Історія України - Литвин В.М. - Розділ 7. ПОЧАТКИ КОЗАЦЬКОЇ ЕРИ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ

Генеза українського козацтва, формування його станових ознак

Термін "козак" має тюркське походження. Вперше його появу фіксує Початкова монгольська хроніка під 1240 р. Наприкінці наступного століття термін згадується в латино-персидсько-кипчацькому рукописі - "Кодексі Куманікус" - та в додатку до грецького збірника житій святих - "Синаксарі". 1492 р. датується перша згадка про дії козаків-християн, котрі в гирлі Дніпра, під фортецею Тягинь, напали на турецьке судно.

Наступним роком датується ще одна промовиста згадка про те, що черкаський староста князь Богдан Глинський на чолі загону козаків здійснив штурм татарської фортеці Езі (Очаків). Після цього повідомлення про присутність козаків-християн на порубіжжі з мусульманським світом стають регулярними.

Важливим рубежем у ході формування козацтва стало виникнення та утвердження в силі Кримського хан ату. Саме постійне зростання загрози з боку небезпечного сусіди стимулює процеси консолідації козацтва.

Упродовж перших десятиліть XVI ст. відбувалося стрімке чисельне зростання кількості козакуючих. Однак варто зауважити, в цей час термін "козак" позначав не стільки соціальний стан, скільки спосіб життя та рід занять.

Історичні джерела, зокрема, фіксують активну участь у козакуванні шляхетської молоді та представників місцевої адміністрації, наприклад, південноукраїнських старост Пред-слава Лянцкоронського, Остафія Дашкевича, Бернарда Претвича, Семена Пронського, Богуша Корецького, коронних стражників Єжи Струся та Миколи Сенявського, ротмістрів кінних рот Яна Сверчоського, та Юрія Язловецького й інших. В історіографії навіть утвердився погляд, згідно з яким багато з названих осіб вважалися організаторами українського козацтва, його першими гетьманами. Однак, як переконливо довели сучасні історики, такі оцінки діяльності названих осіб є дуже перебільшеними. Зокрема, В.Щербак наголошує на тому, що, виконуючи обов'язки з охорони кордонів, місцеві адміністратори, як правило, замовчували факти своїх спільних з козаками дій, оскільки це не знаходило розуміння з боку великого князя або ж могло тягти за собою вимоги майнового відшкодування збитків, завданих козаками татарським і турецьким адміністраторам. Більше того, на старост покладалися обов'язки контролю за діяльністю козаків, аби вони не могли самовільно згромаджуватися у ватаги та організовувати власні походи на кримські землі та під турецькі фортеці.

Із середини XVI ст. розпочинається принципово новий етап розвитку українського козацтва, а саме: перенесення вироблених ним оригінальних форм господарювання, способу життя та світосприйняття - незалежного та вільнолюбного - на українські внутрішні землі, ті, що були вже обжиті раніше, - в городи або на волость. Процес перенесення козацьких звичаїв і традицій до давніх українських центрів протікає досить швидко і органічно. Перемішуючись з опозиційно налаштованим міщанством, козаки організовують їх за своїми порядками та долучаються до боротьби останніх з ненависними їм урядниками.

Вкрай важливим було й те, що цей процес збігається в часі з процесами консолідації панівної верстви Великого князівства Литовського, ревізією прав на шляхетство та ліквідацією владою різноманітних проміжних ступенів напіврицарського люду. Підставою для визнання нобілітету відтепер стає не виконання військових обов'язків, а наявність документально підтвердженого землеволодіння. Зважаючи, що переважна більшість бояр володіла землею за звичаєм, для неї перекривається доступ у шляхетський стан. Ще більш динамічно подібні процеси розгортаються після укладення Люблінської унії 1569 р., адже в польській правовій системі взагалі не було місця для боярського стану.

За результатами люстрацій лише незначна частина бояр була визнана шляхтою, переважна ж більшість, не потрапивши до шляхетського стану, була змушена шукати собі нового місця в соціальній ієрархії. І найбільш поширеним варіантом стає долучення боярства та військових слуг до козацтва. Ця обставина була вкрай важливою. Адже відтепер, за слушним спостереженням С Леп'явка, замість споконвічної досить аморфної прикордонної спільноти під впливом боярства утвердилася сильна, соціально визначена верства. Верства, яка так чи інакше виконувала військові функції, захищаючи південні кордони держави від іноземних нападів, і яка вимагала узаконення свого рицарського статусу, звільнення від влади місцевої адміністрації та виплати утримання за свої військові послуги.

Перша згадка про обговорення на засіданні державної ради Великого князівства питання про прийняття загону козаків для несення прикордонної служби відноситься ще до 1524 р. Тоді ж було ухвалено виділити з державної казни на ці потреби кілька сотень кіп грошей. Утім брак коштів завадив втілити задум у життя. Так само безрезультатно закінчилася й спроба реалізації проекту організації регулярної сторожової служби, запропонованого 1533 р. О Дашковичем.

Успішна реалізація подібних планів стала можливою лише в ході Лівонської війни 1558-1583 рр. У 1568 р. на Запорожжя було передано грамоту Сигізмунда II Августа, що містила пропозицію про перехід козаків до нього на військову службу, як для участі в походах, так і забезпечення спокою в межах держави. Грамотою від 5 червня 1572 р. король підтвердив наказ коронного гетьмана Єжи Язловецького про набір 300 козаків на державну службу. Як один з найважливіших моментів королівської грамоти дослідники класифікують призначення шляхтича Яна Садовського старшим і суддею над низовими козаками. Адже цим самим адміністративна влада і судочинство над козаками вилучалося з юрисдикції місцевої влади.

Зважаючи на цю обставину, грамоту Сигізмунда II Августа від 5 червня 1572 р. доцільно буде класифікувати як документ, що поклав початок правовому закріпленню за козацтвом прав окремішнього соціального стану.

Наступний крок було зроблено вже в роки правління Стефана Баторія.

15 вересня 1578 р. у Львові відбулася зустріч козацьких посланців на чолі з Андрієм Лиханським з королем, у ході якої було досягнуто домовленості про набір 500 козаків на королівську службу, за виконання якої вони мали отримувати кожен по 15 флоринів на рік. Досягнуті домовленості були скріплені універсалом Стефана Баторія - "Постановою про низовців" від

16 вересня 1578 р. У відповідності з нею козаки-реєстровці мали одержати від короля прапор, що демонстрував їх незалежність від коронного війська; резиденцією проголошувалося містечко Трахтемирів, де в старовинному Зарубському монастирі розташовувався їхній шпиталь та зберігалися пожалувані королем клейноди - корогва, військова печатка, булава, бунчук; день св. Миколая визначався днем виплати козакам королівської платні.

Набір півтисячі козаків на королівську службу не міг вирішити проблеми суттєвого поповнення армії Речі Посполитої, а тому фактично права реєстровців поширювалися й на тих козаків, які не потрапили до списку. Зокрема, вже в роки Лівонської війни, крім 500 козаків-реєстровців, у боях брали участь ще близько 4 тис. осіб.