Історія України - Литвин В.М. - Культурно-освітнє та церковно-релігійне життя України

З другої чверті XVI ст. в більшості країн Західної та Центральної Європи набув поширення соціально-політичний та ідеологічний рух, спрямований на реформування основних доктрин, організації і практики Римо-Католицької Церкви, - так звана Реформація.

Ідеологи реформаційного руху заперечували зверхність Папи Римського, чернецтво, культ святих, виступали проти священного переказу, тобто рішень церковних соборів. Натомість вони проповідували примат особистої віри людини, вимагали створення національних Церков, оновлення релігійного життя через спрощення обрядовості, проведення церковних відправ рідною мовою тощо. Реформаційний рух підірвав єдність католицької Європи та привів до утворення нової течії в християнстві, відомої під назвою протестантизм.

Проникнення ідей протестантизму на територію Речі Посполитої особливо активно проходить із середини століття. Велику роль у цьому відігравшій освітні подорожі шляхетської молоді до німецьких університетів, де значного поширення набули ідеї головних ідеологів реформації - Мартіна Лютера та Жана Кальвіна. Крім того, значний вплив мали міграційні рухи на коронні землі німецьких ремісників, а також контакти з васально залежними від польського короля залишками Тевтонського рицарського ордену, на землях якого набуло поширення лютеранство.

Зважаючи на стан віротерпимості, який панував на той час у державі, ідеї протестантизму швидко поширюються по всій Речі Посполитій. Палкими прибічниками нового віровчення на території Великого князівства Литовського та української частини Корони Польської стали май могутніші литовські магнати Радзивілли, а слідом за ними лоно Католицької Церкви покинули Сапєги, Ходкевичі, Воловичі, Корсаки, Кішки та ін. Чимало прибічників нової ідеології було і на українських землях. Найперше її вплив позначився на Галичині. Спершу тут за підтримки магнатів Стадницьких, високопоставлених посадовців Сенявських, Дроговського, Язловецького, Тарновського набуло поширення кальвіністське віровчення, а згодом утвердилося аріанство.

Поширенню кальвінізму на українських землях сприяла діяльність родини Потоцьких. Саме вони збудували школи в Кам'янці-Подільському, Панівцях, Хмільнику. Впливовим центром аріанства із середини 1560-х рр. стають засновані в м. Дубецьку школа та семінарія, де в цей час працював один з визнаних ідеологів цього віровчення, проповідник з Мантуї Франко Станкаро. У 1566 р. в Галичині пройшов один з перших аріанських соборів Речі Посполитої.

Не менше поширення реформаційні ідеї мали і на Волині. Спершу тут знайшли притулок члени вигнаної з Новгорода секти ожидовілих, які заперечували догмат триєдиності Бога та божественну природу Христа, а також виступали проти посередництва офіційної церкви в спілкуванні з Богом.

Надалі поширенню протестантизму в цьому регіоні України сприяла діяльність лідера литовських кальвіністів князя Миколи Радзивілла Чорного, який володів на Волині маєтностями. За сприяння князя в Бересті було закладено друкарню, видавнича продукція якої сприяла поширенню Реформації на українських і білоруських землях. Зокрема, в Берестейській друкарні було опубліковано славнозвісну Радзивіллову, чи Берестейську Біблію, зразком для якої стала франкомовна гугенотська Біблія. Ще більшим вплив Радзивілла на поширення протестантизму в Речі Посполитій стає відколи на королівський престол зійшов Сигізмунд II Август, котрий був одружений з сестрою литовського канцлера Варварою.

З кінця ж століття на волинських землях постають аріанські громади в Острозі, Старокостянтинові, згодом - в Ляхівцях і Сенютовичах. Близько 1600 р. в м. Гощі з'являється перша аріанська школа на Волині.

Після цього своїх прибічників протестантизм знаходить і на Київщині, відколи і 1610 р. в Черняхові впливовим українським паном Стефаном Немиричсм було засновано першу аріанську громаду. Згодом соцініанську школу було відкрито у Хмільнику, а протестантські громади постали в різних куточках Київщини та Східного Поділля.

