Історія України - Литвин В.М. - Загострення боротьби за київський князівський стіл у 1130-90-х рр.

Загострення боротьби за київський князівський стіл у 1130-90-х рр.

Часи правління Володимира Мономаха та його найближчого спадкоємця, сина Мстислава стали добою піднесення могутності Київської Русі. Титанічна праця Мономаха об'єднала державу, змусила удільних князів спільно піклуватися про безпеку від зовнішніх ворогів, довіряючи вирішення внутрішніх конфліктів авторитетному київському правителеві.

Проте з початком 30-х років XII ст. в державі протікали процеси, що ставили під сумнів перспективи існування колишньої єдності. Зокрема, спостерігалось піднесення одночасно з Києвом інших конкуруючих князівських центрів - Чернігова, Галича, Смоленська, Володимира на Клязьмі і Володимира Волинського, Твері, Новгорода. У цих нових центрах швидкими темпами йшло формування князівського і боярського землеволодіння, зростання економічної могутності місцевих правителів. У межах держави склались самостійні області, владу в яких зосередили за спиною місцевих князів окремі феодальні клани. На місцях вибудовувались власні ієрархічні структури, залежні не стільки від князя київського, як від місцевих правителів. Наявна військова потуга місцевих еліт, а також тимчасове послаблення тиску зовнішніх ворогів, здавалося б, нівелювало значення загальноруської військової потуги. До того ж бурхливий розвиток південноєвропейських, передовсім італійських міст, відкриття нових торговельних шляхів з Європи в Азію в обхід Києва позбавляло останній важливих економічних передумов власної першості. Усе це неминуче наближало Русь до епохи удільної роздробленості, характерної загалом для всієї середньовічної Європи.

Після смерті Мстислава 1132 р. київський князівський стіл, згідно з волею померлого, без будь-яких ускладнень перейшов до його брата Ярополка Володимировича. Ускладнення розпочалися після того, як виявилося, що цей представник Мономаховичів своїми природними здібностями жодним чином не може не те що конкурувати, а хоч би певною мірою наслідувати своїх великих батька та брата. Найперше, що зробив Ярополк у якості київського князя, так це передав переяславський стіл своєму небожеві Всеволоду, старшому синові Мстислава. Вокняжіння на переяславському столі традиційно сприймалося як декларування намірів посісти більш престижний князівський стіл у Києві. А тому цим рішенням Ярополка були ображені старші з Мономаховичів - його брати Юрій Володимирович та Андрій Володимирович, котрі сприйняли дане рішення як нехтування їхніх претензій на першість на Русі.

Не встиг Всеволод Мстиславович перебратися до Переяслава, як його звідти вигнав Юрій Володимирович. Щоправда, й він довго не утримався при владі на цьому столі - Ярополк силою змусив його залишити Переяслав, куди було переведено з Полоцька іншого Мстиславича - Ізяслава. Але й це переміщення не розв'язало суперечку. Молодші сини Володимира Мономаха колективно змусили свого старшого брата віддати переяславський стіл Вячеславу Володимировичу, котрий, на думку братів, не міг за своїми реальними можливостями претендувати на "золотий стіл" у Києві, отож не сприймався ними як суперник. Проте й таке, здавалось би компромісне вирішення проблеми, не заспокоїло пристрасті навколо переяславського столу. 1135 р. його намагався "виторгувати" для себе уже згадуваний Юрій Володимирович, котрий пропонував Ярополкові Володимировичу в обмін за це майже всі свої волості - і Ростов, і Суздаль. Утім, стіл було передано наймолодшому з Мономаховичів - Андрію Володимировичу.

Уся ця довготривала метушня в ще нещодавно єдиному домі Мономаховичів продемонструвала повний крах цієї єдності, а також відсутність у сім'ї загальновизнаного авторитета. Уже ці обставини вимальовували небезпечні перспективи для збереження спокою на Русі. Ще більше ускладнило справу те, що Мономаховичі спробували залучити на свій бік чернігівських Ольговичів і тим самим відкрили останнім дорогу до Києва.

У 1139 р. помирає Ярополк і київський стіл посідає старший на той час син Мономаха, В'ячеслав. Проте при владі в Києві він залишався лише декілька днів, а по тому був вигнаний з міста найавторитетнішим з Ольговичів - чернігівським князем Всеволодом. Під владою Всеволода Ольговича перебували також землі, що лежали в межиріччі Дніпра, Остра, Сули, Середнього Посожжя та верхів'їв Десни, Оки й вододілу Дону. Крім того, йому належала й далека Тмутаракань, де він князював до того, як посів князівський стіл у Чернігові.

