Педагогічна етика - Васянович Г.П. - 1.1. Моральна культура і духовна творчість педагога

1.1. Моральна культура і духовна творчість педагога

Людина як духовна істота завжди прагне досконалості, що надає їй сили духу, можливості творити культуру. Постійно вдосконалювати себе і власні педагогічні якості має і вчитель, що зумовлено не лише бажанням самотворчості, а й обов'язком, який на нього покладає суспільство як на носія високої моральної культури. Український педагог Василь Сухомлинський (1918- 1970) пов'язує моральну культуру вчителя не тільки зі здатністю, умінням збуджувати, формувати духовне начало в дитячій душі, привчати її до почуття індивідуальної і колективної відповідальності, а й із власним щастям. У сучасній науковій літературі її багатогранність, поліаспектність і внутрішню суперечливість засвідчують різні визначення науковців: "закріплені в суспільній думці моральні цінності, що використовуються на практиці більшістю людей" (А. Гусейнов); "ступінь засвоєння прогресивних моральних цінностей та оволодіння навичками їх реалізації" (В. Біблер); "все

морально позитивне, цінне у життєдіяльності індивіда або соціальній суспільності" (В. Іванов).

Моральна культура педагога постає передусім як інтегральна єдність двох суспільних явищ: культури і моралі. Функціонуючи як "культура" в моралі, вона водночас висвітлює моральний аспект (цінність) культури. Тому аналіз моральної культури передбачає розкриття глибинних взаємозв'язків між культурою і мораллю, що можливо лише на основі системного аналізу людської культури, сутності та структури моралі, їх соціальних функцій, ролі в суспільній життєдіяльності людей.

Моральна культура педагога -духовна цінність, система знань і переконань, почуттів і навичок, норм і відносин, інтересів і потреб, Єдність культурно-морального досвіду, безпосередньої діяльності і поведінки, спрямованої на самореалізацію, навчання і виховання особистості учня.

Російський філософ і культуролог Володимир Біблер (1918-2000) наголошував, що лише наприкінці XX - на початку XXI ст. стало можливим зрозуміти феномен культури у вимірі всезагальності, тобто осягнути його у справжньому сенсі людського буття. На його думку, культура - це:

- форма одночасного буття і спілкування минулих, сучасних і майбутніх культур, їх взаємовиникнення і діалогу;

- форма детермінації індивіда в горизонті особистості, самодетермінації людського життя, свідомості, мислення; тобто форма вільного вирішення і переосмислення своєї долі у свідомості її історичної і загальної відповідальності;

- знаходження "світу вперше".

Всезагальність діалогу культур передбачає спілкування, що ґрунтується на взаєморозумінні, рівноправності, толерантності, справедливості. Для реалізації цієї мети слід подолати застарілі національні антагонізми, культурно-расові прихильності, вияв повної національної неупередженості. Як на рівні суспільства, нації, так і на рівні особистості необхідна психологічна зміна у сприйнятті один одного, уміння відчути себе передусім часткою космосу, відтак членом суспільства і лише після цього - членом нації, а не навпаки.

У розвитку і впровадженні ідеї діалогу культур педагог відіграє важливу роль. Він щоденно спілкується з дітьми, формує їх світогляд на основі здобутків національної і світової культур. Контекстуальний принцип такого діалогу розглядає сучасний український філолог Марк Гольберг, аналізуючи творчість Миколи Зерова, зокрема його цикли сонетів "Мотиви Одіссеї", "Образи й віки". Він стверджує, що українська культура в діалозі з культурами інших народів і епох виявляє свою глибоку самобутність та ставлення до того, що висловлено ними. Надбання однієї культури стає імпульсом для створення цінностей іншої.

Роль і обов'язок педагога полягають у тому, щоб послідовно, делікатно і неупереджено показувати вихованцям, що нового вносить певна культура в загальнолюдську скарбницю, наскільки вона здатна сприймати досягнення інших культур, вслухатися в "чуже" слово (М. Бахтін), як вона вміє його зробити своїм.

