Історія України - Литвин В.М. - Берестейський собор 1596 р. та проголошення церковної унії

Наприкінці XVI ст. Православна Церква на землях Речі Посполитої переживала глибоку кризу, що була викликана цілим рядом обставин, як об'єктивного, так і суб'єктивного плану.

По-перше, вкрай негативну роль у розвитку Церкви відігравало право королівського патронату над нею, зокрема право монарха на подання хлібів духовних. Ним, усупереч православній традиції, король замість того, аби затверджувати єпископів на кафедрах, здійснював призначення. Цим самим вищих церковних ієрархів було поставлено в повну залежність від світської влади. Ще більше ситуацію ускладнювало те, що королівське право верховного патронату намагалися наслідувати на нижчому рівні магнати та шляхта. Унаслідок чого парафіяльні священики підпали під повну залежність від місцевих панів, які на власний розсуд могли призначати духовних пастирів та позбавляти їх пастви, на свій розсуд розпоряджатися церковним майном і культовими спорудами.

По-друге, давалася взнаки нерозвиненість мережі середньої та вищої духовної освіти. А зважаючи на значний приплив у церковну ієрархію осіб світських, недостатньо посвячених у церковні догмати та традиції, - все це разом обумовлювало низький загальний рівень освіченості кліриків.

Відставання у цій царині ставало особливо помітним в умовах бурхливого розвитку єзуїтської освіти та успіхів у реформуванні Римо-Католицької Церкви, що швидкими темпами проходило після ухвал Тридентського собору 1545-1563 рр. Собор серед іншого упорядкував призначення єпископів, зміцнив їх владу, ухвалив рішення про заснування в кожній єпископії семінарії, прийняв новий катехізис, а ще - реформував церковні ордени. Найбільше значення для України тут мало санкціонування діяльності чернечого ордену нового типу, націленого на активну місіонерську та педагогічну роботу серед іновірців - Товариства Ісуса. Члени ордену - єзуїти - поєднували в собі неймовірну побожність і несамовиту войовничість.

Перший єзуїтський освітній осередок на українських землях виникає в 1574 р. в Ярославі. У 1580-х рр. єзуїтські місії організовуються у Львові, звідки члени ордену поширюють свій вплив на Поділля, Волинь і Київщину. Одна за другою відкриваються єзуїтські колегії у Львові, Перемишлі, Луцьку, Кам'янці, Вінниці, Барі, Бересті, Острозі, Овручі та Києві.

Наполегливість та витонченість прийомів місіонерської діяльності єзуїтів обумовлює початок на землях Речі Посполитої процесів нового окатоличення, девізом якого стає гасло: кожний шляхтич республіки - католик. В руслі цього процесу на початок 1590-х рр. лоно Православної Церкви покинули князі Слуцькі, Заславські, Сангушки, Пронські, Лукомські, Пузини, Масальські, Горські, Головчинські. До них також долучились представники шляхетських родин Кішок, Ходкевичів, Сапєг, Воловичів, Корсаків, Глібовичів та багатьох інших.

Зважаючи на непривабливе становище Православної Церкви в державі, низький рівень освіченості духовенства, його численні моральні вади, в середовищі православних ієрархів поволі утверджується ідея церковної унії. У такий спосіб ієрархи сподівалися знайти порозуміння зі світською владою, отримати належну підтримку з боку короля, гарантувати Православній Церкві гідне місце. У кінцевому результаті це мало б припинити утиски вірних і зупинити перехід пастви у католицтво.

Керуючись такими шляхетними міркуваннями, чотири православні єпископи - луцький Кирило Терлецький, львівський Гедеон Балабан, пінський Лев Пелчицький та холмський Діонісій Збируйський - на синоді в Бересті 1589 р. таємно від решти кліру склали лист-проект до Папи Римського, де виразили свою готовність визнати його верховенство за умови збереження традиційного церковного устрою Русі та консервації грецького порядку проведення богослужінь.

Проте в середовищі світської еліти України та нижчого духовенства ідея церковної унії, навіть на досить поміркованих умовах, отримала різко негативну оцінку. Зокрема, князь В.-К. Острозький в ультимативній формі поставив вимогу про публічне обговорення справи за широкої участі не лише духовенства, а й шляхти. Проти унії одностайно виступали православні братства, не знаходила вона підтримки в значної частини руської шляхти та нижчого духовенства, не було єдності навіть серед вищого церковного кліру, зокрема, проти унії виступали львівський єпископ Гедеон Балабан і перемишльський Михайло Копистинський, а також архімандрит Києво-Печерського монастиря та екзарх Константинопольського патріарха Ничипір Тур.

Проголошення рішення про укладення церковної унії відбулось у Вати-кані 23 грудня 1595 р. Надання акту публічного характеру було призначено на 6 (16) жовтня 1596 р., коли у Бересті мав відбутись церковний собор.

