Україна і світове господарство - Філіпенко А.С. - Глава 3. Модернізація економіки України в умовах глобалізації

Економічний, соціально-політичний, культурний розвиток останньої чверті XX ст. відбувався під дедалі потужнішим впливом глобалізації. її економічна складова пов'язана насамперед із джерелами, ресурсами, чинниками, формами господарської еволюції. Мова йде про рух інвестицій і технологій, робочої сили, інтелектуальних і фінансових ресурсів, розвиток менеджменту й маркетингу та ін. Глобалізація виявляється у зростанні міжнародної торгівлі й інвестицій, небаченій до цього диверсифікації світових фінансових ринків і ринків робочої сили, значному підвищенні ролі ТНК у світогосподарських процесах, загостренні глобальної конкуренції, появі систем глобального, стратегічного менеджменту.

Розглянемо принципові ознаки й характерні риси глобалізації як суспільно-економічного процесу. З огляду на сформульовані в літературі визначення даного поняття та форми виявлення цього феномена в різноманітних сферах економіки і суспільства слід наголосити передусім на тому, що глобалізація є продуктом епохи постмодерну, переходу від індустріальної до постіндустріальної стадії економічного розвитку, формування основ ноосфер-но-космічної цивілізації. Звідси випливають і якісні й кількісні ознаки та показники, що характеризують розгортання даного процесу.

Серед найголовніших слід назвати посилення взаємозалежності економік різноманітних країн, зростання цілісності і єдності світового господарства, в основі яких — дедалі більша відкритість національних ринків, поглиблення міжнародного поділу і кооперації праці. Окремі нації й держави поступово передають свої функції суб'єктів міжнародних відносин і міжнародного права наднаціональним органам. Формування так званого "світового села" ("global village"), здавалося б. має сприяти підвищенню прозорості господарських трансакцій, але поки що відбуваються зворотні процеси за ефектом "чорної скриньки". Яскравий приклад цьому — світова фінансова криза 1997—1998 pp.

За рахунок упровадження новітніх технологій, систем електронного зв'язку, і насамперед Інтернету, зростають світові комунікаційні мережі, що виводить багато з них зі сфери державного контролю. Завдяки науково-технічним досягненням скорочуються витрати на здійснення міждержавних і міжфірмових господарських контактів. Так. якщо вартість трихвилинної телефонної розмови між Нью-Йорком і Лондоном дорівнювала в 1930 р. 300 дол. (за курсом 1996 р.), то тепер — лише одному доларові.

Помітно збільшується кількість країн і народів, що втягуються у процес глобалізації. Особливим динамізмом характеризувалися до останнього часу нові індустріальні країни Азії та окремі держави Латинської Америки. Розвивається тенденція до формування глобальної цивілізації зі спільними уподобаннями, цінностями та суспільною свідомістю. Закладаються основи міжнародного громадянського суспільства, створюються плюралістичні структури глобальних еліт. Вестернізується світовий культурний простір за одночасного протистояння цьому процесові, особливо з боку мусульманських держав.

На авансцену світового економічного життя висуваються нові дійові особи, які поряд із традиційними стають нині головними суб'єктами світо-господарських процесів.

Такими новими суб'єктами є:

* міжнародні організації (МВФ, Світовий банк. ЮНКТАД, ФАО, МОП, СОТ):

* країни "великої сімки":

* регіональні організації, яких налічується близько 60;

* багатонаціональні корпорації (майже 50 тис);

* інституційні інвестори (пенсійні й інвестиційні фонди, страхові компанії);

* неурядові організації;

* великі міста;

* окремі видатні особистості (науковці — Нобелівські лауреати, університетські професори, відомі фінансисти, підприємці та ін.).

Щодо значення великих міст, то досить згадати, що. наприклад, в одному лише Токіо виробляється вдвоє більше товарів і послуг, ніж у всій Бразилії.

Економіка глобалізується внаслідок виникнення нових форм конкуренції, коли дедалі більше суб'єктів світогосподарських зв'язків не мають певної державної належності.

