Україна і світове господарство - Філіпенко А.С. - Глава 2. Україна і співдружність незалежних держав

Відносини з Росією як провідний напрям взаємозв'язків України з учасниками СНД

Головною особливістю відносин України з країнами — членами Співдружності незалежних держав є висока їх залежність від позаекономічних, суто політичних чинників. Разом з тим ціла сукупність економічних факторів визначає цей регіон як потенційно особливо важливий для розвитку українського господарства. Найвагоміші з них — історичні традиції взаємодії в межах єдиного народногосподарського комплексу, відносна близькість ринків збуту продукції, можливість обміну продукцією, то менш конкурентоспроможна в інших регіонах світу, залишки колишньої виробничої кооперації між підприємствами різних країн тощо. Але на шляху використання цих сприятливих передумов збереження й розгортання взаємовигідних економічних відносин дуже часто поставали і постають перешкоди політичного характеру, що найвиразніше виявлялися у відносинах між Україною та Росією.

Друга особливість відносин України з іншими країнами СНД пов'язана з повільним перебігом економічних реформ у цьому регіоні. Крім трьох прибалтійських республік, що рішуче відкинули різні варіанти участі в Співдружності й швидко адаптуються до європейських параметрів господарського розвитку, всі інші пострадянські держави або зберегли переважно директивну модель економіки (Туркменістан, Білорусь), або спромоглися лише на половинчасті, несистемні та суперечливі заходи щодо трансформації економічних основ суспільства. Внаслідок цього всі вони до останнього часу перебували в стані глибокої економічної кризи. Падіння валового внутрішнього продукту в більшості з них закінчилося лише в 1998—1999 рр., а в Україні та Молдові - аж у 2000 р.

Скорочене відтворення ВВП неминуче призводило в першій половині 90-х років до згортання потреб в обміні товарами й послугами. Деяке зростання взаємного товарообороту було пов'язане в основному з розширенням товарного обміну між учасниками Митного союзу (Росія. Білорусь, Казахстан, Киргизстан, а також Таджикистан, які в жовтні 2000 р. утворили нову організацію - - Євразійське економічне співтовариство). Україна не спромоглася збільшити свої поставки до інших країн Співдружності. № експорт у регіон СНД у 1999 р. склав лише 793 % вартості поставок у 1992 р.. а при зростанні вивозу до цих країн у 2000 р. його вартісна величина практично дорівнювала показникові першого року незалежності нашої держави (4100 млн дол. у 1992 р. та 4497 млн дол. у 2000 р).

Ще однією особливістю співробітництва України з країнами цього регіону с непропорційне регіональне спрямування її зовнішньоекономічних зв'язків із домінуванням у них одного партнера — Росії. РФ посідає перше місце серед зовнішньоторговельних партнерів України — 32,7 % у 2000 р. (6.6 % -ФРН. 3,8 % — Туркменістан та США. 3.6 % — Туреччина та 3,4 % — Італія). Ще показовішим є провідне становище РФ серед торговельних партнерів із СНД — питома вага Росії в загальному торговельному обороті України з державами цього регіону у 2000 р. досягала 74.5 %. тоді як частка Туркменістану становила 8,7 %. Білорусі — 7,0 %, Казахстану — 3.9 %, Узбекистану — 2,3 %, а на інші п'ять членів ціп організації припадало всього 3,6%.

Від торгівлі з РФ суттєво залежить український експорт (24.1 % загального вивозу у 2000 р. та 79,1 % вивозу до країн СНД) та особливо імпорт (41,7 % та 72,4 % відповідно). Висока, а стосовно регіону СНД — панівна позиція Росії в українському експорті та її цілковите домінування в імпорті України самі по собі свідчать про значну залежність від російського партнера. Рівень цієї залежності зростає ще більше за рахунок кількох додаткових факторів. При аналізі українсько-російських економічних відносин уже звичайним висновком є констатація того, що саме з РФ Україна одержує переважну частку товарів так званого критичного імпорту (насамперед енергоносіїв та комплектуючих для вітчизняного машинобудування) і що лише Росія (разом з іншими країнами СНД) у сучасних умовах спроможна поглинути неконкурентоспроможні в інших регіонах світу українські вироби. Недостатньо уваги в такому аналізі приділяється низці не менш важливих факторів залежності України від економічного співробітництва з Росією.