На свідомість, волю, почуття людини впливають різноманітні чинники зовнішньої і внутрішньої детермінації (лат. determinare - визначати) - філософської концепції, яка визнає об'єктивну закономірність і причинну зумовленість усіх явищ природи та суспільства. Це чинники економічного, соціального, політичного державного тиску, впливу середовища, екологічної кризи, системи освіти, "масової культури".

Наприкінці XX - на початку XXI ст. чинники зовнішньої і внутрішньої детермінації стали катастрофічними. Особливо вони вплинули на молодь, яка найбільш сприйнятлива до різних явищ антикультури. Учитель покликаний зменшити цю сприйнятливість учнів та студентів. Саме на нього покладається висока моральна відповідальність і надія за збереження людства, цивілізації. Педагог навчає учня, студента самодетермінації, нелінійності "самодії", які притаманні справжній культурі. Водночас чим вищий рівень самодетермінації, культури людини, тим вона моральніша, здатна правильно визначати своє життя, вчинки, свідомість, долю у різноманітних і віддалених наслідках. Людина високої духовності може чинити опір усьому аморальному, антикультурному.

Творення культури генетично і соціально-історично відбувається на засадах самопрагнення та цілеспрямованої людської діяльності. Людина працює не лише "на себе", а й на суспільство, інших людей. Так здійснюється феномен людської самодетермінації, виникає підґрунтя культури як загальне визначення всіх форм людської праці, спілкування, свідомості і мислення (здатності змінювати своє спілкування і свідомість).

Особливе місце у цьому процесі посідає художня література, яка дає змогу автору і читачам ніби вперше "народжувати" світ, буття предметів, людей, власне буття з площини полотна, хаосу, кольорів, ритмів поезії, філософських начал, миті морального очищення. Водночас у творах культури цей уперше створюваний світ сприймається в незалежній від нас самобутності. Педагог відкриває Його не лише для себе, а й для вихованців, що вимагає значної відповідальності. Таке розуміння "світу вперше" е підґрунтям для спілкування на межі культур і можливості самодетермінації.

Змістову основу моральної культури становить мораль.

Мораль - у філософській і етичній літературі - сфера (спосіб) нормативної регуляції діяльності людини в суспільстві, особлива форма суспільної свідомості та вид суспільних відносин.

Основними її характеристиками є регулятивна та імперативна здатність. Моральна регуляція - це безперервний процес приведення у відповідність до моральних норм реальної поведінки особистостей, груп і колективів, які діють у суспільстві. Вона здійснюється з допомогою загальних для колективу фундаментальних уявлень про добро і зло, гідне і негідне, справедливе і несправедливе, тобто системи моральних цінностей, які формувалися й узагальнювалися протягом століть.

Моральна регуляція передбачає наявність ідеалу, який містить портрет "кращого Я"; систему норм, виконання яких - засіб досягнення моральної цілі, ідеалу; оцінку поведінки; специфічні форми соціального контролю, які гарантують виконання норм. Вона є складною взаємодією нормативних і ненормативних форм та засобів, оскільки моральні норми й оцінки на практиці взаємодіють з іншими духовними феноменами, які також сприяють активному впливу на поведінку людей.

Специфіку моралі як соціального регулятора, її відмінність від інших соціальних регуляторів (права, політики, науки тощо) доцільно досліджувати за походженням, сферою, об'єктом, предметом і способом регуляції.

