-економічних систем. Наприклад, функціонування економічних систем деяких зарубіжних країн, зокрема Японії, до найголовніших особливостей якої належать співпраця, консенсус між урядом і суб'єктами приватного сектору. Інший приклад - діяльність професійних спілок у Швеції та подібних організацій в інших країнах, здатних значною мірою впливати на економічні процеси.

Остаточно ще не визначено і не визнано зміст економічної демократії в науковій літературі. Це поняття зараховують до мі-кроекономічних категорій, ототожнюючи його із самоуправлінням приватних підприємств за принципом "одна людина - один голос", а також до макроекономічних категорій, визначаючи сутність через сукупність відносин із приводу реалізації прав і свобод працюючих у сфері суспільного виробництва.

Згідно з визначенням норвезького дослідника С. Рінгена, економічну демократію розглядають як контроль колективної політичної влади над економічною владою.

Підсумовуючи, дамо ще одне визначення економічної демократії: це один з основних інститутів сучасної ринкової економіки з приводу реалізації економічних прав і свобод суб'єктів господарювання різних рівнів шляхом співпраці та колективних Дій.

Суспільно-економічні відносини в межах такого інституту реалізуються через:

- економічні інтереси;

- контроль над політичною владою;

- економічні права та свободи;

- колективні дії та співробітництво;

- економічну владу.

Доцільно детально вивчити взаємозв'язок економічної та політичної демократій у Китаї - країні, темпи розвитку економіки якої є одними з найвищих у світі.

Дослідження проблеми демократизації Китаю потребує аналізу суспільного устрою, що там сформувався. Визначити його досить складно. У преамбулі Конституції Китаю є тези щодо "керівної ролі Комуністичної партії Китаю", "соціалістичних орієнтирів", "перемоги загальної власності". Сам текст основного закону КНР, по суті, мало чим відрізняється від східноєвропейських постсоціалістинних конституцій, особливо після включення до нього у 2004 р. змін, які гарантують захист приватної власності. Проте події, що відбуваються в Китаї, суттєво відрізняються як від радянського соціалізму, так і від східноєвропейського та середньоазіатського постсоціалізму.

Спочатку неокитайський режим йшов шляхом неоавторита-ризму. При ринковому реформуванні відбувається процес поєднання партократії з олігархією. Посилюються зв'язки китайських партійних бюрократів з гонконгівською буржуазією. Навколо олігархічних груп, створених на основі галузевих монополій, формуються політичні групи інтересів. Зовнішня відкритість як головний фактор зростання китайської економіки посилює зв'язки китайських "верхів" з міжнародними транснаціональними компаніями. У політиці з'являються групи, які безпосередньо й особисто зацікавлені у проведенні курсу на зростання світового капіталу.

Розвинені країни підтримують такий режим і таку ситуацію - прямі іноземні інвестиції спрямовують у Китай і без політичних реформ. їх обсяги, наприклад, у 10 разів перевищують обсяги прямих закордонних вкладень в Індію, країну з демократичним устроєм.

Актуалізації проблеми політичних реформ Китаю на сучасному етапі розвитку сприяють як внутрішні, так і зовнішньополітичні фактори.

До перших належать соціально-економічний розвиток та потреба підтримання соціальної стабільності. В соціально-економічному плані необхідно насамперед звернути увагу на розвиток приватного капіталу, який розпочався з виникнення сектору дрібних і середніх власників. У цьому столітті йдеться вже про великий капітал. У Китаї нараховується 10 офіційних доларових міліардерів і кілька тисяч офіційних міліардерів у юаневому підрахунку.

Потужну підтримку отримав середній клас. На сьогодні це понад 80 млн осіб, доходи яких перевищують 1 тис. дол. США за місяць, а розмір власності сім'ї - 100 тис. дол. Прискорення економічного розвитку і становлення приватного капіталу супроводжуються поглибленням соціального розмежування. Аграрне населення та міські робочі низи все гостріше відчувають кризу ідей "справедливості і рівності", на яких вони виховувались і які формально залишаються головними постулатами офіційної ідеології.

Не менш важливий зовнішньополітичний фактор. Нині Китай країни ринкової демократії сприймають як "економічно свій", тобто як конкурента, котрий грає за світовими ринковими правилами. Проте насправді він є "політично чужим". Влада в країні монополізована Комуністичною партією, що створює значні проблеми. В економічній сфері іноземні конкуренти часто використовують жупел "політично чужого** Китаю з метою блокування активності китайського капіталу на світових ринках, призупинення його експансії за кордон. У політичній сфері це явище сприяє збереженню наслідків "холодної війни" - дисбалансу сил на головній для Пекіна політичній арені у Східній Азії. Йдеться про військово-політичні угоди США з Японією та Південною Кореєю, якщо немає аналогічних договорів з боку Китаю.