Таким чином, глобалізація стає постійно діючим чинником і внутрішнього, і міжнародного економічного життя, вона знаменує завершення першого, початкового етапу формування економічної єдності світу, його господарської цілісності за всієї розмаїтості та гетерогенності складових і підсистем світового господарства.

Розгортання процесу глобалізації вирізняється суперечливим впливом на національні економіки та на весь перебіг сучасного світового господарського розвитку.

З одного боку, глобалізація небачено розширює можливості окремих країн щодо використання й оптимальної комбінації різноманітних ресурсів,їх більш глибокої і всебічної участі в системі міжнародного поділу праці, з іншого боку глобальні процеси значно загострюють конкурентну боротьбу, формують ґрунт для маніпулювання величезними фінансовими й інвестиційними коштами, що становить реальну загрозу для країн із низькими і середніми доходами.

"Мільйони донині маржінально існують у світовій економіці. — зазначив Генеральний секретар ООП К. Аннан при відкритті 53-ї сесії Генеральної асамблеї у вересні 1998 p.. — мільйонам досвід глобалізації не створює жодних конструктивних можливостей, стимулюючи сили руйнації і знищення".

Таким чином, за незаперечних переваг варто враховувати неоднозначність, різноспрямованість впливу глобалізації на розвиток різних груп країн та галузей сучасного виробництва. У процесі глобальних структурних трансформацій, що поступово поширюються на світовий економічний простір, перевагу отримують галузі обробної промисловості та сфера послуг. Сюди ж здійснюється перелив капіталу і кваліфікованої робочої сили. Водночас інші галузі та сфери відчувають гострий дефіцит факторів виробництва, що посилює їхній депресивний стан (наприклад, вугільна промисловість).

Іншим наслідком глобальних структурних змін стає процес деіндустріалізації. що почався ще в 70-ті роки XX ст. під впливом світової енергетичної кризи ("голландська хвороба" деіндустріалізації). Позитивними проявами деіндустріалізації можна вважати розвиток сервісної економіки, ноосферизацію виробництва, виникнення космічних технологій, поступовий перехід до неоекономіки, до постекономічних форм суспільства. Негативний аспект деіндустріалізації полягає в загрозі повернення до застарілих, традиційних, архаїчних структур господарства в ряді країн, що розвиваються, і в перехідних економіках унаслідок їхньої неконкурентоспроможності та слабкості власної ресурсної бази економічного розвитку.

Головне завдання країн із так званими виникаючими ринками (emerging market economies) — мінімізація вразливості щодо зовнішніх шоків, а також залежності від іноземних інвесторів, що спрямовують сюди великі потоки так званих "летучих" капіталів. Найбільшу загрозу глобалізація становить для багатьох країн, що розвиваються, бо саме вони відчувають гостру нестачу людського капіталу, інституцій, господарської інфраструктури, економічних рішень, необхідних для реалізації наявних можливостей.

Важливим елементом аналізу процесу глобалізації є розгляд її як багаторівневої, ієрархічної системи. Світовий рівень глобалізації визначається зростаючою економічною залежністю країн і регіонів, переплетінням їхніх господарських комплексів та економічних систем. Глобалізація на рівні окремої країни характеризується такими показниками, як відкритість економіки, частка зовнішньоторговельного обороту або експорту у ВВП. обсяг зарубіжних інвестиційних потоків, міжнародних платежів та ін. Галузевий зріз глобалізації найкращим чином ілюструється співвідношенням обсягів зустрічної внутрішньогалузевої торгівлі і світового виробництва галузі, а також коефіцієнтом спеціалізації галузі, розрахованим як співвідношення її національних і міжнародних експортних квот. Глобалізація на рівні компанії залежить від того, наскільки вона диверсифікувала свої надходження та розмістила свої активи в різноманітних країнах із метою збільшення експорту товарів і послуг та використання місцевих переваг, пов'язаних із широким доступом до природних ресурсів і до дешевої робочої сили. Ступінь глобалізації компанії не останньою чергою залежить від таких показників, як міжнародний розподіл надходжень від продажів і головних активів, зовнішньофірмова торгівля та відповідні технологічні трансфери.

