Україна і світове господарство - Філіпенко А.С. - Період зростання

Програмою радикальних реформ, розпочатою наприкінці 1994 р., передбачалися макроекономічна стабілізація, обґрунтування цін. лібералізація обмінного курсу та ліквідація більшості експортних обмежень. Тоді ж було вдосконалено монетарну та фіскальну політику, що дало змогу поліпшити макроекономічні показники, знизити темпи інфляції та стабілізувати обмінний курс гривні. Лібералізація торгівлі та обмінного курсу привела до зростання експорту практично до всіх країн колишнього Радянського Союзу та інших країн світу. Коригування платіжних угод сприяло зупиненню темпів нагромадження зовнішніх боргів. Уніфікація у жовтні 1994 р. ринкового та офіційного обмінних курсів зміцнила офіційний ринок обміну валют. З того часу політика валютного курсу послідовно орієнтувалася на повну лібералізацію і не зазнавала ніяких змін майже до серпня 1998 р. Завдяки цьому Національний банк дістав можливість використовувати інтервенції на ринок як основний засіб урегулювання валютного ринку. У вересні 1996 р. уряд України успішно ввів нову валюту — гривню, яка замінила український карбованець.

Спад національного виробництва і і торгівлі змушував державу вдаватись до адміністративних та регуляторних заходів. Україна почала обмежувати експорт сільськогосподарської продукції. На експорт необхідних для внутрішнього ринку товарів накладалися численні обмеження — експортні квоти та ліцензії, експортні податки, реєстрація експортних контрактів, мінімальна контрольна ціна та зобов'язання здавати валюту. Імпортний режим був порівняно ліберальнішим та простішим, ніж експортний, з огляду на низьку конкурентоспроможність вітчизняних товаровиробників.

Заходи з лібералізації експортного режиму було вжито після 1994 р.: скасовано більшість квот та ліцензій, значні обмеження в рамках індикативних цін та обов'язкову експортну реєстрацію, уніфіковано податки на імпортовані та вітчизняні товари. Валютний режим також було лібералізовано. На відміну від експортного, імпортний режим суттєво не змінився протягом останнього часу. Однак під тиском посилення конкуренції та підвищення вартості національної валюти потреба в захисті вітчизняного виробника зросла, що спричинило підвищення імпортних зборів.

Експортні квоти та ліцензії, що використовувались у 1992—1995 pp. для широкої групи продуктів, стосувалися основних сільськогосподарських споживчих товарів, сировини та напівфабрикатів. У різні періоди ця система охоплювала від однієї до двох третин загального обсягу експорту, зокрема зерно, насіння соняшнику, олію, рибу, молочні продукти, цукор, алкогольні напої. Застосування квот і ліцензій давало змогу експортерам уникати сплати експортного мита на експортовані товари. Більшість квот та ліцензій взагалі було скасовано в жовтні 1994 p., а експортні квоти на зерно — в січні 1996 р. Натомість запроваджено реєстрацію експортних контрактів (листопад 1994 р.) з метою встановлення суворого контролю за експортними цінами, платіжними договорами й запобігання відпливові капіталу та зловживанням при експортних операціях. Нині обов'язковою є реєстрація тільки тих товарів, що мають відношення до анти демпінгу, обмеження добровільного експорту, непередбачених міжнародних угод та тих. що передбачені особливим експортним режимом. Серед сільськогосподарської продукції підлягають реєстрації лише жива худоба та шкіра. Список індикативних цін. введений з березня 1994 p.. було значно скорочено в листопаді 1995 р. і ще більше — в лютому 1996 р. Нині він охоплює певні товари, що стосуються антидемпінгової процедури, обмеження добровільного експорту та непередбачених міжнародних угод. Винятком є жива худоба та шкіра. Експортне мито на них запроваджено в січні 1993 р. зі ставкою від 5 до ЗО % і скасовано в 1994 р. Однак у травні 1996 р. законом "Про експортні податки на живу худобу та шкіру" відповідне експортне мито встановлено в межах 28—75 % вартості. Водночас виробники звільнялися від обов'язку сплачувати експортні мита, включаючи у свої ціни сплату лімітів індикативних цін. Доповнення до зазначеного закону (1997 р.) передбачали зниження експортного мита на певні види споживчих товарів та зміни переліку споживчих товарів, що підлягають такому оподаткуванню. Більшість імпортних мит дорівнюють 30 % або менше. Обсяг імпорту, мито на який перевищує 30 %. становив у 1995 р. 0.04%. Нульові тарифи застосовуються до 40 % усього імпорту, найбільше до енергетичних ресурсів.