Керівництво цієї країни проводить заходи щодо вирішення зазначених питань. Бізнесменам надано право брати участь у партійному керівництві. Трансформувалась власне господарська політика держави, яка все більше відходить від прямого втручання в економіку і концентрується на вирішенні завдань макро-економічного регулювання.

У соціальній сфері протести населення стають відкритими. їх організаторів, як і раніше, затримує влада, проте покарання отримують і партійні та господарські керівники за здійснені зловживання. Дуже суворими методами, включаючи розстріл, ведеться боротьба з корупцією. Паралельно вносяться зміни до соціально-економічної стратегії з метою перерозподілу національного доходу на користь найменш забезпечених верств населення, пом'якшення податкового тиску на селян.

Серед основних заходів, спрямованих на подолання "образу чужого" в зовнішньому світі, варто звернути увагу на нову лінію поведінки у взаємовідносинах із США, яких китайське керівництво вважає головним партнером на міжнародній арені; відкриття з 2003 р. політичного та фінансового діалогу з "великою вісімкою"; активізацію діяльності в регіональних форумах - АСЕАН плюс Китай, АСЕАН плюс три (Китай, Японія, Південна Корея), АЕМ (Азія - Європа) та ін.

Розглянемо взаємозв'язок демократичних перетворень із членством Китаю у Світовій організації торгівлі (СОТ). Насамперед, участь у цій організації та зобов'язання перед нею мають вплив на процес прийняття внутрішніх економічних рішень, стимулюють внесення змін до національного господарського механізму, примушують владну еліту навчитися "грі за міжнародними правилами". З часом це може бути перенесено і в політичну сферу.

Крім того, членство у СОТ сприяє економічному зростанню Китаю. Виникає такий ланцюжок взаємозв'язків: членство у СОТ - економічне зростання - створення та посилення середнього класу - тиск на владу з метою розвитку процесів демократизації.

Членство в СОТ формує механізми економічного впливу на Китай з боку ринкових демократій - антидемпінгові розслідування, кількісні обмеження, моніторинг господарської діяльності. Ці та подібні важелі використовують для спонукання Китаю до економічних реформ. Загалом можна стверджувати, що СОТ деякою мірою стимулює демократизацію в Китаї.

Власне демократизація у цій країні відрізняється від європейських канонів. Вона не змінює співвідношення гілок влади, не призводить до розширення прав і свобод. Процеси демократизації потрібно сприймати в контексті передусім забезпечення соціальних прав населення. Саме у цій сфері відбуваються важливі дії, наприклад, підтримка малозабезпечених, сільського населення тощо.

Доцільно звернути увагу на подібність політики китайської та південнокорейської верхівок до профспілок. На сьогодні в Китаї, як і в Південній Кореї у 60-80-ті роки минулого століття, влада прагне перетворити профспілки у підконтрольний їй інструмент нейтралізації протестиих виступів робітників.

Китай поки що не рухається вперед по шляху широкомасштабних політичних реформ. Досвід демократичного розвитку Гонконгу і Тайваню в Китаї вважають негативним. У Гонконзі відбувся поділ суспільства на пропекінські й антипекінські сили. На Тайвані посилюється конфронтація влади та опозиції. В обох випадках ситуація погіршується. Це дає змогу КПК стверджувати, що демократія - погане явище, а авторитаризм - краще й ефективніше.

Стратегічно відставання в частині політичних реформ, незважаючи на успіхи Китаю у досягненні результатів національної економіки, може дорого коштувати китайському суспільству, хоча в коротко- і середньостроковій перспективі політичні протистояння малоймовірні.

Суспільство має забезпечити кожній людині можливість самостійно обирати місце роботи, а також здобувати освіту і підвищувати кваліфікацію.

Економічна демократія виявляється у здійсненні таких процесів:

- участь у розподілі створених працею економічних благ;

- економічна свобода виробника, власника засобів виробництва і споживача;

- участь у виробленні економічної політики держави;

- управління процесами інвестування;

- контроль за формуванням доходів і витрат державного бюджету;

- участь у створенні матеріальних благ;

- контроль за якістю робіт, товарів і послуг.