Посівши київський стіл, Всеволод проводить політику, перед тим характерну для його суперників - Мономаховичів, а саме: намагається будь-що зміцнити владу київського князя, подолати будь-які сепаратистські настрої в землях. Але при реалізації цієї політики князь зустрів спротив з боку обділених ним нащадків Мономаха, насамперед найбільш енергійного серед них Юрія Володимировича Довгорукого. Крім того, непокору намагались демонструвати й представники сімейства Ольговичів, зокрема брати Святослав та Ігор, котрі прагнули витіснити брата з Чернігівської землі, де він зберігав за собою Вятицьку волость. Спроби залагодити конфлікт наданням київським князям Святославу та Ігорю невеличких містечок у Київській землі успіху не мали і це призвело до збройного конфлікту. Конфлікту, в якому Всеволод, відстоюючи право бути старшим на Русі, воював проти своїх же братів, причому в союзі з учорашніми суперниками - Мономаховичами.

Врешті-решт, Всеволоду Ольговичу вдалося не лише приборкати своїх норовистих братів, а й змусити визнати своє право "старійшини" руських князів і рештою опонентів. Зміцніле становище Всеволода Ольговича давало підстави навіть порівнювати його з такими великими попередниками, як Володимир Мономах чи Мстислав Володимирович.

Проте досягти всієї повноти впливу на політичні процеси Русі йому так і не вдалося, оскільки за межами впливу залишалися Суздальська земля, князь якої Юрій Довгорукий так і не визнав верховенство Всеволода, а також непокірні новгородці та галицькі князі. На півночі Київської Русі, в Новгороді, традиційно сильними залишалися позиції Мономаховичів. А Галицька Русь, де в роки княжіння енергійного Володимира Володаревича (1141 - 1152 рр.) вдалося стабілізувати політичну ситуацію та зміцнити князівську владу, домагалася більшої самостійності від Києва.

Після смерті Всеволода Ольговича в 1146 р. за заповітом київський стіл перейшов до його брата Ігоря. Втім, чергове повстання киян, що вибухнуло відразу по тому, позбавило його влади, а на київський стіл запросили онука Володимира Мономаха - переяславського князя Ізяслава Мстиславича. Проте повернення влади в Києві до рук одного з Мономаховичів викликало протидію з боку інших Мономаховичів. Зокрема, війною на Ізяслава Мстиславича пішов його дядько Юрій Довгорукий; претензії до нього мав й інший дядько - В'ячеслав. На Русі знову запалала жорстока міжусобна війна.

В ході війни, що тривала майже десятиліття, влада над Києвом по декілька раз переходила від одного князя до іншого - чи то з роду Олеговичів, чи то Мономаховичів. Лише Юрію Довгорукому вдається двічі - хоч і не надовго - володіти Києвом. Суперечку з В'ячеславом Ізяславу Мстиславичу вдалося погамувати політичними способами, проголосивши його своїм співправителем. Провівши кілька успішних походів проти чернігівських Ольговичів, Ізяслав змусив їх до покори та посадив свого посадника в Путивлі. До участі в походах проти галицьких князів йому вдається залучити, крім сил київських, чернігівських, переяславських і чорноклобу-цьких, також полки з Володимира, Дорогобужа і Берестя. Під кінець свого життя, а саме на цей час випадають найбільші успіхи Ізяслава - йому вдається змусити до покори практично всіх руських князів, поширити свою владу на Волинську, Переяславську та Смоленські землі, де він посадив своїх синів і братів.

По смерті Ізяслава Мстиславича в 1154 р. формально київським князем залишився В'ячеслав. Але шансів, аби утримати владу за собою у колишнього співправителя Ізяслава було небагато. Адже, отримавши звістку про траур у Києві, до нього кинулися зразу три претенденти: смоленський князь Ростислав Ізяславич, чернігівський - Ізяслав Давидович та суздальський - Юрій Довгорукий.

Найбільше досвіду боротьби за київський стіл, безумовно, мав Юрій Довгорукий. І саме він після нетривалого князювання Ростислава Мстиславича у 1155 р. посів так давно омріяне князівство в Києві. Заволодівши своєю отчиною, Юрій Довгорукий заходився зміцнювати своє становище через посаджений своїх синів у головних князівських центрах Київської Русі. Зокрема, у Переяславі він посадив Гліба, у Турові - Бориса, в Пороссі - Василька, у Вишгороді - Андрія. Крім того, він залишив фактично за собою і Ростово-Суздальську землю.