Серед цих факторів необхідно вказати на невеликі потенційні можливості географічної диверсифікації зовнішньої торгівлі України в межах СНД. У 2000 р. наступне за РФ місце серед її торговельних партнерів посідав Туркменістан, частка якого в зовнішній торгівлі вкрай нестабільна (від 5 до 9 %) залежно від можливостей оплати поставок туркменського газу. Далі йдуть Білорусь та Казахстан, суттєвому розширенню відносин з якими заважає пріоритет їхнього співробітництва з членами Митного союзу, який обмежує зв'язки і іншими країнами. На частку ж торгівлі України з шістьма членами СНД, що не входять до Митного союзу — ЄАЕС, у 2000 р. припадало всього 13.7 % торгівлі з цим регіоном. Значні труднощі (пов'язані зокрема з високим дисбалансом торгівлі з ЄС) становить і переорієнтація зовнішньоекономічних зв'язків на інших партнерів поза межами Співдружності, які позитивно ставляться до розгортання політичного й набагато стриманіше — до розширення й поглиблення економічного співробітництва з Україною. Характерним є у цьому зв'язку рішення визначального для майбутньої геоекономічної долі Європи саміту Європейської Ради ЄС (Гельсінкі. 10 11 грудня 1999 р.). який чітко окреслив перспективи розвитку та розширення Європейського Союзу. Ані в "Стратегії ЄС щодо України", ані в інших документах цього саміту не йдеться про якісні зміни в економічному співробітництві з Україною, вона не розглядається як можливий член або навіть асоційований член ЄС. Тому в регіональному розрізі Росія на короткострокову та середньострокову перспективу безумовно зберігатиме свою позицію як провідний партнер України в сфері економічних відносин.

При оцінці взаємин з цим партнером необхідно враховувати той факт, що нині й на зазначений перспективний період Росія щодо України є й виступатиме надалі водночас як ринок покупця й ринок продавця. Справа в тому, що РФ має необхідні валютні резерви для закупівлі практично всіх аналогів українських товарів у інших країн, тому може диктувати (як ринок покупця) ціни та умови імпорту з України на свою користь. Водночас, оскільки Україна за період після розпаду СРСР не спромоглася забезпечити себе альтернативними джерелами одержання товарів критичного імпорту. РФ (як ринок продавця) мас змогу встановлювати вигідні для себе параметри торговельних відносин з українськими споживачами. Із трьох варіантів таких відносин — на принципах незалежності, взаємозалежності або залежності партнерів — У російсько-українських відносинах переважає саме остання, найбільш невигідна для України модель.

Таким чином, у сучасних умовах економічна складова відносин "Україна — СНД" фактично зводиться до взаємин двох країн — України та Росії, яка до того ж відіграє вирішальну роль у визначенні загальної політики ЄАЕС щодо третіх держав (на його членів у 2000 р. припадало 37,9 % зовнішньої торгівлі України в цілому та 86.39 % торгівлі з країнами СНД). Щодо інших геополітичних складових цих відносин (зовнішньополітичних пріоритетів, орієнтації владних структур, ментальності населення тощо) домінанта в комплексі зв'язків України з сукупністю держав СНД виражена не так однозначно, але фактор економічної залежності від РФ справляє суттєвий вплив і на ці складові.