Структурі імпортного тарифу властива значна дисперсія податкових ставок. У середньому імпортне мито на сільськогосподарські споживчі товари вище за мито на інші товари. Наприклад, у 1995 р. середньозважена ставка імпортного тарифу на сільськогосподарські та продовольчі товари становила 15.3 %, у 1996 р. — підвищилась до 25.1 % (торгова зважена). Виходячи з досвіду країн, що розвиваються, було також ліквідовано нульову ставку податку для сільськогосподарських та продовольчих товарів. З метою запобігання фактуруванню імпорту за заниженими цінами уряд запроваджував окремі та комбіновані тарифи (зокрема щодо сільськогосподарських товарів). У серпні 1996 р. парламент ухвалив поправки до законодавства про акцизні збори: акцизні ставки було уніфіковано для більшості товарів, за винятком алкоголю, тютюну та предметів розкоші.

Імпортні процедури потребують удосконалення. Українські стандарти якості здебільшого не виключають необхідності атестації стандарту іншими країнами і передбачають додаткову сертифікацію на імпорт.

Бартер вважається одним із головних джерел відпливу капіталу й ухилення від сплати податків. За інформацією Державного митного комітету, бартерні контракти в окремі роки становили 46,3 % усього експорту. Проте, починаючи з 1996 р., обсяги бартеру суттєво скорочувались і нині не перевищують 15 %, що свідчить про вдосконалення торговельної політики.

Основні характеристики експортної діяльності агропромислового комплексу України наведено в табл. 1.

Таблиця 1

Товарна структура експорту основних вплів продукції агропромислового комплексу України

Україна зорієнтована в міжнародній торгівлі насамперед на Росію, і головним завданням тут лишається забезпечення безперешкодного та недискримінаційного доступу основних українських товарів і послуг на її ринки та ринки інших країн СНД. Такі вимоги висуваються українською стороною і до країн ЄС.

З даних табл. 1 видно, що найвищий абсолютний показник експорту продукції АПК досягнутий у 1997 р. 1407,7 млн дол. США. Його частка в загальному експорті України становила 7,42 %, у тому числі продукції сільського господарства — 4,62 %, продукції харчової промисловості — 2,81 %. У 1998—1999 рр. ситуація змінилася: питома вага експорту в 1998 р. становила 10,7%, у 1999 р. — 11,3%.

Україна втрачає свої позиції в експорті таких традиційних товарів, як м'ясопродукти, молоко, овочі, фрукти, зерно, борошно, цукор та ін. Щодо експорту зерна, то можливості вітчизняного сільського господарства практично вичерпані через падіння його виробництва.

Нові тенденції розвитку в Україні досі зберігається тенденція до зовнішньоторговельної "натуралізації" експорту та імпорту, що діяльності в цілому не сприяє залученню валютних коштів у країну. Така тенденція посилювалася насамперед у зв'язку зі створенням спільних із зарубіжними партнерами підприємств. Цей процес розпочався в 1992 р. і відбувався досить активно. У ньому взяли участь фірми та організації 46 зарубіжних країн. Найбільше спільних підприємств було створено фірмами США — 56, Німеччини —40. Польщі — 25. Австрії — 22. Болгарії — 21. Угорщини — 21, Італії — 18, Швейцарії— 16, Канади — 14. Великої Британії— 10, Бельгії — 9, Австралії, Чехії і Словаччини. Індії. Югославії —8. Нині кількість спільних підприємств перевищує одну тисячу.

В 1992—1994 рр. частина спільних підприємств "першої хвилі" (73) зосереджувалася в основному на імпорті, інші (64) здійснювали поставки на експорт. Перевага віддавалася розвинутим країнам, частка яких в імпорті становила 65,4 %. Найбільші обсяги імпорту припадали на Німеччину — 67.1 млн інвалютних крб: Австрію — 10,9 млн, Японію — 6,7 млн. Велику Британію -3.9 млн. Люксембург — 4.4 млн, США — 2,3 млн інвалютних крб. Експортували найбільше до Німеччини — 43,1 млн інвалютних крб, Японії — 8,7 млн, Італії — 7,3 млн, Австрії — 5.3 млн, Франції — 5,1 млн. Великої Британії - 4,9 млн, Нідерландів — 2,6 млн інвалютних крб.

Широкій лібералізації зовнішньої торгівлі сприяла децентралізація зовнішньоекономічної діяльності: кожний товаровиробник отримав право безпосередньо контактувати з зарубіжними партнерами. Проте, запровадивши практично вільний режим, держава не розробила, на зразок розвинутих країн Західної Європи, систему економічної й адміністративної підтримки та захисту вітчизняного товаровиробника, що призвело до погіршення зовнішньоторговельного клімату (табл. 2).