За походженням мораль історично є однією з перших форм соціальної регуляції, появу якої зумовило виникнення первісних відносин у системах "людина - людина", "людина - рід", "людина - плем'я", "людина - колектив" тощо. Як перша форма суспільної свідомості мораль контролювала основні сфери людської життєдіяльності: трудову і виховну діяльність, розподіл матеріальних благ тощо. Уже в первісних колективах мораль регулювала цілепокладальну, ціннісно орієнтовану людську активність. Звернення до авторитету предків, посилання на усталені поведінкові зразки ("так повинно бути тому, що так заповідали предки", "так завжди було" та ін.) було достатньо для регуляції поведінки, яка не відхилялася від стереотипів, що сформувалися. Тому панував звичай, який ґрунтувався на табу (забороні). Норми заборони мали велику силу, оскільки спиралися на жорсткі санкції (навіть позбавлення життя людини, яка порушила моральне табу).

Сферою моральної регуляції е сукупність відносин особистості та суспільства. Втім мораль існує переважно в цих відносинах і реалізується через них. Спонукальний (імперативний) характер її виявляється в тому, що життя особистості невіддільне від моральних вимог суспільства, як і перспектива розвитку суспільства нерозривно пов'язана з активністю людей. Тому моральна регуляція відносин особистості та суспільства є їх внутрішнім рушієм розвитку, імпульсом людської діяльності.

Об'єкт моральної регуляції - поведінка особистості. Будь-які уявлення про обов'язковість, ідеали, нормативні настанови потребують ефективних механізмів впливу на людину і реалізації нею цих уявлень на практиці.

Поведінка людини постає як сукупність учинків особистості за відносно тривалий період у різноманітних умовах. Ці вчинки морально оцінюються, оскільки є найефективнішим показником морального стану, моральних якостей, мотивів поведінки людини. Регулятивна роль моралі, як і культури, виявляється у спрямуванні людини на здійснення таких учинків, основу яких становлять не кон'юнктурна зацікавленість та пошук користі, а творення Добра, Істини, Краси.

Моральна регуляція охоплює широке коло людських відносин, але основним її завданням є гармонізація інтересів особистості та суспільства. Ці взаємозумовлені, суперечливі інтереси утворюють специфічний "зріз" суспільного буття, який і є предметом морального віддзеркалення і регулювання. Потреба впорядкування особистих і суспільних інтересів імпліцитно присутня на всіх рівнях і у всіх формах моральної регуляції, виявляючись у специфічних для моралі оцінювальних та імперативно-нормативних формах. Імперативна (лат. іmperativus - владний) регуляція передбачає безумовний моральний наказ, притаманний розуму, що є вічним, незмінним і покладеним в основу моралі. Гармонійна єдність суспільних і особистісних інтересів - один із центральних принципів моралі.

Гуманістична концепція до розв'язання проблеми "суспільство - колектив - особистість" заперечує ідею абсолютизації підпорядкованості особистості колективу, суспільству, яка була домінантною в системі морального виховання минулого. Згідно з цією концепцією не є продуктивною і думка про необмежений, безумовний пріоритет особистості стосовно колективу. У такому аспекті розглядають питання морального виховання представники деяких сучасних педагогічних напрямів, зокрема особистісно орієнтованого. У взаємодії "індивід - суспільство" слід зважати на вимоги категорії "міра", яка унеможливлює однобічність, абсолютизацію явищ і в етиці відіграє роль норми. її застосування сприятиме розв'язанню проблеми співвідношення обов'язку особистості перед колективом і колективу перед особистістю, дасть змогу визначати взаємний "моральний поріг" вимог, оцінок, цінностей.

Гуманістичних позицій у взаємодії "індивід - суспільство" дотримувався у своїй педагогічній теорії і практиці український педагог Антон Макаренко (1888-1939). Він збагатив педагогічну логіку; теорії про шкільний колектив та його організацію, педагогіку прямої й паралельної дії, індивідуальний підхід до вихованців, індивідуальну роботу і спілкування з ними, трудове виховання, виховання в грі, організацію позанавчальної й позашкільної діяльності; фізичну культуру і спорт; естетичне виховання й культуру поведінки; свідому дисципліну вихованців та ін. Особливого значення А. Макаренко надав питанням морального виховання, гуманізації й регуляції міжособистісних відносин.