Щоправда, це аж ніяк не привело до істотного зміцнення його влади. Проти нього 1157 р. створилася коаліція, до якої увійшли Ізяслав Давидовим, Ростислав Мстиславич та Мстислав Ізяславич Волинський. Війська супротивників уже були на марші на Київ, коли Юрій Довгорукий несподівано помер. Причому, як дають зрозуміти літописні джерела, помер князь не природною смертю, а був отруєний київськими боярами.

Після смерті загалом не вельми популярного серед киян Юрія Довгорукого місцеві бояри запросили на великокнязівський стіл до Києва знову представника чернігівських Ольговичів - Ізяслава Давидовича. Проте князювання на столі в Києві цього Ольговича виявилося ще більш короткотривалим, аніж його попередника. У бою з військами Ростислава Мстиславича під стінами Білгорода у 1161 р. великий князь гине. Його смерть відкрила шлях до великокнязівського столу переможцеві - засновникові смоленської династії князів Ростиславу Мстиславичу. На час його перетворення на київського князя він по праву вважався одним з найбільш досвідчених й авторитетних діячів Русі. І йому на певний час вдалося стабілізувати між князівські взаємини. Ростиславу Мстиславичу вдалося відновити престиж великокняжої влади й поширити свій вплив на значну частину руських земель. Не менш важливим є й те, що досягти йому цього вдалося, практично не вдаючись до зброї. В історію Давньоруської держави він увійшов як один з найбільш миролюбних її володарів.

Важливим фактором консолідації руських князів виступала загроза з боку половецьких орд, які саме в цей час активізували свій тиск на південні рубежі Київської Русі. Великому князю вдається організувати кілька успішних походів проти кочівників. Вперше таку виправу було проведено у 1166 р., коли непрохані гості були розбиті на землях Поросся. Наступного року, закликавши під свої знамена численних родичів і союзників, Ростислав Мстиславич провів оборонну операцію в районах Дніпровського торговельного шляху. І хоч політика великого князя щодо Половецького Степу була оборонною, атому не могла принести гучних перемог чи рішучого перелому ситуації, все ж вона сприяла тому, що руські землі в роки його князювання не зазнали істотних пограбувань войовничих сусідів.

Однак смерть великого київського князя 14 березня 1167 р. вкотре ознаменувала нові князівські баталії за старшинство на Русі та володіння великокнязівським столом у Києві. За своїм становищем родинного старшинства на київський стіл могли претендувати і Володимир Мстиславич, і Святослав Всеволодич, і Андрій Боголюбський. Проте київські бояри, - а саме вони, починаючи ще від часів вокняжіння в Києві Ізяслава Мстиславича в 1146 р., починають відігравати дедалі активнішу роль у цьому процесі, - запросили на князівство князя Волинської землі Мстислава Ізяславича. Йому належала слава переможця половецьких ханів, він активно допомагав своєму дядьку Ростиславу втримати за собою Київ і був, по суті, його співправителем. Атому, заручившись підтримкою Ярослава Галицького та мобілізувавши невелику дружину, Мстислав Ізяславич легко оволодів містом. Після цього провів черговий перерозподіл князівських столів на Русі, залишивши за собою, крім Києва, і багату на той час Волинь, з князівським осідком у Володимирі.

Чи не найбільшим досягненням Мстислава Ізяславича на великокнязівському столі стає успішна боротьба з половцями. У 1168 р. київський князь очолює антиполовецьку виправу, в якій бере участь аж тринадцять удільних князів, і така князівська солідарність не могла не викликати спомини про далекі часи великокнязівської слави, коли правили Мономах і Мстислав. Але часи Мономаха та його сина безповоротно канули в Лету. Хоробрий і вольовий Мстислав, вочевидь, не володів достатньою прозорливістю та гнучкістю, які були так необхідні для того, аби міцно утримувати за собою статус старійшого князя. Не сприяли цьому й загальні тенденції розвитку політичних процесів у роздробленій державі. Невдовзі після вокняжіння Мстислава проти нього складається сильний союз Ростиславичів і Ольговичів, на чолі з сином Юрія Довгорукого, володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським. Наприкінці 1168 р. проти київського князя виступають 12 князів удільних, а також їхні союзники: половці, утри, чехи, ляхи та литовці.

