Історія України - Литвин В.М. - Козацькі війни кінця XVI ст.

Першою серйозною пробою сил козацтва як впливової військово-політичної сили Речі Посполитої стала козацька війна 1591 - 1593 pp., яку спершу очолив гетьман Криштоф Косинський, а згодом провідні ролі відігравали Северин Наливайко, Матвій Шаула, Григорій Лобода.

Глибинні причини війни крилися в проблемах росту чисельності козацтва та небажанні польської влади визнати його привілеї як військового люду загалом для цілої верстви, а не лише для дуже обмеженого кола осіб - реєстровців, хоча і їхнє положення не виглядало аж надто твердо.

Приводом же для збурення спокою стали події, пов'язані з підготовкою Речі Посполитої до війни з Туреччиною. На сеймі 1590 p., де жваво обговорювалася проблема підготовки до війни з Туреччиною, було ухвалено рішення про мобілізацію небаченого раніше стотисячного війська, до складу якого мали увійти й набрані за королівським призовом двадцять тисяч козаків. Зважаючи на скрутне становище, реалізація плану розпочалася негайно і вже на весну 1590 р. було мобілізовано тисячу козацької кінноти та дві тисячі - піхоти. Козацькі формування негайно були висунуті для охорони південних рубежів - на Поділля. Важливим проявом гострого зацікавлення влади козацькими послугами стали надзвичайно швидке нобілітування цілого ряду козацьких старшин і надання їх маєтностей.

Але невдовзі конфлікт було залагоджено, причому за рахунок козацтва. Так, польський уряд погодився на вимогу турецької сторони вивести козаків із Дніпровського Низу та заборонити їх виправи на Чорне море. Аби змусити козаків до покори, керівництво Речі Посполитої вдалося до демонстрування грубої сили, надсилаючи до козаків численні погрози. За умов, що склалися, така політика виглядала відвертою провокацією.

Ескалації конфлікту сприяло й те, що саме в цей час на українських землях набувають різкого загострення соціально-економічні суперечності, породжені стрімким розширенням шляхетського землеволодіння. У процеси "земельної гарячки" були втягнуті й представники українських князівських родів - Вишневецьких, Острозьких, Ружицьких та інших. Перед тим вони сприймалися козацтвом як його покровителі, а відтепер у гонитві за землею не гребували й захопленням тих наділів, якими здавна користувалися козаки.

Подією, яка переповнила чашу терпіння, стала особиста образа, завдана козацькому гетьману Криштофу Косинському князем К.Острозьким і його сином Янушем. Користуючись своїм неймовірним впливом на місцеву адміністрацію та впливовими зв'язками у столиці, вони не дозволили Косинському вступити в права володіння маєтком, наданим йому універсалом королем, оскільки вже давно виношували плани оволодіння ним. Особиста образа козацького ватажка впливовим магнатом, що очолював місцеву адміністрацію (К.Острозький був воєводою київським), уособлювала собою глибинний конфлікт козацтва та влади. А тому дуже швидко конфлікт розрісся до небачених раніше масштабів, перетворившись на справжню козацьку війну.

У серпні 1591 р. з містечка Пикова, що на Поділлі, Косинський звернувся із закликом до козаків самим собі добиватися справедливості. І вже на осінь сили козацтва зросли до таких розмірів, що повсталі зуміли захопити Переяслав, Білу Церкву, Трипілля та Київ. На звільненій від присутності офіційної влади Київщині Косинський звелів населенню скласти присягу на послух козакам. Місцем своєї резиденції гетьман обрав місто Білу Церкву, де перебувало близько п'яти тисяч чоловік.

На весну 1592 р. під козацьке панування майже цілковито перейшла Київщина, а влітку Косинський скерував свої загони на Східне Поділля та Волинь. У серпні князь К.Острозький вчинив спробу збройно розправитися з повсталими, але зазнав невдачі. Це ще більше зміцнило позиції козацтва. На опанованих ними землях повсталі намагаються запровадити козацькі порядки, які були абсолютно новими для жителів Волині та північно-західної частини Поділля. Козацький уклад життя, особиста свобода козаків стають вельми привабливим прикладом для наслідування волинським селянством і міщанством, адже у цьому регіоні феодальні порядки пустили найбільш глибоке коріння і кріпосницька залежність була найважчою.

Проникнення козацького устрою на Волинь вкрай загострює тут соціальну боротьбу, й тамтешня багаточисельна шляхта виступає тією силою, яка чинить найбільший тиск на польський уряд і шляхетський загал решти республіки з тим, аби рішуче приборкати повстання. У січні 1593 р. на сеймиках у Луцьку та Володимирі проголошується загальна шляхетська мобілізація проти козаків. Варшавський вальний сейм 1593 р. оголосив козаків ворогами вітчизни та доручив гетьманові коронному знищити бунтівників. Справу приборкання козаків очолив воєвода князь К.Острозький, у розпорядженні якого перебувала шляхта Волинського, Київського та Брацлавського воєводств. На допомогу батьку Януш Острозький привів полки з Галичини та Польщі, а також угорських найманців.