Часи розвитку Реформації були "золотим віком" релігійної толерантності Речі Посполитої. А її апогеєм стало ухвалення конвокаційним Варшавським сеймом 1573 р. акта варшавської конфедерації про конституційне закріплення повної свободи віросповідання, рівності у всіх публічних і приватних правах, незалежно від належності до тієї чи іншої християнської конфесії. Не зважаючи на численні протести католицького духовенства, новий король Стефан Баторій згодом підтвердив правомочність цього акта, і в 1588 р. він цілковито увійшов в нову редакцію Литовського Статуту.

Реформаційне вільнодумство, що так глибоко пустило коріння на українських землях у середині - другій половині XVI ст., справляло потужний вплив і на життя православних громад, які не мали намірів поривати з релігією своїх пращурів. Зокрема, виразний вплив протестантських ідей простежується в спробі перекладу Святого Письма на народну мову. Упродовж 1556-1561 р. було перекладено на мовурускую знамените Пересопницьке Євангеліє. І хоча воно так і не було опубліковане, вже сам цей факт важив надзвичайно багато для духовного поступу України.

Характерною особливістю розвитку протестантської ідеології на українських землях стало її використання православними не лише з метою оновлення власної церковної організації, а й для організації протидії наступу католицизму, що стало актуальним після інкорпорації України до складу Корони Польської.

Своєрідним уособленням реформаційних ідей у православ'ї, зокрема, реалізацією принципу участі світських осіб в управлінні церквою, стали православні братства. Православні братства на території України та Білорусі (в Московській Русі їх не було) почали виникати ще із середини XV ст. Зокрема, одне з найвідоміших і найдавніших з них - Львівське братство - було засноване при храмі Успіння Богородиці ще близько 1453 р. Трохи згодом подібні організації почали з'являтися по інших містах Галичини, Волині, Київщини. Наприкінці XVI - на початку XVII ст. православні братства діяли в Луцьку (ще з 1483 р.), Острозі, Києві, Перемишлі, Рогатині, Тернополі, Судовій Вишні та деяких інших містах. В окремих випадках у великих містах діяло навіть по декілька таких організацій, наприклад, у Львові в 40-х рр. XVI ст. виникло ще два братства, які були підпорядковані старшому, Успенському.

Членами братств були переважно ремісники та купці, але інколи провідні ролі в них відігравали й представники шляхти, світської та духовної еліти.

Спершу братства мали релігійно-благодійницький характер - опікувалися матеріальним становищем церков, їх забезпеченням богослужебною літературою, іконами, свічками, церковним начинням, а також влаштовували громадські богослужіння, братські обіди, допомагали бідним і хворим братчикам, організовували шпиталі тощо. У часи розвитку реформаційних ідей діяльність братств набула великого громадсько-політичного та національно-культурного звучання. Спочатку братчики переважно читали та тлумачили Святе Письмо. Згодом вони почали активно втручатися в справи церковної ієрархії, претендувати на роль своєрідного наглядового інституту за дотриманням церковниками норм моралі. Свої претензії на право контролю за діяльністю духовенства члени братств намагалися поширити не лише на рівні парафіяльних служителів кліру, але й навіть єпископату.

Такі претензії провокували спротив духовенства, а особливо його вищих ієрархів. Широкого розголосу в цьому контексті набув конфлікт львівського єпископа Гедеона Балабана з Успенським братством, в ході якого владика навіть відлучав своїх опонентів від Церкви. Однак перемогу у боротьбі братств та вищого церковного кліру отримали братчики, адже саме їм у 1586 р. патріарх Константинопольський Йоахим надав право патріаршої ставропігії, тобто непідлеглості місцевій церковній владі. Слідом за Львівським подібні ж права отримали Луцьке, Віденське та Київське православні братства.

Активна наступальна позиція православних братств була досить доречною, зважаючи на те, що в цей час їм уже доводилося активно протидіяти численним католицьким братствам, що, як правило, створювалися чернечими орденами бернардинів, домініканців, кармелітів та, особливо, єзуїтів.

Піклуючись про піднесення побожності вірних і переймаючись проблемами їх просвіти, православні братства, наслідуючи приклад протестантських громад, засновують власні друкарні. Першою з них стала відкрита Успенським Ставропігійським братством друкарня у Львові. Вона постала на основі найстарішої львівської друкарні, що перед тим належала Івану Федорову. Саме в ній у 1574 р. було видруковано знамениті Апостол і Буквар.