Після триденної облоги Києва захисники міста, поклавшись на милість переможців, 8 березня 1169 р. здалися (Мстислава за мурами не було, оскільки перед тим він вирвався з міста і пішов на Волинь збирати допомогу). "Милість" виявилася такою, що Київ два дні піддавався небаченому доти спустошенню, в результаті якого не було зроблено винятку ні для кого: ані святої Софії Київської, ані Десятинної церкви. Вперше за багатовікову історію так нещадно було розгромлено "матір городів руських", причому розгромлено своїми ж, руськими князями, чи не кожен з яких марив посісти князівський стіл у Києві.

Уперше в історії й князь-переможець Андрій Боголюбський після вчиненого ним погрому не забажав посісти київський стіл, а посадив на нього свого молодшого брата, переяславського князя Гліба Юрійовича.

Початок 1170-х рр. видався ще більш напруженим у сенсі князівських змагань за Київ, аніж це було раніше. За великокнязівський стіл і, відповідно, за переважне право на загальноруське старшинство в цей час ведуть боротьбу насамперед нащадки Мстислава Великого - Володимир Мстиславич та його небіж, Мстислав Ізяславич. Проте розклад сил складається таким чином, що жодна зі сторін так і не спромагається досягти переваги.

Не набагато більше спокою в цей час було і в інших частинах Русі. Зокрема, у 1173 р. відкрите протистояння між князем і боярами вибухнуло в Галичі. У Чернігівській землі не вщухала міжусобна боротьба поміж численними нащадками Ольговичів. Так, новгород-сіверський князь Олег декілька разів вдирався на землі чернігівських князів, грабував замки і села навколо Стародуба, нищив Лутаву та Моровійськ, а у відповідь отримував приблизно те саме від Святослава Всеволодовича, князя чернігівського.

У 1174 р. на київський стіл не надовго сів Мономахович - луцький князь Ярослав Ізяславич. Три роки по тому його замінив представник Ольговичів - чернігівський князь Святослав Всеволодович. Однак і його позиції не виглядали аж надто міцними, оскільки проти його першості на Русі активно виступали смоленські Ростиславичі. Жоден з представників цих сімей не міг досягнути рішучої переваги у суперництві з опонентом. І тому довелося йти на обопільні поступки - 1180 р. Рюрика Ростиславича Смоленського було проголошено співправителем Святослава Всеволодовича.

Формально Рюрик і Святослав були рівними за статусом, але фактично перші ролі відігравав Святослав. Саме цей Ольгович виступав організатором походів на половців у 1183, 1185 та 1187 pp., участь у яких брали дружини з Київської, Волинської, Смоленської, Галицької, Чернігівської, Переяславської земель, а також окремі загони інших руських князів. Близько 1183 р. намітилася виразна тенденція до зближення зі Святославом вельми могутнього володимиро-суздальського князя Всеволода Велике Гніздо (брата вбитого перед тим Андрія Боголюбського). Всеволод, переступаючи через свої попередні претензії на першість серед руських князів, визнав зверхність великого київського князя.

Загалом же майже вісімнадцятирічне князювання Святослава Всеволодовича на великокнязівському столі в Києві стало чи не найбільш стабільним часом нестабільної руської історії другої половини XII ст. Зі смертю князя в 1194 р. Русь знову поринула в безодню жорстокої міжусобної боротьби князівських родин.

Для того, аби втримати київський стіл, Рюрик Ростиславович запросив до себе у співправителі свого брата Давида, котрий на той час князював у Смоленську. Проти такого вирішення проблеми рішуче виступив Всеволод Велике Гніздо, котрий розглядав себе як найбільш реального претендента на великокнязівський стіл у Києві. Змову проти Рюрика готували волинські та чернігівські князі. І тому нічого більше не залишалось, як визнати "старійшинство" Всеволода Юрійовича. Смоленський князь Давид Ростиславич особливо не переймався турботами про вокняжіння в Києві і після свого формального проголошення старшим братом своїм співправителем він повернувся до Смоленська. Права на "старійшинство" нового дуумвірату невдовзі визнали й Ольговичі. Щоправда, саме в пору примирення Рюрика та Всеволода про свої права на великокнязівський стіл заявив наймолодший член роду Мономаха - енергійний волинський князь Роман Мстиславич.