Переважання імпортних операцій зумовлене насамперед поставками в Україну нафти, пального та інших ресурсів, техніки й різного обладнання. Щодо продукції АПК, то. як уже зазначалося, сальдо експорту-імпорту позитивне. У ввезенні досить значною є частка продукції тваринництва, м'яса і харчових субпродуктів, молока, молочних продуктів, яєць, борошномельних

Таблиця 2

Товарна структура імпорту основних видів продукції агропромислового комплексу України

товарів, олійного насіння, жирів і масла тваринного, олії, а також продукції харчової промисловості (вироби з м'яса, риби, цукор, продукти переробки плодів і овочів, напої алкогольні й безалкогольні, оцет, тютюн та ін.). Більшість із перелічених видів товарів Україна або виробляє в достатній кількості, або має умови для їх виробництва. У 1997 р. продовольчий імпорт становив 4,08 % загального обсягу імпорту. У 1998 р. відбулося підвищення імпорту — до 6,53 % (у 1999 р. — до 6,97 %). Фактичне ввезення сільськогосподарської продукції в 1999 р. збільшилося порівняно з 1997 р. на 18 %.

З прийняттям у 1997 р. Закону України "Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції" намітилася тенденція до обмеження імпорту товарів аграрного походження. Проте хоча, наприклад, обсяги експорту насіння соняшнику в 1991 р. становили 150,3 тис. т; у 1999 р. — 3384 тис. т, тобто відбулося зростання у 22,5 рази, виробництво, як і раніше, розвивається екстенсивним шляхом. Подальше збереження такого становища може призвести до цілковитого занепаду сфери переробки в Україні, виснаження великої частини сільськогосподарських угідь, зменшення врожайності та погіршення якості насіння соняшнику. Скорочується також використання потужностей олієжирового комплексу (до 29 %). Необхідно переорієнтувати виробників на переробку насіння в країні, а експортувати олію, попит на яку постійно зростає.

Цукор завжди був для України предметом експорту, але чимало його й імпортується. В 1996—-1998 рр. виробництво цукру становило 2390 тис. т, у 1999 р. — 1692 тис. т. Відбулося зменшення його на 30 %. Цукрові буряки вже не є пріоритетною культурою для сільського господарства, переважає орієнтація на зернові культури, соняшник. Посилюються тенденції до переробки імпортного цукру-сирцю. Експортний попит на цукор не задовольняється. Традиційні ринки — Росія, республіки Середньої Азії — майже втрачені. Цукор реалізується здебільшого на основі бартерних ф'ючерсів за матеріально-технічні ресурси, пальне. Частка грошей в оплаті ресурсів для виробництва цукру становить лише 10 %. Постачальники газу, мазуту тощо диктують високу ціну, за якою цукрові заводи повертають цукор у рахунок поставлених ресурсів.

Понад рік тривали переговори з Росією щодо експорту 600 тис. т цукру, і лише у вересні 1998 р. досягнуто певної домовленості про його поставки, однак до Росії цей цукор так і не дійшов. У 1998 р. Росія закупила на світовому ринку близько 3,3 млн т цукру-сирцю. Російський імпорт цукру з України у цьому році становив 53,9 тис. т (у 1997 р. — 447,1 тис. т). Український цукор виявився "небажаним" для Росії, оскільки його поява може призвести до падіння цін на російському ринку. Крім того, український цукор обходиться російським трейдерам у 1,5 раза дорожче, ніж той, що закупають на світовому ринку. Експортний ресурс цукру України за останні чотири роки зменшився в 16,6 раза, а поставки цукру в Російську Федерацію — у 23,4 раза. За оцінками спеціалістів, відмова російських трейдерів закуповувати цукор в Україні, а також постанова Кабінету Міністрів України про імпорт 300 тис. т цукру-сирцю (для покриття внутрішнього дефіциту при здійсненні поставок цукру в Росію) призвела до перенасичення у 2000 р. українського ринку цукром і, відповідно, зниження цін. Але у зв'язку з девальвацією гривні і зниженням доларової ціни на цукор майже вдвоє виникли сприятливі умови для його експорту, що стимулювало збільшення виробництва у 2000 р. На даний час експортні ресурси цукру досить обмежені.