За сукупністю геополітичних факторів відносини України з СНД можна згрупувати таким чином:

• відносини з Росією, яка домінує на теренах СНД та у відносинах з Україною;

• відносини з іншими членами Євразійського економічного співтовариства:

• відносини з так званою групою ГУУАМ (Грузія. Україна. Узбекистан, Азербайджан, Молдова), яка в цьому складі сформувалася у квітні 1999 р. у Вашингтоні, під час відзначення 50-річчя НАТО.

Дещо осібно розвиваються відносини з Вірменією, яка в багатьох вимірах дотримується позиції членів Митного союзу, та Туркменістаном, який дедалі активніше ігнорує співробітництво в межах СНД.

Крім зазначених, на економічну складову відносин України з Росією значний вплив справляють інші фактори. Насамперед ідеться про загальну економічну ситуацію в обох країнах, які майже за весь період 90-х років перебували в стані економічної кризи. Темпи падіння ВВП Росії коливалися від 14,5 % у 1992 р. до 3,5 % у 1996 р., лише з 1997 р. почався його приріст. При цьому в Україні удари кризи були набагато відчутніші — зменшення ВВП коливалося від 22.9 % у 1994 р. до 0,4 % у 1999 р. В обох країнах більш-менш збереглося виробництво лише окремих, значною мірою зорієнтованих на експорт галузей (військово-промислового комплексу в обох державах, енергетичного в РФ та металургійного в Україні). В цілому ж народне господарство перебувало в стані, який російські вчені характеризують як "патекономіку". Вихід з такого стану за рахунок внутрішніх імпульсів неможливий, бо наявні національні ресурси суспільство змушене витрачати не на піднесення виробництва, а на стагнаційне попередження подальшого кризового падіння економічних показників та життєвого рівня населення. Така стагнація водночас створює несприятливі умови для залучення зовнішніх джерел переходу до розширеного відтворення — не випадково Росія та Україна суттєво відстають від більшості постсоціалістичних держав за рівнем залучення іноземних інвестицій, які на початок 2001 р. становили відповідно близько 200 та 78 дол. надушу населення в цих країнах проти 1.5—2.5 тис. дол. в Угорщині. Естонії. Чехії та Польщі.

Певне економічне пожвавлення останніх років у РФ та Україні пов'язане зі сприятливою кон'юнктурою світового ринку для експорту товарів енергетичного, сировинного, металургійного та військово-промислового комплексів цих двох країн. Воно поки що не базується на внутрішніх передумовах стабільного саморозвитку їхніх національних економік. Лише за кількарічного збереження вихідних тенденцій господарського розвитку обох країн можна буде констатувати сталий характер їх відходу від економічної кризи.

Внаслідок цього склалася така ситуація, коли не можна розраховувати на суттєве розширення українського експорту до Росії за неможливості скорочення закупівлі в неї енергоносіїв та інших товарів критичного імпорту. Отже, дисбаланс зовнішньої торгівлі України з РФ має суто об'єктивний характер, а з огляду на неспроможність України в короткий період відмовитися від нинішньої моделі взаємних економічних відносин та провести докорінну реструктуризацію економіки з ліквідацією її енерго- та матеріаломісткості є підстави прогнозувати збереження такого стану ще на довгий строк.

Хронічне пасивне сальдо зовнішньої торгівлі створює ще одну специфічну рису взаємних зв'язків — прогресуюче зростання боргу України перед російським партнером. Лише за 1998—2000 рр. дисбаланс торгівлі товарами на користь РФ склав 9,7 млрд дол., що втроє перевищувало обсяг українського експорту до Росії у 2000 р. (як позитивний фактор необхідно разом з тим відзначити зменшення цього дисбалансу з 4,1 млрд дол. у 1998 р. до 2,3 млрд дол. у 2000 р.). Склалася своєрідна схема перекачування до Росії валютних коштів, які Україна отримує з інших джерел. Це. насамперед, активне сальдо в зовнішній торгівлі з іншими країнами та регіонами світу (цей актив у 2000 р. дорівнював 2.9 млрд дол.. що навіть за наявності значного пасиву в торгівлі і РФ забезпечило Україні активне торговельне сальдо у відносинах зі світовим ринком у розмірі 616,5 млн дол.). До цього треба додати те традиційно високе перевищення експорту транспортних та інших послуг над їхнім імпортом, яке дало Україні додаткову можливість одержати за 1998—2000 рр. 7.1 млрд дол.. у тому числі у 2000 р. — 2:1 млрд дол. Крім того, Україна змушена постійно звертатися до МВФ та інших фінансових установ світу по кредити, значна частина яких фактично також у рахунок боргу надходить до російської скарбниці.