Генеральний бій між військами Острозького та повсталими козаками відбувся поблизу містечка П'ятка, що на Східній Волині (нині Чуднівського р-ну Житомирської обл.). Зважаючи на зимову пору, козаки не змогли як слід окопатися, і саме це, на думку С Леп'явка, і визначило результати герцю на користь Острозького. Утім, перемога київського воєводи не була тотальною і в козаків залишалося чимало сил, аби чинити опір. А тому 10 лютого 1593 р. було укладено загалом досить ліберальну угоду щодо приведення козаків до послуху королю. За нею повсталі перепрошували короля та Річ Посполиту за вчинені шкоди та завдані збитки, обіцяли надалі бути в послуху короля та його адміністраторів, не ходити самовільно в походи на сусідні землі, повернути колишнім власникам майно і зброю.

Провівши решту зими на Запорожжі, навесні 1593 р. козаки, очолювані Косинським, роблять чергову спробу перенести свою діяльність на волость. У травні гетьман з передовим загоном вступив у Черкаси, але тут був підступно вбитий підісланими Вишневецьким слугами. Загибель Косинського стала тяжкою втратою для козацтва, адже з його сходженням з історичної арени серед козацтва не знайшлося особи, котра б змогла об'єднати різні його групи та потамувати особисті чи групові інтереси заради корпоративних інтересів всього козацтва.

Щоправда, влітку 1593 р. повсталим козакам вдалося розгорнути доволі успішні дії на волості і за їх результатами О.Вишневецький був змушений укласти з ними новий договір, який став значною поступкою козацтву. Так, згідно з його положеннями, козаки отримали право вільного виходу на Низ і повернення на волость; учасникам війни 1591-1593 рр. гарантувалася повна амністія. Крім того, місцева адміністрація зобов'язувалася повернути козакам забране в них майно і коней. Таким чином, укладений договір, підбиваючи підсумки козацької війни, не фіксував поразки повсталих. Між сторонами встановлювалось перемир'я.

Повстання 1591-1593 рр. стало прологом до більш серйозних потрясінь, що мали місце на українських землях наприкінці XVI ст. Важливою особливістю розгортання активності козацтва у наступні роки стало домінування в цьому процесі зовнішньополітичного чинника. Причиною такого стану справ послужило те, що із серпня 1593 р. в Європі розпочинається війна між Османською імперією та Габсбурзькою імперією (Австрією). Намагання керівництва останньої створити християнську так звану "Священну Лігу" пробуджує в Європі інтерес до українського козацтва як потужної сили, здатної протистояти мусульманському наступу.

Адже на заклики папи та цісаря не надто активно відгукнулися правителі західноєвропейських держав, лише заявами про моральну підтримку обмежилися Москва та Варшава. Варто зауважити, що перед тим, як стати на чолі римської курії, Климент тривалий час був нунцієм у Польщі, а тому був добре поінформований про справжню силу козацтва.

Восени 1593 р. запорозьких козаків відвідав спеціальний посланець Папи Римського Алессандро Комулович з листом-закликом Климента VIII приєднатися до боротьби проти магометан, а також дванадцятьма тисячами форинтів авансу. На Комуловича було покладено завдання створення антитурецької спілки придунайських князівств - Молдавії, Валахії та Трансільванії - з рівноправною участю в ній козацтва. Цим самим вперше українське козацтво визнавалося повноправним суб'єктом міжнародних відносин.

Навесні 1594 р. на Запорозьку Січ прибуває посланець австрійського цісаря Еріх Ляссота, котрий передав козакам подарунок Рудольфа II - 7 тис. дукатів сріблом, а також військову корогву з символікою імператора Священної Римської імперії.

Ще восени 1593 р. козаки на чолі з гетьманом Григорієм Лободою здійснюють похід у Придністров'я, де розгромили турецьке місто Оргеєв і благополучно повернулися до України. Навесні наступного року подібну вилазку чинять загони охочих людей під командою Северина Наливайка.

Тим часом прорахунки польського командування дали змогу татарським ордам Казі-Гірея влітку 1594 р. через буковинські землі вдертися на Прикарпаття та завдати там неймовірних за розмірами збитків. Бездіяльність польської армії змусила Наливайка до рішучих дій по обороні краю. Намагаючись зміцнити свій майже чотиритисячний полк, до складу якого входили охочі з Київського, Подільського, Руського, Волинського та Брацлавського воєводств, Северин вчинив цілий ряд нападів на маєтки магнатів і шляхти, захоплюючи в першу чергу зброю та порох, а також знищуючи документи, що підтверджували феодальні права їх власників. Після рейду на Західне Поділля наливай кінці повернули на Браилавщину, а звідти вирушили в Молдавію. Похід розгортався досить успішно, й козакам вдалося здобути найбільше турецьке місто на Придністров'ї - Тягин. Після цього папський агент Комулович доносив у Рим, що козаки виконали свій обов'язок.

Окрилене успіхами, козацтво по поверненню на українські землі почало розсилати вимоги місцевій шляхті про визнання козацьких порядків та утримання козацьких підрозділів. Законність своїх вимог козацькі лідери обґрунтовували своєю участю в загально-християнській боротьбі проти мусульман.

