Всесвітня історія - Гончар Б.М. - Югославія в 1918-1941 рр.

У липні 1917 р. на острові Корфу між керівництвом Югославського комітету (центром югославської еміграції з Австро-Угорщини) і сербським урядом розпочалися переговори про майбутнє південнослов'янських народів, що завершилися підписанням декларації. Вона проголошувала неминучість єдиної південнослов'янської держави і принципи створення після закінчення війни Королівства сербів, хорватів і словенців, що мало об'єднати південнослов'янські землі Австро-Угорщини, Сербію та

Чорногорію. Нова держава мала бути конституційною, демократичною, парламентською монархією на чолі з династією Кара-георгієвичів.

Найважливішим кроком на шляху до національного визволення південнослов'янських народів Австро-Угорщини стало створення 1918 р. у Загребі Народного віча - представницького органу словенців, хорватів та сербів. Віче проголосило себе єдиним законним політичним представником південнослов'янських областей Австро-Угорщини. В умовах краху Австро-Угорської монархії Народне віче прийняло резолюцію про розрив з Австро-Угорщиною і проголосило Державу словенців, хорватів і сербів (СХС). Віче стало верховним органом влади СХС. Передання влади відбувалося мирним шляхом. Однак утворена на уламках Габс-бурзької монархії Держава СХС дуже скоро виявилася нежиттєздатною. У країні панувала викликана війною і революцією анархія, керівництву нової держави не вдалося вийти з війни, хоча у жовтні було заявлено про нейтралітет: Антанта і США продовжували воєнні дії до остаточної капітуляції Австро-Угорщини, італійські війська захопили приморські області. Експансія Італії в Північній Адріатиці, хаотичний відступ австро-угорських військ загострили внутрішньополітичне становище в південнослов'янських землях - усе це привело до того, що Народне віче стало на шлях фактичного об'єднання словенців, хорватів і сербів. Останні мали боєздатну армію та сильний державно-поліцейський апарат. Об'єднання відбулося 1918 р. Нова держава дістала назву Королівства сербів, хорватів, словенців (СХС). До нього увійшли Сербія, Чорногорія, Хорватія, Словенія, Далмація, Боснія та Герцеговина, Воєводина. 20 грудня був сформований уряд, який очолив серб С. Протич.

Багатонаціональне Королівство СХС було відсталою країною зі слаборозвинутою промисловістю, більшість населення працювала в сільському господарстві. Становище ускладнювалося тим, що правлячі кола Сербії проводили великосербську націоналістичну політику.

Одне з основних внутрішньополітичних завдань уряду Королівства СХС полягало у вирішенні аграрного питання. Поміщицькі володіння залишилися, частина земель була передана селянам за викуп.

Королівство СХС було визнане країнами Антанти, а потім і всіма країнами Версальського договору. За мирним договором до Італії відійшли Крайна, Істрія, Задар тощо. У 1920-1921рр. серією двосторонніх договорів Королівство СХС, Румунія та Чехословаччина сформували орієнтований на Францію військово-політичний блок Мала Антанта.

Мала Антанта - політичний та економічний союз Чехословаччини, Югославії та Румунії (1920-1938). Мета союзу полягала в тому, щоб гарантувати кордони трьох учасниць союзу, встановлені відповідно до мирних угод, досягнутих після Першої світової війни у Версалі, СенЖермені та Тріаноні, і запобігти відновленню Габсбурзької монархії в Австрії та (або) Угорщині. Протягом 20-х і на початку 30-х років члени Малої Антанти проводили скоординовану зовнішню політику, виступаючи з єдиних позицій на різноманітних міжнародних конференціях і засіданнях Ліги Націй. У 1933р" незабаром після того, як до влади в Німеччині прийшли нацисти, які мали територіальні претензії до Чехословаччини, члени Малої Антанти заснували постійну раду міністрів закордонних справ Малої Антанти. Вона мала функціонувати як центральний орган для вироблення спільної стратегії. В той самий час було засновано тристоронню Економічну раду. Розвал Малої Антанти, прискорений анексією Австрії Німеччиною на початку 1938р" остаточно відбувся після підписання Мюнхенської угоди у вересні 1938р" за якою Німеччина отримала можливість анексувати у Чехословаччини стратегічно важливу Судетськую область.

1921 р. у день святого Вида було прийнято Конституцію ("Ви-дованську"). Конституція проголосила сербо-хорвато-словенську державу монархією на чолі з династією Карагеоргієвичів, закріпила унітарний устрій Королівства СХС та панівне становище в ньому Сербії. Хоча конституція проголошувала і гарантувала права і політичні свободи громадян, права несербських народів і національних меншин цілком ігнорувалися.

20-ті роки характеризувалися складним економічним становищем, загостренням політичної та національної боротьби. Компартія агітувала за право націй на самовизначення, навіть до відокремлення, хорвати виступали за федеративний устрій держави. Наприкінці 20-х років унаслідок політичної кризи становище в країні різко загострилося.

Вихід із ситуації правлячі кола вбачали в установленні авторитарного режиму. 1929 р. король Олександр вчинив державний переворот: Видованську конституцію було скасовано, парламент розпущено. Основою правопорядку в країні став декларований королем надзвичайний закон "Про захист держави", що заборонив діяльність усіх політичних партій. Королівство СХС перетворилося на військово-поліцейську державу і було перейменоване в Королівство Югославію. Проте протидія королівській внутрішній політиці змусила короля Олександра запровадити нову конституцію, згідно з якою зберігався парламент, але король мав усю повноту влади.

Світова економічна криза охопила Югославію пізніше за інші країни. У 1931-1933 рр. промислове виробництво скоротилося, без роботи опинилося 300 тис. осіб. Прискорення економічного розвитку у 1935-1987 рр. здебільшого було пов'язане з розвитком оборонної промисловості та спорудженням нових металургійних, машинобудівних та хімічних підприємств. Проте за рівнем розвитку промисловості та обсягу її продукції на одну особу країна посідала в Європі передостаннє місце.

Внутрішньополітичне становище Югославії характеризувалося загостренням соціальних та особливо національних суперечностей. 1939 р. Хорватія добилася автономії в межах Королівства Югославії.

На початку Другої світової війни Югославія оголосила про свій нейтралітет. Того самого року югославський уряд установив дипломатичні відносини з СРСР*

Після нападу Італії на Грецію в 1940 р. Югославія потрапила в центр протиборства за вплив на Балканах між Великою Британією та фашистськими державами. Затиснута з усіх боків країнами фашистського блоку, Югославія у березні 1941 р. підписала протокол про приєднання до Берлінського пакту1. Це викликало обурення населення країни. Спираючись на масове невдоволення, група офіцерів і політичних діячів у березні 1941 р. вчинила державний переворот: уряд тапринц-регент були скинуті.

Німеччина прийняла рішення про вторгнення до Югославії. І хоча у 1941 р. у Москві було підписано радянсько-югославський договір про дружбу і ненапад, зупинити гітлерівську агресію вже було неможливо.