Загальною передумовою глобалізації компаній є рівень використання комп'ютерних і комунікаційних технологій, що дають можливість розширювати обмін ідеями та інформацією між різноманітними країнами, збільшувати знання споживачів про іноземні товари. Кабельні системи в Європі й Азії дають змогу фірмам у численних країнах одночасно формувати регіональний, а іноді й глобальний попит. Завдяки глобальним комунікаційним мережам створюється можливість координувати виробництво і спільні цілі у світовому масштабі таким чином, щоб компанії виробляли в різних частинах світу один і той самий кінцевий продукт.

Формування глобальної системи виробництва й відповідної інфраструктури, динамічне переміщення ресурсів по всьому полю світового господарства, функціонування світових інформаційних і транспортних комунікацій — усе це свідчить про настання нового етапу економічного розвитку, головною ознакою якого є зростання значення загальносвітових чинників і джерел господарської динаміки. 1 на цьому етапі необхідне формування універсального економічного знання, що адекватно відбиває загальний процес господарської еволюції без прив'язки до конкретної країни або території. Поряд з евристичними функціями таке знання с основою для оптимального вирішення цілої низки найгостріших глобальних проблем (продовольчої, екологічної, демографічної та ін.). "Економічні, інформаційні, культурні глобальні тенденції, - зазначає В'ячеслав Іванов, — уже зробили Землю єдиним цілим".

У соціально-політичній сфері сучасна цивілізація долає дихотомію XIX - середини XX ст. "капіталізм—соціалізм (комунізм)", що відображала непримиренне класове протиборство, і трансформується в антропогенно-інтелектуальне, екологічне суспільство солідарності й соціальної справедливості. Головна суперечність такого суспільства формується не між окремими групами людей і класами (хоч це й не виключається), а між суспільством у цілому і його природним оточенням, різке погіршення якого загрожує подальшому існуванню всього людства як особливого біологічного виду. Чорнобиль дуже яскраво й гостро висвітлив цю проблему.

Які ж загально цивілізаційні умови диктує нам ноосфернокосмічна, інформаційна, біотехнотронна епоха? У соціально-політичній сфері безумовно домінує демократична правова держава, головне завдання якої полягає в гармонізації стосунків між людьми, недопущенні надмірної їх диференціації за доходами, регулюванні відносин між людьми і природним навколишнім середовищем, зовнішнім світом.

В економічній сфері абсолютно безальтернативною є налаштованість сучасних ринкових механізмів на хвилю науково-технологічної революції. Йдеться про радикальні структурні зрушення тектонічних масштабів, пов'язані з неухильним зменшенням ваги первинного (добувного) та вторинного (обробного) секторів і форсованим розвитком третинного сектора (послуги). Ці зрушення базуються на невпинній дематеріалізації виробництва, його електронізації, роботизації, комп'ютеризації, інформатизації, мініатюризації та ін. Відбуваються процеси інтелектуалізації й індивідуалізації праці, автономізації особистості.

Якісні особливості економіки періоду зародження і становлення ноосферно-космічної цивілізації проявляються, з одного боку, у вирішальній ролі інтелекту у відтворенні головних умов життя суспільства, а з іншого — в утилізації людиною космічного простору. Освоєння людиною навколоземного простору, інших планет Сонячної системи можна віднести до екстенсивних напрямів формування суспільно-економічних структур XX ст. Якщо індустріальна цивілізація виникла на хвилі великих географічних відкриттів завдяки розширенню "економічного поля" за рахунок залучення до господарської сфери нових земель і територій, то цивілізація XXI ст. одержує потужний поштовх унаслідок космізаційні виробництва, і мислення.

Перехідний характер епохи, яка позначена трансформацією індустріальної цивілізації в ноосферно-космічну детермінує виникнення посередніх ланок. Такою проміжною формою є інформаційна модель розвитку — продукт індустріальної епохи і водночас важлива передумова формування нової цивілізації III тисячоліття.