Дослідження підтверджують експертні оцінки щодо поглиблення кризового стану на українському ринку зерна. Ознаки кризи з'явилися ще в 1996 р.. коли держава зосередила через систему технічних кредитів у своїх резервах значні обсяги товарного зерна, а потім позбулася його за півціни за енергоносії. Тоді ж внутрішні ціни на зерно перевищили світові, що загальмувало торговельні операції, в тому числі й експорт. Практично внеможливився експорт пшениці на європейський ринок. Вона поставляється в основному за міжурядовими угодами в обмін на нафту й газ (у середньому приблизно 1 млн т на рік). У 1997 р. експорт зерна становив 1758 тис. т; хоча з урахуванням боргів 1996 р. потрібно було поставити 1924 тис. т. Натомість у 1998 р. було експортовано відповідно 4173 тис. т, у 1999 р. — 6433 тис. т зерна, і це в умовах Його нестачі в країні.

На зерновому ринку відбувся перерозподіл сил. Товарні потоки зерна набрали характеру позабіржових. Держава розраховується з постачальниками ресурсів теж зерном. Продукція товаровиробниками заставлена і перезаставлена. а товарних ресурсів усередині країни не вистачає. Безпосередні виробники зерна відтіснені від експортної торгівлі, а їх загальний борг державі та операторам ринку зерна за результатами 1998 р. оцінюється в 5 млн т зерна, у 1999 р. — 8,3 млн т.

Посилення тарифного режиму та запровадження окремих адміністративних заходів, які виходили за межі чинного правового поля, введення нових ставок тарифного мита чи нетарифних бар'єрів без попереднього інформування про це партнерів спричинили непорозуміння з деякими країнами.

Доступ зарубіжних експортерів на внутрішні ринки України досі не врегульований. Зміна тарифних ставок мита за понад 1500 товарними позиціями і за 25 % обсягу фактичного імпорту не дала очікуваного результату щодо обмеження імпорту тих товарів, які виробляються або можуть вироблятися в достатній кількості в Україні. Зберігаються значні розбіжності в розмірах митних зборів. Не зняті досі проблеми захисту зовнішньоекономічних інтересів вітчизняних виробників.

Запровадження надмірно високих тарифних ставок мита на імпортні товари, особливо протягом 1996—1998 рр., зокрема на комплектуючі вузли для машин та устаткування, а також на окремі види сировини, не тільки не завжди відповідає економічним інтересам вітчизняних товаровиробників, а й гальмує виробництво продукції АПК. а відтак — згортається експортно-імпортна діяльність, що послаблює міжнародні позиції агропромислового комплексу України. Експортний потенціал АПК використовується на третину. Необхідно суттєво відкоригувати експортно-імпортні процеси, ввести надто невизначені експортні ризики в площину керованості, регулювати експорт-імпорт на основі збалансованості інтересів, спираючись як на національне законодавство, так і на правила СОТ. Іншими словами, свобода торгівлі має обмежуватися тоді, коли вона не відповідає державним інтересам.

Україні, яка прагне приєднатися до ЄС, належить, згідно з правилами ГАТТ/СОТ: сформувати внутрішні умови для стабільного розвитку економіки, поетапного створення єдиного економічного простору на основі ринкових відносин, надання рівних можливостей усім господарюючим суб'єктам, запровадження спільних економічних проектів, здійснення актуальних соціально-економічних реформ. Для цього необхідно забезпечити вільний рух товарів, послуг, капіталів, робочої сили, створити зони вільної торгівлі, брати участь у митних та платіжних союзах тощо.

Держава має підтримувати безперешкодний і недискримінаційний доступ основних експортних товарів і послуг на ринки ЄС; надавати стабільну технічну допомогу проектам, що безпосередньо стосуються динамічних структурних зрушень і формування конкурентоспроможної економіки. В ході інтеграції України в європейські економічні структури слід на державному рівні визначити пріоритетні, першочергові завдання. Необхідно передусім адаптувати національне законодавство до вимог системи ГАТТ/СОТ, до уніфікованого законодавства ЄС. Слід ужити заходів щодо створення інфраструктури ринку, адаптованої до взаємовигідного співробітництва з ЄС та країнами СНД, які вже приєдналися до ГАТТ/СОТ. Ідеться про перехід до жорстких міжнародних вимог і стандартів: спрощення та зведення до мінімуму експортних та імпортних формальностей щодо товарів за контрактами (митна та будь-яка інша реєстрація, видання ліцензій тощо).

Нині на митних кордонах виникає багато непорозумінь. Митні процедури переобтяжені численними відомчими інструкціями. Застосовуються різні збори, які стосуються митних процедур (крім мита і внутрішніх податків), трапляються елементи протекціонізму. Все це треба усувати і переходити до запровадження нормативів Конвенції зі спрощення й уніфікації митних процедур.

