Україна і світове господарство - Філіпенко А.С. - У контексті глобальної стратифікації країн

Вибір України на користь неоліберальної моделі не був спонтанним. Не маючи на старті реформ щонайменших уявлень про логіку ринкової трансформації, ми змушені були вдатися до запозичення зарубіжного досвіду.

Модель ліберальної економіки з кінця 70-х — початку 80-х років повсюдно утвердилася в розвинутих країнах Заходу. До початку 90-х років країни Східної Свропи вже нагромадили позитивний досвід ринкових перетворень на основі принципів неолібералізму. Не можна не враховувати й готовність Заходу надавати так необхідну нам фінансову допомогу виключно за умови відповідних перетворень, за умови виконання рекомендацій МВФ. які базувалися на принципах так званого Вашингтонського консенсусу. Ці принципи сформувалися ще на початку 80-х років і мали спершу чітко виражену латиноамериканську спрямованість, а в подальшому були екстрапольовані на країни з перехідною економікою, в тому числі й на держави пострадянського простору.

Основний зміст цих принципів зводився до низки позицій, які вважаються в логіці реформ базовими: 1) усунення державного регулювання економіки; 2) прискорена приватизація: 3) відкрита економіка: 4) ліберальне ціноутворення; 5) пріоритетність макроекономічної стабілізації її форсоване стиснення грошової маси як основи приборкання інфляції: 6) ставка на зовнішні позики як головний рушій економічного зростання. Не важко помітити, що наведені позиції цілком відповідають логіці неоліберальної ідеології в її революційно-радикальній версії. Можна сперечатися з приводу того, наскільки послідовними ми були в окремих деталях, що стосуються реалізації вказаної логіки, але те. що вона стала стрижнем здійснюваних у нас перетворень. -безперечно.

Зміст запропонованих перетворень принципових заперечень не викликає, багато з них є достатньо конструктивними. Проблема полягає в іншому: радикальні ліберали намагаються бігти попереду потягу, вимагаючи швидких реформ. "Швидкі реформи основа успіху" — все здійснюване розглядалося в контексті цієї формули. Пригадаймо у зв'язку з цим, з чого ми починали: стрімка лібералізація цін — за збереження державної монополії: приватизація - без мінімальної наявності національного капіталу; повна відкритість — за відсутності національної грошової одиниці й т. д. Отже, еволюційний принцип трансформації, що передбачає збереження всього позитивного попередньої системи, було відкинуто й обрано революційний — повне руйнування попереднього. Витоки колізій, що виникли, найімовірніше, криються в цьому виборі. Очевидно, радянська економіка була досить міцною, якщо вона відразу не розпалася на шматочки від подібних методів реформування.

Щодо зовнішньої орієнтації постулатів Вашингтонського консенсусу, то вони визначали принципи інтеграції спочатку латиноамериканських країн, а потім і держав з перехідною економікою у світовий економічний простір. їх залучення до сучасних процесів глобалізації. Це цілком збігалося із стратегічними цілями України. Однак за кадром залишалося питання: в якості "кого" можлива подібна інтеграція.

Ми весь час намагалися переконати себе в тому, що Україні пропонується статус рівноправного члена світової спільноти. Зовні все справді виглядало саме так. Але за політичною оболонкою, за ширмою глобалізації легко виявити дещо інше: так звану нову стратифікацію держав. Цей феномен ще достатнім чином не досліджений у науковій літературі. Але вже тепер дуже чітко вимальовуються його основні контури. Мова йде про трирівневу ієрархію стратифікації країн: перший рівень — країни цивілізаційного центру, що розвиваються на основі постіндустріальної моделі; другий рівень — периферійна зона — країни з традиційною індустріальною технологією і масовим виробництвом (ці країни імпортують високі технології, спеціалізуються на експорті, мають низьку купівельну спроможність населення і вузький внутрішній ринок); третій рівень — за межами периферійної зони — країни доіндустріального розвитку.

Слід зважити на дуже вагому обставину: в системі міждержавних економічних відносин цілеспрямовано формуються механізми консервації подібної стратифікації. Ці механізми по суті внеможливлюють переміщення країн із нижнього на більш високий рівень. І це зрозуміло: постіндустріальні країни не прагнуть запрошувати у світ своїх цінностей інші держави. На цьому рівні формується (або вже сформована) функціональна замкненість. Зростання в останньому десятиріччі XX ст. нерівності між багатими і бідними країнами є підтвердженням цього.

Проблема бідності й глобальної економічної нерівності загострилася у зв'язку з тим. що в останні роки до кола бідних країн приєдналися пострадянські держави, які міцно закріпили своє місце на рівні периферійної зони. Це добре видно на співвідношенні економічних потенціалів США і Росії. Якщо в глобальному масштабі на частку США припадає приблизно 4,5 % населення. 21 % ВВП і приблизно половина світового ринку фінансових капіталів, то на частку Російської Федерації — 2 % населення і тільки 1.6 % ВВП та менш ніж 0.1 % капіталізації ринку. Якщо частка Росії в загальному експорті високо технологічної продукції на світовому ринку становить 0.3 %. то Німеччини — 8.5 %. Японії — 11 %. США — 20 %.

Не може не викликати занепокоєння і те. що економічний розрив між пострадянськими країнами, в тому числі й Україною, і країнами СС за останні роки не лише не скоротився, але ще й збільшився. У зв'язку з цим перспективи України щодо швидкої інтеграції у функціональні структури світової спільноти поки що вельми ілюзорні. Виступаючи в Києві. Нобелівський лауреат Р. Мандел зазначив: "Дехто вважає, що Україні для вступу в ЄС знадобиться років 100, але я гадаю, що ви зможете досягнути цього і за 20 років". Важко судити про реальність цього прогнозу. Принаймні відомо, що в офіційно схваленому графіку вступу 12 країн Європи до СС на найближчі 13 років Україна не значиться.

Отже, слід звільнятися від ілюзій. Головною вимогою до будь-якого політичного курсу є його реальність. Що означає гасло "нинішнє покоління житиме при комунізмі", ми вже знаємо. Потрібне бачення проміжних етапів реалізації стратегії європейської інтеграції. Це стосується, зокрема, вимог щодо відповідної уніфікації чинного законодавства, до чого весь час закликають урядові сановники. Європейські закони ніколи не діятимуть ефективно за наявних у нас нині економічних відносин. Це ще одна омана: сліпе копіювання європейських зразків вкотре може призвести до суперечностей між політикою реформ і їх інституційним забезпеченням. Коли ж, нарешті, ми почнемо вчитися на власних помилках? Економічна політика України на початку нового тисячоліття має концентруватися на виправленні припущених у попередні роки прорахунків.