Ноосферно-космічна цивілізація покликана не тільки вирішити найгостріші проблеми попередньої епохи, а й окреслити шляхи подальшого розвитку людства. Відомі нам способи виробництва, що становили основу суспільно-економічних формацій, наприкінці тисячоліття почали втрачати колишню однозначність і жорстку детермінованість. Історичний процес зміни формацій став набувати нових відтінків і граней. Революційні перетворення поступаються місцем еволюційним, реформістським шляхам пристосування суспільно-економічних форм до нових реалій. Спостерігається і зворотне прямування, спроби повернутися "на круги своя". Нові моделі суспільного устрою, становлення яких супроводжувалося повсюдними серйозними порушеннями прав і свобод людини, піддаються нищівній критиці, викликають неприйняття в різноманітних верствах суспільства.

У наукових дослідженнях і особливо в публіцистиці вже стало загальним місцем твердження про необхідність повернення України, інших країн СНД і держав Центральної та Південно-Східної Європи в лоно загальнолюдської цивілізації, під котрою часто розуміють насамперед західну, тобто індустріальну, цивілізацію і вільну ринкову економіку. Та тверезий і об'єктивний аналіз показує, що створення ринкової економіки саме по собі не виведе Україну на рівень сучасної цивілізації, навпаки — це може навіть поставити нас в обозну частину світової колони держав, перемістити на далеку периферію світового господарства. Сучасний ринок з усіма його внутрішніми й зовнішніми атрибутами потрібний насамперед для того, щоб підсилити стимули до вільної праці. Ринковий механізм можна й необхідно використати на повну потужність не для наздоганяючої, наслідувальної модернізації, а для здійснення радикальних структурних перетворень, спроможних поставити Україну в один ряд із найбільш економічно розвинутими державами постіндустріального рівня.

Головна особливість нашого часу полягає в поступовому переході від енергетичних до інформаційних джерел життєдіяльності людини, у переростанні біосфери в ноосферу, у формуванні основ і окремих елементів автотрофної економіки, відносно незалежної від природного середовища.

Інформаційно-технологічний спосіб виробництва за своєю суттю є універсальним і поширюється поступово від центру на периферію світового господарства. Його утвердження супроводжується насамперед широкою інформатизацією виробництва й усього суспільного життя, переважанням сучасних технологій і науково-технічних розробок у системі виробничих факторів. Електронізація виробництва і побуту,їхні широка комп'ютеризація, роботизація, з одного боку, виводять людину з безпосереднього виробничого процесу. З іншого боку — на цій основі підвищуються вимоги до освітньо-кваліфікаційного рівня зайнятих, зростає інтелектом і сі кість виробництва, праці й продукту.

Паралельно з істотними змінами техногенно-матеріальних факторів виробництва відбувається трансформація соціальних відносин, тобто суспільно-економічних форм його розвитку. Йдеться насамперед про відносини власності на засоби виробництва, що в процесі дематеріалізації, інформатизації, космізації втрачають свої класичні функції, поволі, але неухильно по-ступаючись місцем різноманітним інтелектуальним ресурсам. Стрижневим елементом економічної системи стає власність на інтелектуальний потенціал працівника. Це зумовлено, з одного боку, зростанням питомої ваги складної висококваліфікованої живої праці в структурі вироблюваного продукту, а з іншого — підвищенням витрат на підготовку і відтворення робочої сили сучасного постіндустріального рівня.

Слова Гегеля про те, що "особистість повинна мати наявне буття у власності", на нашу думку, стосуються насамперед власності індивіда на свою робочу силу, на інтелектуальний ресурс. Можливість вільно її застосовувати, на основі об'єктивних ринкових механізмів відшкодовувати витрати на зростаючі потреби становить фундамент економічної свободи індивіда, його автономії, індивідуалізації праці.

В антропогенно-інтелектуальному суспільстві власності на робочу силу належить пріоритетне, головне місце. Водночас на перехідному етапі цивілізаційного розвитку, коли поряд з інтенсивними співіснують екстенсивні, витратні технології, виникає суперечність між матеріальними і живими (духовними) компонентами виробничого процесу. Темпи виробництва матеріальних та інших ресурсів відстають від попиту на них. що призводить до їхнього відносного подорожчання, до зростання ринкових цін. Пропозиція ж побочої сили перевищує попит на неї. що тягне за собою зростання безробіття і тенденцію до здешевлення робочої сили, в тому числі висококваліфікованої. Розв'язання зазначеної суперечності лежить у площині змін як характеру та змісту виробництва, так і відповідних потреб. Мініатюризація виробничих процесів, збільшення питомої ваги інформаційної складової, принципово новий характер виробничих і особистих потреб посилюють тенденцію до перетворення власності на робочу силу в головний компонент як виробництва, так і всієї системи суспільних відносин.