До Берестя прибуло чимало зацікавлених осіб, як кліриків, так і світських - представників братств, міських громад, шляхти. На особливий статус претендував князь Острозький, котрий прибув на собор зі своїм сином Олександром та на чолі потужного почту слуг і клієнтів. Утім провести повноважний собор представників Православної Церкви Русі не вдалося. Сторони, не дійшовши згоди щодо порядку проведення собору, почали "соборонувати" нарізно: прибічники унії - в церкві св. Миколая, а їх опоненти - в господі, де зупинився князь Острозький. Кожна з частин руського православ'я піддала прокляттю своїх опонентів і, відповідно, позбавила їхніх церковних ієрархів санів, що вони їх мали. Учасники собору, що проходив у церкві св. Миколая, склали офіційний акт про признання влади Папи Римського і прилучення до Римо-Католицької Церкви (його оголошення відбулося 9 (19) жовтня). Противники унії цьому рішуче заперечили. Зокрема, князь Острозький звернувся з офіційним протестом до короля, кваліфікуючи те, що відбулося в Бересті, як порушення прав і привілеїв руського народу.

Однак Сигізмунд III продемонстрував повну підтримку рішень Берестейського унійного собору, проголосивши своїм універсалом від 15 грудня 1596 р. його постанови обов'язковими до виконання всіма віруючими Руської церкви. Король визнав законною Уніатську Церкву, а її опонентів ставив поза законом. За прибічниками унії офіційно закріплювалися церковні посади, кафедри, монастирі, земельні наділи та майнові фундуші. Церковним ієрархам-уніатам підпорядковувалося все духовенство грецького обряду.

Цим самим конфлікт було ще більше загострено, і впродовж наступних десятиліть, а то й століть, боротьба між православними та уніатами стане однією з визначальних характеристик українського суспільно-політичного життя. І, таким чином, задумана як засіб порозуміння та об'єднання, унія насправді на тривалий час стала символом розбрату та ворожнечі.

Наступ на православ'я після прийняття унії провадився по декількох напрямках. На перших порах православним переважно чинилися перешкоди в обійманні посад у міському самоуправлінні, повноправній участі в економічному житті тощо. У подальшому мало місце масове закриття православних церков і монастирів, позбавлення їх майна і культових споруд, які передавалися уніатам. Зрозуміло, що на цьому фунті виникали дедалі запекліші конфлікти. Причому жорстокість по відношенню до схизматиків - а саме так католики та уніати сприймали православних, до яких, згідно з деклараціями уіпіших актів, мали відчувати братерську любов, - всіляко заохочувалася Ватиканом, а не лише була виявом надмірного ентузіазму місцевих прибічників унії. Зокрема, в листі до короля Сигізмунда 111 від 10 лютого 1624 р. папа Урбан VIII закликав до ще більш рішучих дій проти схизматської єресі.

За таких умов на українських землях в першій половині XVII ст. влада не лише виявляє всебічне сприяння утвердженню унії, ай - швидкому поширенню католицизму. Католицьким костелам і кл я шторам (монастирям) надаються земельні угіддя, створюються сприятливі умови для діяльності різноманітних католицьких орденів, особливо єзуїтського. На середину століття костели, кляштори та ордени діяли в 30 містах Кам'янець-Подільської єпископії, 46 містах Галичини.

Далеко не поодинокими стають практики насильницького навернення мешканців тих чи інших міст і сіл в уніатство чи католицизм. Так, зокрема, у 1630 р. князь Владислав-Домінік Заславський наказав священикам усіх православних церков, що перебували на його дідичних землях, негайно прийняти унію. На початку 1625 р. було закрито православні церкви в Києві, і лише енергійне втручання в цю справу козацтва змусило занадто ревнивих католиків відмовитися від свого наміру.

Насильницькі дії по відношенню до вірних Православної Церкви, частка яких на українських землях була набагато більша в порівнянні з уніатами та католиками, провокують різке загострення тут антикатолицьких настроїв.

Розділ 7. ПОЧАТКИ КОЗАЦЬКОЇ ЕРИ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ
Генеза українського козацтва, формування його станових ознак
Запорозька Січ як центр консолідації козацтва
Козацькі війни кінця XVI ст.
Військово-політична активність козацтва у першій чверті XVII ст. Гетьманування Петра Конашевича-Сагайдачного
Українське козацтво та православ'я. Роль козацтва у відновленні православної церковної ієрархії
Козацькі повстання 20-30-х років ХVII ст.
Розділ 8. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ СЕРЕДИНИ XVII ст. СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Передумови, причини та початок Національної революції
Перемоги козацького повстання навесні 1648 р. Та його переростання в революцію
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru