Історія України - Литвин В.М. - Міжкнязівська боротьба за першість на Русі у переддень монгольської навали

По смерті Романа Мстиславича у Києві стараннями Ольговичів вокняжився Всеволод Чермний, котрий правив до 1212 р., аж поки його не змістили Ростиславичі. Тим часом на заході Русі галицькі і волинські бояри повстали проти вдови Романа Мстиславича Анни та їхніх малолітніх синів - Данила і Василька. Останні були змушені рятувати життя втечею за кордон, до Польщі, а саме Галицько-Волинське князівство розпалось на уділи. Влада в уділах перейшла до рук удільних князів або навіть бояр, які перед тим сиділи у них намісниками і "держателями" галицько-волинського князя. Зокрема, у західній частині Волині самостійними князями стали небожі Романа Мстиславича - Олександр Всеволодич у Белзі, а Всеволод Всеволодич у Червені. У східній частині Волині самостійне правління провадили брати Романа у перших - Інгвар Ярославич у Луцьку та Мстислав Ярославич Німий у Пересипниці. Натомість у Галицьку землю бояри запросили на княжіння синів чернігівського князя Ігоря Святославича, а саме: до Галича Володимира Ігоровича, до Володимира Святослава Ігоровича, а до Звенигорода - Романа Ігоровича.

Втім, вокняжіння в Галицькій землі запрошених місцевою знаттю Ігоровичів не принесло сюди жаданого спокою. Упродовж їх правління в краї точиться гостра, а часом кривава боротьба князівської влади з боярством. )ї жертвами стають близько 500 представників місцевої знаті, знищеної за наказом князів, а також чимала кількість емігрантів до сусідніх земель. Але й цим справа не завершується. Восени і 211 р. сюди вступають закликані галицькими боярами угрські та польські війська, які завдають поразки Ігоровичам. Князів-невдах було страчено, а на теренах Галицької і Волинської земель упродовж наступних кількох десятиліть розгортається гостра боротьба між заможними боярськими родинами та запрошеними ними ж князями, чи то руськими, чи то представниками іноземних, зокрема угорських, династій.

Тим часом на Волині утвердився ворог Романовичів - белзький князь Олександр Всеволодич.

Поки на заході Русі панувала міжусобиця, ускладнена іноземною інтервенцією, в Києві після смерті Всеволода Чермного 1214 р. та нетривалого правління Інгваря Ярославича великим князем знову став представник Ростиславичів - Мстислав Романович. І хоч позиції Ростиславичів не були аж надто міцними на Русі, проте впродовж наступних десяти років ніхто з руських князів не кинув виклик Мстиславові у боротьбі за Київ.

Своє старшинство на Русі Мстислав Романович зберігає до 1223 р., тобто до часу своєї передчасної смерті в першій битві русичів спільно зі своїми запеклими ворогами в попередні часи - половцями проти монгольських орд, що відбулася на річці Кал ці.

Принагідно зазначимо, що в тогочасних історичних джерелах, як східних (китайських), так і давньоруських та західноєвропейських, нападників називали татарами, а в пізніших джерелах стали номінувати як тата-ро-монголів. Хоча історично татарські племена становили лише незначну частину племен, що були покорені монголами і йшли разом з ними походом на захід. Більше того, татари виявились чи не найзапеклішими супротивниками монголів в часи зміцнення останніх.

У битві проти монголів на р. Капці (притока Кальміусу, нині має назву - Кальчик) 31 травня 1223 р. брали участь доволі значні сили половців та дружини руських князів: киян, чернігівців, галичан, волинян, а також ратників з Путивля, Смоленська і Курська. Але фортуна була на боці монгольських орд. їхні супротивники зазнали нищівної поразки. У битві наклали головами шестеро руських князів, у тому числі київський князь Мстислав Романович. Ще незрівнянно більшими були втрати серед рядових дружинників.

Але, на щастя, до відкритих для вторгнення південних прикордонь Руської землі цього разу монголи не рушили, а повернули назад, надавши тим самим Русі останній, розтягнутий на півтора десятка літ, шанс, аби краще підготуватися до зустрічі смертельної небезпеки.

Перше десятиліття після поразки руських князів на р. Калці великокняжий київський стіл посідає Володимир Рюрикович, а суперництво за "старійшинство", як і раніше, ведуть між собою Ростиславичі та Ольговичі. Поступово з початком 1230-х рр. до цієї боротьби долучається й син Романа Мстиславича Данило, котрому поталанило не лише повернути князівський стіл батька, а й знову об'єднати під своєю владою, щоправда, поки що лише одну Волинь.

Від 1235 р. на київському столі перебували князі, які не залишили по собі помітного сліду в історії. Останнім з-поміж них напередодні вторгнення монголо-татарських орд на Русь був тодішній глава чернігівських Ольговичів Михайло Всеволодович, котрому вдалося наприкінці 1230-х рр. перехопити до своїх рук ініціативу в боротьбі зі своїми суперниками - Володимиром Рюриковичем та його союзником Данилом Романовичем.

Тим часом, з утвердженням у Монгольській імперії влади третього сина Чингізхана Угедея, син його старшого сина Джучі - хан Бату (або Батий, як називають його, зазвичай, руські джерела) восени 1236 р. з вторгнення у Волзьку Болгарію розпочинає похід на захід. Власне, згідно із свідченням перського хроніста Абдаллаха ібн Фазлаха, вже в 1235 р. на курултаї в Каракорумі монгольські хани ухвалили рішення "спрямувати переможний меч на голови вождів русів".

Наприкінці 1237 р. монгольські полчища вступили в південні порубіжжя Русі - землю Рязанського князівства. 21 грудня 1237 р. Батий здобув Рязань, у січні 1238 р. - Москву, в лютому Володимир-на-Клязьмі. Одночасно з цим дрібні загони монголів спустошили Ростов, Ярославль, Твер, Кострому, Вологду, Углич та ін. Наступ на Русь було поновлено навесні 1239 р., коли в березні монголи оволоділи Переяславом, у жовтні - Черніговом та багатьма дрібнішими містечками Подесення та Посейм'я.

Довідавшись про одне з чергових наближень до кордонів Русі монголо-татарських полчищ, Михайло Всеволодович поспішно виїхав з Києва на захід, до Угорщини. Після цього Данило Романович зайняв "матір городів руських" і посадив там свого намісника - боярина Дмитрія. Саме йому і випала честь геройські загинути, обороняючи місто від нападників, коли у листопаді 1240 р. монгольські війська під командою Батия підступили під Київ. Цього разу, під час свого третього походу на Русь, полчища монголів і підкорених ними народів, згідно з тогочасними авторами, нараховували близько 600 тис. воїнів. Перед тим, як підійти до головного міста Русі, Батий розгромив фортеці, які його прикривали з півдня.

Розпочавши штурм міста (після відмови киян здатись на милість переможцям), нападникам спочатку вдалось увірватись на стіни першого поясу захисного муру, згодом проникнути за нього і вести бої буквально за кожну вулицю, кожен дім. Останнім прихистком захисників Києва, очолюваних воєводою Дмитрієм, стала Десятинна церква. Лише після того, як монголи скористались винаходом покорених ними китайців - стінобійними машинами, храм не витримав і завалився, поховавши під своїми уламками останніх своїх оборонців. Крім Десятинної церкви, в Києві було зруйновано знамениті Золоті Ворота, розорені гробниці Софійського собору. Вчинений нападниками погром, по суті, трагічно завершив славну історію розвитку Київської Русі.