Підсумовуючи сказане, варто зауважити, що нині у світі співіснують індустріальні моделі (сучасна периферія) з елементами доіндустріальних форм (найменш розвинуті країни), перехідні економічні системи (держави колишнього СРСР, країни Центральної і Південно-Східної Європи) і власне постіндустріальні (інформаційно-технологічні) моделі економічного розвитку (країни ОЕСР). Безумовно домінантною в цій структурі повинна стати інформаційно-технологічна модель, реалізація якої визначатиме головні закономірності й тенденції світової економічної динаміки.

Процес формування нової моделі економічного розвитку розтягується в просторі іі часі, що зумовлює одночасне співіснування "вторинних" і навіть "третинних" моделей, які лише в основних моментах нагадують головну модель. Виплавлена в тиглях потужного історичного поступу, нова модель економічного розвитку спиратиметься на так звані тверді структури (постіндустріальна техніка й технологія) і м'які структури (інформатика, космічні системи, нетрадиційні джерела енергії та споживання).

Надзвичайно важливим є питання про механізми регуляції в інформаційно-технологічній структурі. Роль ринку та всієї ринкової інфраструктури в сучасній розвинутій економіці лишається незаперечною. Проте разом зі змінами в матеріально-речовинних факторах виробництва й обігу змінюються і зміст та характер ринкових інструментів, що забезпечують найефективніше використання будь-яких видів ресурсів. Крім того, ринок не є постійною величиною і трансформується відповідно до власних законів. Об'єкти ринкового регулювання мають істотно еволюціонувати в напрямі переходу до переважного застосування інформаційних ресурсів замість ресурсів енергетичного походження. Такі поняття, як вартість, ціна, витрати, попит, пропозиція та ін.. набувають і нового змісту, і нових форм прояву. Можна стверджувати, що ми стоїмо на порозі революційних зрушень в економічній теорії, пов'язаних із формуванням інтелектуально-інформаційної синергетичної парадигми.

Трансформація економічної системи України відповідно до соціально-економічних і науково-технологічних параметрів XXI ст. має. на наш погляд, ґрунтуватися на "трьох китах":

* загальноцивілізаційних умовах і чинниках, що формують систему координат сучасного світового ринкового господарства:

* національних пріоритетах і особливостях, що мають глибокі, невичерпні історико-генетичні й ментально-етнічні джерела:

* реальному стані економіки і суспільства України, що с головним вихідним матеріалом, першоосновою, фундаментом, на якому будується нова політико-економічна система.

Саме взаємодія цих трьох складових (можна назвати й деякі інші) убезпечить Україну від різких коливань і відхилень, сприятиме пом'якшенню ударів перехідного періоду, гармонізації нашого приєднання до загальноцивілізаційних процесів і структур.

В Україні є достатні стартові умови для того, щоб поступово інтегруватися в загальноцивілізаційні процеси.

По-перше, вона має потужний науково-технічний, інтелектуальний потенціал, висококваліфіковану робочу силу, що є визначальним у системі сучасного виробництва.

По-друге, адміністративно-командні механізми значною мірою підірвані, що створює можливість остаточного й швидкого демонтажу тоталітарної системи і побудови сучасних економічних форм та управлінських механізмів, не обтяжених минулим.

По-третє, маємо величезні невикористані запаси емоційної, психологічної енергії, що вивільнилася внаслідок розбудови власної незалежної самостійної держави — віковічної мрії багатьох поколінь нашого народу. Потужний вибух цієї енергії, критична маса якої нагромаджувалася сторіччями, спрямований на політичне, економічне, духовне відродження нації і є величезним додатковим чинником прискореного залучення України до загальноцивілізаційних процесів і структур.