Диверсифікація джерел одержання товарів критичного імпорту, як це свідчить історія відносин з Туркменістаном, докорінно не може вирішити загальну проблему збалансованості зовнішньоекономічних зв'язків України. Деяке, до того ж ще не виважене з погляду всього економічного ефекту (можливі подальша втрата позицій на дуже місткому російському ринку, необхідність додаткових витрат для освоєння експортних "ніш" в інших країнах тощо), зменшення залежності від РФ буде лише замінене зростанням такої самої залежності від інших держав світу або ТНК. Перехід до такої диверсифікованої залежності є більш раціональною моделлю відносин зі світовим господарством порівняно з сучасною одно порядковою залежністю від РФ. але він не може бути кардинальним засобом розв'язання проблеми оптимізації таких відносин. Лише комплексна реструктуризація національної економіки на основі її внутрішньої й зовнішньоекономічної збалансованості дасть змогу замінити модель залежності на модель взаємозалежності України та її зарубіжних партнерів, у тому числі й Росії.

Досвід інших країн світу (зокрема післявоєнних Японії та Італії або нових індустріальних держав) показує, що такий складний і багатогранний процес, як реструктуризація національної економіки, потребує в оптимальному варіанті не менш ніж 15—20 років. Перші ж наслідки навіть часткової реструктуризації зі значною іноземною допомогою, яку здійснили постсоціалістичні країни Центральної Європи (Чеська Республіка. Польща та Угорщина), почали даватися взнаки через 10 років від її початку. Якби активна й успішна політика реструктуризації національної економіки України почалася тепер, очікувати її результатів можна було б також не раніше, як у другому десятиріччі XXI ст. Стосовно українсько-російських економічних відносин це означає, що навіть за найсприятливіших умов взаємодії, але за збереження сучасної концептуальної моделі зв'язків між двома державами перехід від принципу залежності до взаємозалежності чи незалежності України від Росії розтягнеться на середньострокову перспективу.

Суто економічні причини зумовлюють збереження значення російського ринку для України й при вирішенні питань реструктуризації та подолання стану економічної, залежності від РФ. Як певний аналог можна навести приклад Польщі, яка з початку 90-х років цілком переорієнтувалася на політичні та економічні зв'язки із Заходом, вступила до ЄС. її відносини з Росією нині базуються на принципі незалежності, але разом з тим Польща зробила все можливе для того, щоб не втратити свої позиції в економічному співробітництві з РФ. Польща та Росія активно співпрацюють у галузі транзиту російських енергоносіїв та інших товарів (до речі, це — конкурентний шлях їх транспортування через Україну), а також в інших сферах господарських зв'язків. Менший, ніж за часів РЕВ. але досить високий рівень таких зв'язків зберігають із Росією Угорщина, Чехія та інші постсоціалістичні країни Європи, які разом з тим ліквідували свою пряму економічну залежність від цієї спадкоємниці СРСР.