У листопаді 1585 р. друкарня вже була в скарбниці церковній. А в січні 1591 р. світ побачили перші друковані праці братської друкарні. На початку XVII ст. на службу до друкарні Львівського братства поступили відомі діячі видавничого гуртка єпископа Гедеона Балабана - Гаврило Дорофійович та Памво Беринда, завдячуючи вмінню котрих значно підвищилася культура видавничої праці в цьому закладі. Видавнича продукція друкарні Львівського братства користувалася попитом не лише у Львові та Галичині, а й мала свого читача в інших частинах Корони Польської та Великого князівства Литовського.

Крім публікації дидактичної літератури, освітня діяльність братств виливалась у відкритті братських шкіл. Першою такою школою на українських землях стала школа, заснована близько 1585 р. також при Львівському Ставропігійському братстві. У 1592 р., завдячуючи допомозі князя

Острозького, Львівська братська школа отримала королівський привілей на право викладання семи вільних мистецтв, і до вивчення риторики, грецької та церковнослов'янської мов долучилися латина, курс піїтики. Тобто за своєю програмою школа відповідала рівню освіти, що на той час існував у передових єзуїтських і протестантських гімназіях. Приклад Львівського братства наслідували братчики з інших західноукраїнських міст - Перемишля, Сатанова, Комарні, Красностава, Галича, а згодом - й міст Волині та Центральної України.

На землях колишньої Литовської Русі провідні ролі в поширенні просвіти в другій половині XVI ст. належали вченим острозького інтелектуального гуртка, що сформувався за активної підтримки князя Василя-Костянтина Острозького.

З 1576 р. на кошти князя розпочинається підготовка до випуску першої друкованої на церковнослов'янській мові Біблії. Факт публікації мав під собою далекосяжні наміри - ввести церковнослов'янську мову в ранг загальновизнаних сакральних мов, поряд із давньоєврейською, грецькою та латиною. У контексті виконання цієї роботи формується культурно-освітній гурток і виникає слов'яно-греко-латинський колегіум, який сучасники часто називали академією - школою вищого рівня.

Плекаючи наміри видрукувати Біблію на церковнослов'янській мові, князь Острозький запросив до себе славетного друкаря Івана Федорова Московитина та типографа, талановитого художника і гравера з підляського Заблудова Гриня Івановича. Провідні ж ролі в діяльності літературно-наукового гуртка відігравав ректор Острозької академії Герасим Смотрицький, син відомого своєю літературно-книжною працею дяка і переписувача книг Данила зі Смотрича. Крім того, його членами були Василь Андрійович Суразький, острожани - протестантський публіцист Мотовило, писар Василь та теологи Мартин Грабович, Терентій Іванівський, вчені греки - архієпископ Діонісій Палеолог-Раллі, Євстафій Нафанаїл, Феофан, Еммануїл Мосхопулос. Згодом провідні ролі відігравали грецькі вчені та проповідники Еммануїл Ахіллес, Лука Сербии, Никифор Парасхес-Кантакузен, Кирило Лукаріс. З 90-х рр. активно співпрацювали з академією вихованці Острозької школи - поет, перекладач і проповідник Дем'ян Наливайко (брат широковідомого козацького ватажка Северина (Семерія) Наливайка), майбутній архімандрит Дерманського монастиря Іван Княгининський, майбутній Київський митрополит Іван (Йов) Борецький, майбутній ігумен Степанського монастиря Ісай Борискович та інші.

12 серпня 1581 р. побачила світ Острозька Біблія, текст якої було звірено з текстами, привезеними від російського царя Івана IV Грозного та Римського Папи, а також знайденими в грецьких, сербських, болгарських монастирях. Острозька Біблія є визнаним шедевром книгодрукування з поліграфічної точки зору та неперевершеним прикладом досконалості канонічної з точки зору текстуальної експертизи. Поза всіляким сумнівом, ця книга є найвідомішим, а в багатьох відношеннях і найважливішим кириличним стародрукованим виданням.