Мораль здійснює регулятивну функцію на основі усвідомленого і добровільного прийняття та дотримання людьми відповідних принципів і норм, а також примусового характеру сили громадської думки. Виконання кожною особистістю моральних вимог контролюється всіма людьми. Причому авторитет тієї чи тієї людини в питаннях моралі не пов'язаний із її посадою, реальною владою або становищем у суспільстві, оскільки він є духовною цінністю. Духовний авторитет залежить від того, наскільки правильно людина розуміє зміст моральних вимог і виконує їх. Контроль за дотриманням моральних вимог, що ставляться до людей, здійснюється засобами духовного впливу - через почуття обов'язку, честі, відповідальності, совісті тощо, які кожна людина незалежно від посади має усвідомити і зробити мотивами своєї поведінки, постійно оцінюючи власні вчинки.

Соціальна регуляція моралі поширюється на членів суспільства будь-яких соціального стану, професії, характеру, переконань, рівня знань тощо. Існування і вплив моралі об'єктивні: вона існує для членів суспільства з народження як умова соціального життя. Моральні регуляція, санкція як факт діють незалежно від того, чи дотримується індивід моральних настанов, робить це свідомо чи стихійно.

У кожній сфері буття, кожному соціальному інституті моральна регуляція виявляється специфічно. Для педагога проблема моральної регуляції має передусім практичне значення, оскільки як керівник учнівського, студентського колективу він повинен не лише бути зразком моральної поведінки, а й виховувати високі моральні якості в учнів, студентів, уміло керувати їх моральним станом.

Моральна регуляція в умовах педагогічної діяльності дає змогу розкрити її "інструментарій". До нього зараховують моральні ідеали, моральні норми, моральні принципи, громадську думку, моральний авторитет учителя та ін.

Моральні ідеали не вміщують безпосередньо вираженої імперативної сили, тому не належать до нормативного аспекту і моральної свідомості. З нормами моралі вони пов'язані лише ідеєю обов'язку, тобто можливістю доведення норми, що існує, до досконалості. Моральні ідеали - це бажане майбутнє, вони віддзеркалюють динамічний аспект дійсності, потреби в моральному прогресі. У них представлена не часткова модель поведінки, як у моральних нормах, а цілісний образ особистості, її сутність. В. Сухомлинський зазначав: "Я вбачаю одно з найважливіших виховних завдань школи у тому, щоб утвердити в кожній людині доброту й сердечність, чутливість до всього живого, в чому втілені краса й велич життя... Не можуть бути доступними високі ідеали безсердечній людині, не здатній до тонких переживань".

Основним елементом у реалізації регулятивної функції моралі є моральні норми, у яких виражені моральні вимоги суспільства, держави, колективу. Вони охоплюють сферу моральної необхідності, мають імперативний характер (як і інші соціальні норми) і визначають основні моральні обов'язки педагога стосовно вихованців.

Моральна регуляція педагогічної діяльності здійснюється завдяки специфічній диференціації моральних норм на норми-заборони, норми-рамки і норми-зразки:

1. Норми-заборони. Вони обмежують деякі моральні прояви і не дають змоги педагогові принижувати гідність вихованця, ставитися до нього лише як до об'єкта виховання тощо. Проте іноді педагог не усвідомлює моральних заборон і вони не переходять у його внутрішні переконання. Тоді він стає нестримним у своїх діях і здатним на аморальні вчинки. А. Макаренко зазначав, що людина без "гальма " - зіпсована машина, вона більше підвладна дії різноманітних вад: недобросовісно виконує свій професійний обов'язок, порушує дисципліну, пасивна в суспільному житті тощо.