Потенційно Україна має навіть сприятливіші умови для збереження та розширення своїх позицій у багатьох імпортозалежних сегментах російської економіки. Загальновідома висока залежність РФ від імпорту продовольства, і покриття російських потреб у ньому за створення сприятливого торговельного режиму могла б узяти на себе насамперед Україна. Росія імпортує з України прокат та іншу продукцію чорної металургії, хімічну продукцію, електротехнічне устаткування, прилади, деякі машини та комплектне устаткування, засоби транспорту тощо. Незважаючи на будівництво альтернативних транспортних об'єктів в обхід України, ще й досі є високою частка транзиту через її територію російських експортно-імпортних вантажів. В авіакосмічній, військово-технічній, алюмінієвій та деяких інших галузях зберігається виробнича кооперація між підприємствами обох країн. Таким чином, навіть за сучасної несприятливої для зміцнення взаємного співробітництва моделі відносин підтримується певний рівень зв'язків у різних сферах економіки обох держав. Разом з тим сучасна модель російсько-українських економічних відносин з її високою за політизованістю і небажанням іти на взаємні поступки спроможна генерувати лише жевріючі взаємні зв'язки, мета підтримання яких дедалі більше набуватиме політичного, а не господарського значення.

Ще раз наголосимо: реальний перехід до ефективного та взаємовигідного співробітництва можливий лише за докорінної зміни самої моделі відносин між обома країнами. Така модель має, насамперед, максимально вилучити зі сфери господарських зв'язків суто політичні мотиви, намагання шляхом економічного тиску забезпечити вирішення на свою користь складних проблем, як це було характерно для позиції керівництва РФ щодо питань поділу Чорноморського флоту, статусу міста Севастополь тощо. Ця модель видасться досить реальною ще й у світлі того, що найбільш конфронтаційні питання двосторонніх відносин на міжнародно-правовому рівні в основному вирішені, а намагання екстремістських сил обох країн втрачають підтримку в їхньому суспільстві.

Необхідно враховувати й різницю у вихідних мотивах розвитку співробітництва двох країн. Пріоритетним мотивом для України з її залежністю від критичного імпорту та російського ринку збуту є економічний фактор. У відносинах РФ і Україною, як і з усіма іншими пострадянськими державами, до останнього часу домінували саме геополітичні інтереси.

Світова практика свідчить, що геополітичний підхід базується на використанні комплексу різноманітних підойм впливу на партнера, зокрема на раціональному поєднанні політичних та економічних важелів. Модель такого поєднання, яку застосовувало керівництво РФ протягом останнього десятиріччя, не виправдала себе навіть щодо найближчих її союзників — про це свідчить торговельна війна з Казахстаном у 1999 р. або складність вирішення економічних проблем у Союзній державі Росії та Білорусі.

Необхідно зазначити, що після залишення наприкінці 1999 р. Б. Єльциним політичної арени акценти у ставленні керівництва Росії до України та інших країн СНД дещо змінилися. З огляду на неефективність попередньої політики щодо відносин з партнерами адміністрація президента В. Путіна обрала прагматичну модель співробітництва, в якій загальні геополітичні та геоекономічні підходи не протиставляються, а поєднуються в інтересах посилення господарського потенціалу РФ та зміцнення її позицій у регіоні СНД. Важливі елементи такої моделі фактична відмова від прагнення до суцільної інтеграції всіх пострадянських держав, орієнтація на посилення "інтеграційного ядра" (у вигляді утвореної в грудні 1999 р. Союзної держави Росія - Білорусь та проголошеного в жовтні 2000 р. Євразійського економічного співтовариства. куди увійшли п'ять членів Митного союзу СНД - крім двох названих вище, також Казахстан. Киргизстан та Таджикистан). Складовою цієї нової російської політики є також селективний підхід до кожного з партнерів із визначенням найсприятливіших зон збігу взаємних інтересів, а отже орієнтація на двосторонні, а не багатосторонні форми взаємин, як це було раніше.