Національні джерела економічного розвитку ґрунтуються насамперед на історично-генетичному, ментально-етнічному потенціалі України, квантитативне уявлення про який дає майже п'ятдесятимільйонна держава, що розташувалася в надзвичайно вигідному місці геополітичного простору. Якісний бік нашого духовного потенціалу складає ментальність народу: працьовитість, хазяйновитість, відкритість, взаємопідтримка, мудрість, дотепність, кмітливість, ґрунтовність. Якщо до цього додати практично загальну освіченість народу, є всі підстави стверджувати, що в даному відношенні Україна має безперечні передумови для того, щоб опанувати досягнення цивілізації і зайняти вже на початку нового століття власну нішу в міжнародному поділі праці.

Слушність цього твердження випливає з того, що економіка ІІІ тисячоліття — це економіка "розуму", економіка "думки", що базується передусім на якості людського капіталу, котрий в Україні за багатьма параметрами не поступається аналогічним показникам розвинутих держав.

Варто назвати ще й такі складові українського економічного генофонду, як тривалий період існування приватної власності на землю, досвід ринкового господарювання у складі інших держав, широкий розвиток кооперативних економічних форм, кредитних спілок тощо.

Отже, економічна модель України формується на основі тісної взаємодії загальноцивілізаційних детермінант, генетично-історичних джерел та внутрішніх онтологічних економічних чинників.

Головним напрямом реалізації такої моделі в умовах глобалізації е широкомасштабна, всеохопна модернізація економіки, всіх сфер суспільного життя. Україна не здійснила цей процес повною мірою на попередніх етапах, тому що частини її території тривали) час перебували у складі інших держав.

Серед численних дефініцій модернізації найзагальніше визначає її як комплекс економічних, політичних та культурних реформ, синхронна реалізація яких передбачає "осучаснення" суспільства. У вузькому розумінні цей процес зводиться до нагромадження капіталу (мобілізації ресурсів), розвитку виробництва та підвищення продуктивності праці.

Особливості сучасного етапу модернізації пов'язані з необхідністю, по-перше, забезпечити розвиток не самих по собі виробничих потужностей, а започаткувати технологічні перетворення сучасного рівня і масштабів.

По-друге, органічно включити економіку країни у світогосподарські. глобальні процеси з метою повнішого використання зовнішніх ресурсів розвитку та розширення ринків збуту продукції власного виробництва.

По-третє, модернізація вимагає не стільки зростання випуску окремих товарів (хоч це й не виключається), скільки формування внутрішніх інституційних та економічних структур і механізмів для впровадження гнучких технологій на основі інформаційних і комп'ютерних систем.

Таким чином, економічна модернізація на зламі тисячоліть охоплює глобалізацію національних економік, трансформацію доекономічних (традиційних) суспільств в економічні (ринкові, сучасні) суспільства, а також створення передумов для переходу останніх до постекономічної, постмодерної стадії розвитку.

Зупинімося докладніше на економічній модернізації в Україні, що полягає в докорінному оновленні на сучасній основі матеріально-речових і організаційно-економічних структур, усієї системи суспільного виробництва. Вона передбачає повний демонтаж застарілих соціально-економічних відносин, що ґрунтувалися на монопольному, безроздільному пануванні державної форми власності на умови й засоби виробництва. Нова система виробничо-економічних відносин спирається на органічну єдність приватних форм власності (індивідуальна, акціонерна, корпоративна), комунальної (власність місцевих органів влади і місцевого самоврядування) та державної як гаранта загальнонаціональних економічних інтересів. На цій основі формується змішана економіка, що дає змогу гармонізувати інтереси держави, регіонів, підприємств та домашніх господарств (населення). Головною ознакою такої економіки с соціальна спрямованість, забезпечення твердих соціальних гарантій.