2. Норми-рамки. Вони визначають межі допустимої вільної дії педагога і містять збуджувальну силу активної діяльності. Якщо норми-заборони виконують примусову функцію, то норми-рамки, як правило, - спонукальну функцію обов'язку. Норми-рамки (будь чесний, справедливий, шануй гідність учнів, не чини зла тощо) переважно втілені в моральних заповідях, кодексах, статутах навчальних закладів тощо. Вони виникають як вияв соціальної потреби щодо впорядкованості поведінки людей у різних сферах суспільного й особистого життя. Розвиток і зміна суспільних відносин неодмінно призводять до сутнісних змін у моральному досвіді людей, який піддається критичному переосмисленню, зумовлюючи "злам" старих норм-рамок і заміну їх новими, причому не завжди гуманнішими і прогресивнішими. Сучасне суспільне становище, позначене комерціалізацією освіти, культури, зумовило прагматизм педагогічної діяльності вчителя.

3. Норми-зразки. Вони не виконують примусової функції, а їх збуджувальна сила спирається на авторитет суспільної думки і самосвідомість, моральний позитивний вибір суб'єкта моральних відносин. Вони є своєрідною моделлю майбутньої поведінки, постаючи спочатку у формі ідеалів, а потім набуваючи практичного характеру. Утілення норми-зразка у практичну норму поведінки стає кінцевою метою моральної регуляції.

Моральні норми не єдиний елемент реалізації регулятивної функції. Із ними пов'язані моральні принципи, громадська думка, авторитет, традиції, звичаї та ін. У сукупності вони становлять своєрідну програмувальну, мотивувальну і санкціонувальну "конструкцію" в механізмі моральної регуляції.

Педагогічна діяльність насамперед передбачає дотримання моральних принципів, що є формою моральної свідомості і самосвідомості, в якій моральні вимоги виявляються найбільш узагальнено. Якщо у нормі вказано, які конкретні вчинки має здійснювати людина, то принципи у загальній формі розкривають зміст певної моральності, відображають набуті у моральній свідомості вимоги стосовно моральної етики людини, її призначення, сенсу життя і характеру відносин між людьми. Вони спрямовують діяльність педагога і є основою для норм поведінки у певній ситуації.

Діяльність учителя виявляється не лише у дотриманні моральних норм і принципів; її має оцінити громадська думка, яка є станом масової свідомості, що відображає почуття, настрої та погляди великих соціальних груп і суспільства загалом, виражає їх ставлення до подій і явищ, які значущі з погляду суспільних потреб та інтересів.

Громадська думка в демократичному суспільстві потребує постійного вивчення, ретельного врахування і своєчасного коригування інституціями, які приймають політичні та управлінські рішення. Необхідність їх посилюють суспільні трансформації, здійснення освітніх реформ, модернізаційних проектів, зміни ролі і місця педагога в системі навчально-виховного процесу. Нині громадська думка вимагає повернення довіри до учителя, підвищення його соціального й морального статусу, авторитету.

Моральний авторитет учителя є його моральним статусом в колективі учнів і співробітників, своєрідною формою дисципліни, з допомогою якої учитель регулює поведінку вихованців, позитивно впливає на їх світогляд.

Моральні норми, принципи, громадська думка, авторитет учителя віддзеркалюються у культурі. Мораль у культурі, як і в суспільному житті, є "зрізом" суспільного існування людства. І в культурі, і в моралі суспільства, особистості важливу роль відіграє спілкування. Висока культура гуманізує спілкування людей, відкриває можливості його вдосконалення. Поняття "культура" підсилює змістовий аспект поняття "мораль", тобто акцентує на своєрідності моральних цінностей. Культура не лише висвітлює їх роль для суспільства, а й підносить цінності до рівня "форми", способу їх вияву і реалізації. Моральні цінності реально функціонують у спілкуванні, міжособистісних та інших суспільних відносинах. Водночас, будучи невід'ємною складовою культури, мораль активно сприяє духовному зростанню особистості, її культуротворчій діяльності, є не тільки важливим чинником розвитку культури, а й способом оволодіння людьми гуманним ставленням один до одного. На це звертав увагу німецько-французький філософ-гуманіст Альберт Швейцер (1875-1965) у праці "Культура і етика" (1923): "Істинно моральною людина є лише тоді, коли вона підкоряється внутрішньому збудженню допомагати будь-якому життю, якому може допомогти, й утримується від того, щоб завдати живому будь-якої шкоди". Мораль дає змогу проникнути у внутрішній зміст формування і функціонування культури особистості.