Не повною мірою узгоджується з реальним станом вітчизняного продовольчого ринку Закон України "Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції". Періодично запроваджуються митні збори на ціни окремих продовольчих товарів, що підвищуються на 30—50 % на імпорт тих самих видів сільськогосподарських продуктів установлено квоти в розмірі не більш як 10 % від виробництва в попередньому році. У ціновому відношенні Закон створює більш сприятливі умови для вітчизняних товаровиробників порівняно з імпортерами, тоді як вони, згідно з положеннями СОТ. повинні мати рівні умови. Оскільки квоти встановлено незалежно від якості й ціни продукту, то дешеві товари дорожчають більше. Таким чином, основний тягар протекціонізму падає на мало- і середньозабезпечених споживачів.

Для захисту зовнішньоекономічних інтересів товаровиробників з методичної точки зору важливим є опрацювання техніки обрахування ряду специфічних показників. Серед них — рівень захисту внутрішнього ринку, або відношення компенсаційних платежів (митний збір, що стягується понад звичайні ввізні митні збори) до ціни світового ринку і рівень субсидування (підтримки) експорту товарів як відношення субсидій до цін світового ринку.

Сьогодні внутрішній ринок України практично залишається повністю відкритим для багатьох товарів. Щоб змінити таке становище, необхідно збільшити суму компенсаційних платежів. Загалом товаровиробники на внутрішньому ринку мають бути захищені на тому ж рівні, як їхні партнери в зарубіжних країнах. Для цього слід змінити фінансово-кредитну систему відповідно до вимог ринку, розвивати ринкові відносини в АПК на взаємовигідних умовах, усунувши монополізм окремих галузей, які привласнюють додаткову вартість, створену в сільському господарстві.

Подальший розвиток зовнішньої торгівлі залежатиме переважно від стану внутрішнього продовольчого ринку. Наповнення його вітчизняними товарами створює базу для розширення експорту. Поки що рівень споживання на душу населення за рахунок власного виробництва залишається низьким. Особливо негативно впливають на формування продовольчого ринку макроекономічні фактори: падіння реального рівня доходів населення, інфляція, диспаритет цін на сільськогосподарську і промислову продукцію, недосконала кредитно-фінансова система. Повна незахищеність від них ринку продовольства зумовила скорочення його ємкості.

На відміну від таких високорозвинутих країн, як Німеччина, Італія. Японія, котрі ввозять сільськогосподарську продукцію в основному із слаборозвинутих країн, де розмішують капітал. Україна імпортує продовольство з розвинутих країн.

Імпортна "інтервенція" пов'язана насамперед не зі зменшенням виробництва вітчизняної продукції, а з витісненням вітчизняного виробника з ринку шляхом кон'юнктурного маневру, коли початково дешеве імпортне продовольство після завоювання ним провідних позицій поступово підвищується в ціні до його реальної вартості.

Країни-експортери значно занижують ціни на свою продукцію порівняно з їхньою реальною вартістю, застосовуючи експортні субсидії, знижки для великих оптових покупців, а також розпродаж за зниженими цінами продовольчих запасів. Численні імпортери отримали західні кредити, тоді як внутрішні кредити через їх дорожнечу взагалі недоступні товаровиробникам. Є чимало прикладів, коли бізнесмени одержують пільгові субсидії для закупівлі продовольства за кордоном. Ще більше загострило конкуренцію на продовольчому ринку введення валютного коридору. На відміну від експортнозорієнтованих галузей, які конкурують на ринках поза країною, сільське господарство перетворюється в аутсайдера на своєму внутрішньому ринку, що стає ареною міжнародної конкуренції. Відносне здешевлення долара внаслідок стримування його курсу підвищило вартість вітчизняної продукції і здешевило вартість імпорту, тобто погіршило умови конкуренції для вітчизняного виробника. Стримуванням курсу були нівельовані вжиті урядом заходи щодо захисту внутрішнього виробництва (вирівнювання умов оподаткування та підвищення мита), які спочатку дещо зняли гостроту проблеми.

Назріла потреба розробки державної політики щодо продовольчої безпеки і прийняття відповідних законодавчих актів. Безумовно, продовольча безпека для України не означає, що необхідно створювати замкнений внутрішній ринок. Наша держава, як і інші країни, незалежно від кон'юнктури світового продовольчого ринку мас гарантувати населенню достатнє продовольче забезпечення, підвищення життєвого рівня.

З огляду на стратегічну мету інтеграції України у світову економіку курс на приєднання до СОТ залишається незмінним. Це прямий шлях освоєння багатого досвіду регулювання ринкової економіки, нагромадженого міжнародною спільнотою, шлях до рівноправного партнерства на світовому ринку.