Україна дістала у спадщину деформовану, архаїчну структуру економіки, зорієнтовану переважно на задоволення потреб ВПК колишнього СРСР. Зношені, застарілі виробничі фонди і технічне устаткування, віджилі організаційно-економічні форми підприємств, доіндустріальний характер виробничої інфраструктури (транспорт, зв'язок, телекомунікації та ін.) давно потребували модернізації на основі досягнень науково-технічної революції. Період незалежного розвитку теж не позначився скільки-небудь істотно на техніко-технологічному й організаційно-економічному аспектах господарства.

Щодо матеріальних активів економічна модернізація передбачає повне оновлення технічного базису шляхом упровадження високих технологій, системи корпоративного управління, маркетингу.

Ефективна економічна модернізація можлива лише за умови створення адекватної інфраструктури, конкурентного середовища, відповідних інституційних форм, законодавчого забезпечення. Насамперед ідеться про формування адаптованих до умов економічної модернізації податкової, фінансової, банківської систем, адміністративно-правових структур на всіх рівнях державного й економічного управління.

Економічна модернізація висуває, звичайно ж, певні вимоги до якості людського капіталу — як щодо професійно-кваліфікаційного рівня, так і його економічної свідомості, господарської ментальності, які б свідчили про спроможність homo oeconomicus опанувати модернізацій ні процеси.

Зрештою слід зважати, що модернізація здійснюється в конкретній країні й має повною мірою втілювати національні, історичні традиції та навички народу. Його культура й побут, самобутність і неповторність повинні органічно вписуватися в модернізаційні процеси, підвищуючи їхні атрактивність і внутрішній потенціал.

Економічна модернізація є всеосяжним процесом на противагу спрощеному, звуженому трактуванню трансформаційних процесів відповідно до так званого "Вашингтонського консенсусу", за рамками якого залишається промислова, аграрна, науково-технічна, регіональна політика. Соціальна ціна такої моделі перетворень є занадто високою.

Зрештою, ринкові реформи мають бути синхронізовані у просторі й часі з адекватними перетвореннями в політичних, інституційних, культурологічній сферах, у суспільній свідомості.

Отже, головна спрямованість економічної модернізації полягає у диверсифікації напрямів, форм і засобів економічної політики, у наданні цьому процесу всеохопного, комплексного, системного характеру.

Важливо точно визначити пріоритетні напрями і форми економічної модернізації. Вони не можуть обиратися довільно на основі інтуїції або суб'єктивних побажань і рішень законодавчої або виконавчої влади. Досвід останніх 200—300 років показує, що провідні позиції у світовій економіці займали ті країни, які у своєму економічному розвитку спиралися передусім на власні порівняльні й конкурентні переваги. Тому, вибудовуючи пріоритети економічної модернізації в Україні, слід визначити і науково обґрунтувати об'єктивно наявні в нашій економіці галузі, виробництва, окремі товарні позиції та групи, що спроможні забезпечити міцні конкурентні позиції як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Потенційно такими тепер с високотехнологічні галузі (ракетно-космічна техніка, літако- і моторобудування, електрозварювання, порошкова металургія, біотехнологія, окремі виробництва ВПК). Другий блок складають галузі АПК, що мають унікальну природну базу і глибокі традиції культивування й експорту різноманітних продуктів харчування. Транзитні перевезення вантажів, транспортування нафти, газу, електроенергії, надання інших міжнародних послуг у сфері транспорту, зв'язку, телекомунікацій с третім блоком галузей, що формують структурний каркас економіки.

Нарешті, розгалужений рекреаційно-туристичний комплекс від Карпат до Азовського моря і від Чернігова до Криму та Одеси за відповідного інфраструктурного оснащення може і повинен стати важливим каналом валютних надходжень, зростання місткості внутрішнього ринку.

Дані галузі, виробництва, товарні позиції за відповідних переваг пране й капіталоінтенсивності, що будуть трансформуватися в цінові та інші види конкурентних надбань, мають стати головним об'єктом стимулювання засобами фінансової, грошово-кредитної, цінової, податкової політики.

Як бачимо, така модель структури економіки виключає розмитість, аморфність, фрагментарність національного господарства, орієнтуючись насамперед на власні ресурси і можливості, на наявний природний і людський потенціал, на науково-технологічні ресурси країни. Домінанта такої економіки — розвинутий цілісний, місткий ринок із розгалуженою системою поділу і кооперації праці між галузями, виробництвами, регіонами країни, що зрештою становить головну продуктивну міць держави.