Взаємовплив моралі та культури не простий, він має суперечності, неузгодженості, негативні наслідки. Наприклад, в умовах, коли відбувається перехід від "закритої" культури до "відкритої", виокремлюються культурні запити, стикаються техніко-раціоналістична культура і загальна культура особистості. Тоді культура комерціалізується і посилюється умовно престижне її споживання, масова культура стає здатною спрямовувати моральні якості в корпоративно-бюрократичні способи їх використання. "Нігілістичну" моральну підсистему активно формують інші спеціалізовані сегменти культури, передусім елітарна культура. Прибічники елітарної культури (теоретиками її були Іспанський філософ Ортега-і-Гассет Хосе (1883-1955), італійський соціолог і політеконом Парето Вільфредо (1848-1923)) заперечували прогресивний розвиток культури без її обраних носіїв; критикували ідею національної культури (генії культури належать людству); наголошували, що культурна нерівність як особистостей, так і народів є основою соціального життя, певною закономірністю. За змістом вона наближається до масової.

Масова культура презентує певний тип мислення, суспільної свідомості, який є провідним для деяких людей. Теоретики масової культури (сучасні американський філософ і культуролог Алвін Тоффлер, французький філософ і історик Мішель-Поль Фуко) стверджують тотожність матеріальних і духовних цінностей у житті людини. Вчені вважають, що умовами виникнення масової культури є розвиток засобів масової комунікації, індустріально-комерційний тип виробництва і розподіли стандартизованих духовних благ. Взаємодія елітарної і масової культур призводить до формування сурогату спілкування, яке втрачає свій гуманістичний зміст і цінність, оскільки псевдокультура завжди нищила моральні ідеали, почуття, переживання особистості. Усе це ускладнює роботу педагога у вихованні моральних якостей учнів і процес відкриття дитині "світу вперше" на засадах людської культури.

Педагогові слід також мати на увазі, що формування світогляду, моральних звичок, почуттів, мотивів поведінки може основуватися і на культурно-регіональних традиціях. Отже, виховуючи підростаюче покоління, викладач повинен враховувати моральну свідомість населення регіону, його звичаї" цінності, побут тощо.

Як свідчить практика і наукові дослідження, важливим виявом моральної культури педагога є його здатність до духовної творчості.

Духовна творчість педагога - активна та самостійна діяльність, у процесі якої формується інше людина.

Вона є метатворчістю, адже саме завдяки їй на основі свободи відбуваються реальні зміни в бутті, становленні дитини.

Російський філософ Микола Бердяев (1874-1948) стверджував, що для вільної діяльності необхідно створювати всі умови, адже творчість народжується зі свободи.

Умови вияву і процес духовної творчості педагога не позбавлені суперечностей, серед яких:

1. Суперечність між об'єктивною необхідністю високого рівня духовної творчості педагога та відсутністю соціально-економічних умов для її забезпечення. Роль духовної творчості учителя у суспільному житті значно зростає в переломні періоди історії. Нині вона потрібна українському суспільству як важливий чинник соціально-економічного і культурного розвитку. Водночас її продуктивність можлива лише за умов матеріальної та моральної підтримки держави, меценатів, церкви, суспільства загалом. Нестача такого забезпечення негативно позначається на її рівні.