Яскравим виявом такого нового підходу стала зустріч президентів Л. Кучми та В. Путіна в Дніпропетровську в березні 2001 р., під час якої були обговорені такі важливі для обох країн проблеми, як посилення співробітництва в галузях космонавтики та літакобудування, об'єднання електромереж та транзиту електроенергії на Захід тощо. Характерно, що поряд із позитивними зрушеннями у взаємовигідному співробітництві в цих галузях РФ не поступається своїми інтересами стосовно захисту національного ринку від українського експорту продукції металургії, АПК, пом'якшення боргових зобов'язань за поставки енергоносіїв тощо.

Таке ставлення російської сторони не свідчить про раціональне використання нею прагматичної моделі взаємодії двох держав. Хоч як парадоксально, але її більш гнучке застосування може піти на користь інтересам самої Росії, не кажучи вже про позитивні наслідки для України. Переведення економічних зв'язків на рейки взаємовигідного співробітництва сприяло б обопільному відкриттю національних ринків, що матиме першочергове значення для динамізації не лише українського, а й російського виробництва. Справа в тому, що за сучасної моделі відносин другий за обсягом у межах СНД ринок об'єктивно також є практично зачиненим для більшості російських товарів — через обмеження на український експорт невеликі валютні резерви використовуються в основному на закупівлю в РФ товарів критичного імпорту (в останні роки на товарну групу "Мінеральні продукти" припадало близько 3/4 вартості російських поставок до України).

Перехід до такої, більш раціональної, моделі відносин г важкою справою, бо вимагатиме не лише перебудови економічного механізму двосторонніх відносин, а й зламу вже вкорінених стереотипів ставлення до партнера, подолання опору налаштованих на конфронтацію політичних сил. Тому навіть часткові кроки назустріч обопільним інтересам можуть дати суттєвий ефект для обох країн. До таких кроків можна віднести перехід до режиму зони вільної торгівлі, активізацію створення промислово-фінансових груп, підтримку наявних та нових об'єктів виробничої кооперації тощо. Особливе значення може мати взаємне узгодження рівня міждержавних поставок. До цього часу їхня динаміка визначалася вкрай високою нестабільністю. В останні п'ять років коливання щорічних поставок до РФ у такій товарній групі, як "Продукти рослинного походження", відбувалися в діапазоні від зростання у 2.5 рази до спаду в 5 разів, у групі "Продукція харчової промисловості" — від збільшення в 1.8 рази до зменшення у 2 рази тощо. Такі різкі коливання в основному були викликані не економічними причинами, а прямими заходами російського уряду з обмеження імпорту цукру, прокату та інших найвагоміших статей українського вивозу до РФ, що до речі, призвело до зростання несплат за поставки російського газу, нафти та інших енергоносіїв. Саме така нестабільність не дає змоги закладати у виробничі програми українських підприємств (насамперед чорної металургії й особливо АПК) обсяги експорту до Росії, в тому числі й для зменшення заборгованості перед нею.

Суттєво змінити роботу на основному зовнішньому ринку маг й українська сторона. Необхідно, зокрема, створити мережу спеціалізованих у галузевому або регіональному вимірі торговельних домів, асоціацій, консорціумів для здійснення експортно-імпортних операцій з російськими партнерами. Останнім часом підвищився інтерес до співробітництва з боку прикордонних областей РФ. Саратовської. Московської та деяких інших адміністративно-територіальних одиниць Росії, що мас викликати адекватну реакцію можливих українських партнерів. Досі недостатня увага приділяється збереженню тих позицій України на ринку транзитного обслуговування зовнішньої торгівлі РФ. де більш активно працюють (незважаючи на політичну конфронтацію з Росією) конкуренти з країн Прибалтики, а також Білорусі та Фінляндії. Гарантування стабільних умов обслуговування російського транзиту, пільгового режиму використання українських портів та інших прикордонних вихідних пунктів (які тепер завантажені не більш як на 40—50 % потужності) сприятиме не лише одержанню додаткових прибутків та реанімації інтенсивної роботи цих транспортних споруд, а й виходові на рівень взаємозалежності принаймні в цьому секторі відносин двох національних господарств.