Забезпечити ефективне функціонування національного господарського комплексу спроможний насамперед власний капітал, формування і диверсифікація якого не можуть відбуватися хаотично за законами "джунглів".

Досвід нових індустріальних країн Південно-Східної Азії та деяких держав Латинської Америки показує, що головні позиції національного капіталу в процесі економічної модернізації забезпечуються за активної участі держави в головних національних компаніях або за її активної координаційної ролі.

Є два основні напрями формування реального національного капіталу. У першому випадку створюються загальнодержавні компанії, ядро яких складають головні комерційні банки країни, промисловий, торговельний та венчурний капітал із залученням відповідних індустріальних фірм і науково-дослідних установ (Японія, Корея). У другому — наголос робиться на потенціал регіонів, що дає змогу концентрувати місцеві ресурси шляхом об'єднання різноманітних форм капіталу з наступним виходом таких структур на національний і міжнародний рівні (Німеччина. СНІ А).

Паралельно формуються економічні і правові умови для розгортання малого і середнього підприємництва, що потребує значно менших разових інвестицій та гнучко реагує на кон'юнктуру ринків.

Така логіка формування національного капіталу дає можливість реалізувати імпортозаміщувальну зовнішньоекономічну стратегію, збільшити бюджетні надходження всіх рівнів, збалансувати фінансові потоки, врівноважити торговельний і платіжний баланси, зміцнити національну грошову одиницю й економічну безпеку держави.

Механізми економічної модернізації приводяться в дію засобами грошово-кредитної, фінансової, інвестиційної, податкової та валютної політики. Усі складові модернізаційного процесу (матеріально-речові, людський капітал, інституційні форми і структури) потребують якісного, радикального поліпшення наявного макроекономічного середовища, загальних умов розвитку підприємництва. Відштовхуючись від досвіду країн із позитивною економічною динамікою, слід, очевидно, підсилити стимулювальний вплив інструментів грошово-кредитної й валютної політики на пріоритетні галузі національного виробництва. Господарська практика останніх років свідчить, що пускові механізми модернізації й економічного зростання характеризуються широкою амплітудою і гнучкістю, що дає змогу не тільки подолати спад виробництва, а й забезпечити його зростання.

Наявні в Україні монетарні обмеження мають досить суперечливі наслідки. З одного боку, в умовах фінансової кризи світового і регіонального значення останнім часом вдається утримувати позиції гривні і мінімізувати зростання споживчих цін та інфляції. З іншого боку, така система пригнічує інвестиційний і виробничий процеси, гальмує прогресивні структурні зміни, деформує фінансові відносини як на макро-, так і на макрорівні, загострює соціальні проблеми в суспільстві.

Постає цілком закономірне запитання: яку ж модель економічної, і зокрема грошово-кредитної, політики слід обрати для прискорення модернізацій-них процесів в Україні, вирішення інших соціально-економічних проблем? Теперішній варіант помірковано консервативної економічної політики забезпечує певну стабільність і мінімальну соціально-економічну рівновагу. Продовження такого курсу є виправданим з двох головних причин. По-перше, він є передбачуваним, послідовним, спрямованим на поступове нагромадження передумов і ресурсів для самодостатнього стійкого розвитку. По-друге, у перехідних умовах така політика віддає перевагу якісним змінам усієї системи суспільного виробництва, віддаляючи водночас кількісні аспекти економічного зростання.

Другий варіант економічної політики, що передбачає чисто ринкові механізми формування обмінного курсу, розширення меж грошово-кредитної політики, підвищення інфляційної стелі та ін.. приховує у собі більше елементів ризику, господарських біфуркацій, коливань кон'юнктури за однієї незаперечної переваги — наявності економічної динаміки. Тож у перспективі чаша терезів має схилитися на користь другої, більш широкої за амплітудою моделі економічної політики, арсенал засобів якої прискорює нарощування власного потенціалу як основи зміцнення державного суверенітету і національної економічної безпеки країни.