2. Суперечність між свободою духовної творчості педагога та її політизацією. Джерелом духовної творчості е внутрішній світ людини, а не зовнішня політична необхідність. Нині деякі партії спекулюють носіями творчості, які використовують творчий науково-педагогічний потенціал у вузьких прагматичних цілях. Намагаючись раціоналізувати свободу творчості вчителя як позитивну творчу силу, субстанційно притаманну людині, у такий спосіб стають перепоною на шляху розвитку духовної особистості. Це зумовлює те, що вчені, викладачі не застосовують новітніх педагогічних технологій, які ґрунтуються на особистісно орієнтованому підході, методі діалогу тощо. Творчість замінюють традиційність, стереотипність, шаблонність у навчанні та вихованні.

8. Суперечність між змістом духовних цінностей особистості та формами їх забезпечення. Перехід суспільства до нових економічних відносин спричинив зниження життєвого рівня більшості населення, зокрема молоді. У молодіжному середовищі існує своєрідний духовно-ідейний вакуум, пов'язаний із кризою минулої системи соціальних цінностей і недостатнім освоєнням духовних надбань українського народу й людства загалом. Відсутність обґрунтованого соціального ідеалу не лише породжує духовну апатію, знецінює роль знань, а й послаблює загальну соціальну активність молоді в державі, гальмує вияв її творчості. Молодь не бере участі в громадських заходах, традиційна мережа культур* но-освітніх і дозвіллєвих закладів, що формувала певний рівень її культури, не відповідає потребам нового покоління, тому молодь не користується її послугами.

Зниження інтересу молоді до книги, мистецтва, змістовного дозвілля, культури загалом активізує споживацький настрій, орієнтований передусім на швидке збагачення та сферу розваг. Це нівелює такі цінності, як честь, совість, гуманізм, натомість поширюються меркантилізм та егоцентризм.

Інфраструктура, яку створювали в Україні протягом десятиліть, нині руйнується. Рівень відвідування молоддю закладів та установ культури, спорту, відпочинку за останні роки значно знизився через відсутність належних умов для духовного розвитку. Нині спостерігається дегуманізація мистецтва, зростання засилля масової культури низького ґатунку, яка руйнує гуманістичні цінності, естетизацію і сприяє поширенню агресії. Це послаблює вплив педагога на процес виховання. Тому Україна потребує духовного відродження та утвердження незалежної держави саме через духовну творчість молоді.

4. Суперечність між декларованими і гарантованими можливостями вияву духовної творчості педагога. Проблема духовної творчості в умовах незалежної України відображена в документах загальнодержавного значення, зокрема в Конституції України, Національній доктрині розвитку освіти, Законі України "Про вищу освіту" та ін. Проте здебільшого реалізація цих документів на практиці відсутня, що зумовлює суперечність між можливостями творчого розвитку особистості педагога і слабким використанням їх у розбудові демократичного суспільства (податки держави на видання наукової й навчальної літератури).

5. Суперечність між нагальними потребами розвитку духовної творчості особистості педагога та недостатнім науково-методологічним і методичним їх забезпеченням. Ця суперечність є наслідком концептуальних положень і підходів ідеології тоталітарної держави щодо першорядності суспільного порівняно з особистіс-ним, підкорення людини науково-технічному і соціальному прогресу, примату засобів над метою, символу над дійсністю, техніки над людиною та її духовністю. Ці технократичні ознаки найбільше почали виявлятися у 80-ті роки XX ст., коли нарощування темпів виробництва не пов'язували з реальними потребами людей, особистість ставала лише засобом для досягнення стратегічних господарських цілей, "людським фактором" економіки.

Отже, важливим чинником розвитку особистості й суспільства є моральна культура й духовна творчість особистості педагога. Моральна культура учителя спонукає до творення, розподілу і споживання духовних цінностей передусім в освітній сфері, а також в усьому соціальному просторі. Формується й реалізується моральна культура особистості за умов її свободи, вільної і творчої життєдіяльності.