Економічна свобода - це свобода економічних суб'єктів вибирати сфери застосування своїх знань та здібностей за різних типів власності й організаційно-правових форм господарювання, отримувати у власність різні об'єкти, брати участь у придбанні ресурсів, розподілі доходів і споживанні благ.

Варто зазначити, що вказані вище права і свободи не гарантують успіху для кожного економічного суб'єкта. Він може виробляти визначену ним продукцію, встановлювати свою ціну, проте гарантії збуту немає, оскільки споживачі теж користуються економічною свободою. Свобода особистого вибору споживача настільки ж важлива, як і підприємця.

Складовими економічної свободи є економічна самостійність, економічна відповідальність та економічна рівноправність.

Економічна самостійність - наявність у підприємців права на власність, вибір форм господарювання та власності, планування господарської і фінансової діяльностей, вибір ресурсів, постачальників та споживачів, встановлення систем оплати праці та її обсягів, можливість вільно розпоряджатися прибутком.

Економічна відповідальність - відповідальність підприємця своїм майном за результати господарювання. Невиконання договірних зобов'язань за строками та якістю має каратися штрафними санкціями.

Економічна рівноправність - забезпечення рівних економічних умов для будь-якої господарської діяльності незалежно від форми власності та господарювання. Держава повинна гарантувати всім підприємцям рівні права і створювати рівні можливості доступу до матеріально-технічних, природних, трудових, фінансових та інформаційних ресурсів.

Економічну свободу в різних країнах світу найчастіше оцінюють за 10 категоріями, що полегшують ведення бізнесу.

1. Рівень втручання держави - частка державних витрат у ВВП, частка державного сектору, ступінь втручання держави у політику недержавних суб'єктів підприємницької діяльності.

2. Ступінь захищеності прав власності.

3. Регуляторна політика - швидкість процедур щодо відкриття та закриття підприємств згідно з чинним законодавством.

4. Фіскальна політика - ступінь жорсткості податкової системи.

5. Монетарна політика - контроль за цінами і середній рівень інфляції за останні три роки.

6. Торгова політика - тарифні перепони, що впливають на активність експортних та імпортних операцій.

7. Фінансова політика - ступінь розвитку органів її регулювання, а також стабільності банківської системи.

8. Інвестиційна політика - свобода здійснення інвестицій, насамперед іноземних.

9. Політика у сфері праці - ступінь свободи прийняття та звільнення робітників, взаємозв'язку обсягів продукції та про-дуктивності праці з обсягом заробітної плати.

10. Ступінь поширення корупції.

Індекс економічної свободи (ІЕС) визначається у діапазоні від 0 до 100 %, де мінімальному значенню відповідає найнижчий ступінь економічної свободи. За результатами ІЕС країни поділяють на 5 груп. Розглянемо результати поділу з назвами груп та деякими країнами, що входять до їх складу (у дужках вказано місце у світовому рейтингу) за підсумками 2007 р.

1. Вільні (80-100 %) - 7 країн: Гонконг (1 місце), Сінгапур (2), Австралія (3), США (4), Нова Зеландія (5), Велика Британія (6), Ірландія (7).

2. В основному вільні (70-79,9 %) - 23 країни: Люксембург (8), Канада (10), Естонія (12), Японія (18), Німеччина (19), Литва (22), Іспанія (27), Норвегія (ЗО).

3. Відносно вільні (60-69,9 %) - 48 країн: Чехія (31), Вірменія (32), Грузія (35), Латвія (41), Франція (45), Італія (60), Румунія (67), Бразилія (70), Казахстан (75), Монголія (78).

4. В основному невільні (50-59,9 %) - 59 країн: Киргизстан (79), Молдова (81), Кенія (82), Польща (87), Греція (94), Таджикистан (98), Індія (104), Азербайджан (107), Хорватія (109), Китай (119), Росія (120), Україна (125).

5. Репресивні (0-49,9 %) - 20 країн: В'єтнам (138), Венесуела (144), Білорусія (145), Туркменистан (152), Куба (156), Північна Корея (157).

У 2007 р. середньосвітовий ІЕС становив 60,6 %, середньоєвропейський - 67,5 %, індекс України - 53,3 %, що на 2,2 % менше, ніж у 2006 р. Слабкими позиціями у нашій державі залишаються регуляторна політика, забезпечення прав власності, залучення іноземних інвестицій та обсяг державних витрат на реалізацію програм. Проте є деякі позитивні тенденції у створенні демократичного суспільства в частині покращання якості державних інституцій та зменшення бюрократизму в системі управління.