Восени 1594 р. наливайківці об'єдналися з реєстровими козаками на чолі з Яном Оришовським та запорожцями Григорія Лободи і потужним козацьким військом кількістю в 15-17 тис. вояків вирушили разом у похід в Молдавію. Там козаки розбили війська молдавського господаря Аарона, котрий побоявся відкрито перейти на бік християн та демонстрував підтримку своєму сюзерену - турецькому султану. Після цього козацьке військо здобуло молдавську столицю Ясси, Цецору та інші міста і фортеці.

Повернення ж козаків з походу викликало справжню паніку серед шляхти Речі Посполитої, передовсім південних українських повітів, де козаки розмістилися на перепочинок. Величезна козацька армія потребувала утримання, і шляхта в паніці кидала свої маєтності і тікала до Львова та Кракова. Тим часом козаки опанували широку порубіжну смугу на півдні України, що тяглася від Хмільника до Кам'янця.

Але по-справжньому небачене раніше поширення козацьких впливів спостерігалося восени наступного року, коли війська С.Наливайка після чергового походу в Молдавію опанували не лише Східним і Західним Поділлям, Київщиною, а й Волинню, у тому числі й західною її частиною. Здобувши без бою столицю Волинського воєводства місто Луцьк, Наливайко повів свої війська, загальною чисельністю понад десять тисяч, на територію Великого князівства Литовського. Там він почергово оволодів Слуцьком, Бобруйськом, Могильовом. Невдовзі на територію Білорусі прийшли й запорозькі козаки під началом Лободи та його наступника Матвія Шаули. Наприкінці січня 1596 р. козаки Наливайка знову повернулися на Волинь, і в містечку Степані серед володінь Острозьких гетьман облаштував собі зимову квартиру. Масштаби поширення козацьких впливів на цей час були настільки значними, що один з польських воєначальників зауважував з цього приводу: вся Україна покозачилася.

Ні місцева адміністрація, ні шляхетський загал українських воєводств не мали достатньо сил, аби сподіватися на успіх у боротьбі із загартованим у боях з турками козацьким військом. А тому наприкінці лютого для приборкання повсталих уперше було мобілізовано регулярну польську армію, якою командував один із кращих польських воєначальників не лише тієї доби - польний гетьман Станіслав Жолкевський (Жулкєвський). До коронних військ, уведених в Україну Жолкевським, приєдналися надвірні загони українських магнатів - князів Ружинського, Вишневецького, Струся.

Жолкевський швидким маршем, майже блискавично, наблизився до районів, де перебували наливайківці. Утім їх ватажку вдалося вивести війська з Волині на Подніпров'я. Маневруючи та приймаючи невеликі бої, Наливайко зумів відірватися від переслідування та в районі Білої Церкви об'єднатися із запорожцями Лободи. Це серйозно зміцнило їх позиції. Гетьманом єдиного війська було обрано Матвія Шаулу.

Після кровопролитного бою неподалік Трипілля в урочищі Гострий Камінь повстанці переправилися через Дніпро на Лівобережжя. Цей вихід надав повсталим майже місячну перерву від боїв з коронною армією. Козацькі підрозділи розтяглися вздовж Дніпра і гарматним й рушничним вогнем переривали будь-які спроби Жолкевського переправити свої війська на лівий берег. Тим часом до Переяслава, який керівництво повсталих обрало своєю резиденцією, прийшло чимало втікачів-переселенців, котрі цілком резонно боялися помсти з боку польських жовнірів і шляхти. Крім того, сюди ж багато хто із старшин і рядових козаків з тих же міркувань переправив свої сім'ї. Від цього кількість повстанців значно виросла, але суттєво було підірвано мобільність козацького обозу.

Коли врешті-решт коронним військам вдалося прорватись на Лівобережжя, 25 травня 1596 р. розпочалася двотижнева облога повсталих військами Жолкевського поблизу Лубен. В урочиші Солониця, поблизу річки Сули, повстанці спорудили міцний укріплений табір. З фронту та флангів табір був оточений возами в сім-дев'ять рядів, а з тилу прикривався болотистою місцевістю, що тяглася від Сули. У таборі знаходилося близько дванадцяти тисяч чоловік, але годних до бою було, за підрахунками С.Леп'явка, всього лише декілька тисяч. Решта - поранені, жінки та діти. У розпорядженні Жолкевського перебувало понад п'ять тисяч жовнірів і шляхти, а також ще декілька тисяч військових слуг, яких також використовували в разі потреби до бойових дій.

Після декількох безуспішних штурмів табору польське командування послало до Києва за облоговими гарматами. По цьому у повстанців шансів на успішне завершення бою практично не залишилося. Єдине, що за тих умов було можливим, - це вихід з табору у відрив від поляків боєздатної частини козацького війська, яка довела свою силу зухвалими вилазками проти ворога вже під час цієї облоги. Але в такому разі ті, хто залишився б у таборі, були приречені на вірну і швидку смерть. Керівництво повсталими вирішило діяти іншим шляхом і ще раз спробувало вступити в переговори з поляками. Внаслідок того, що Жолкевський (як з'ясувалося згодом, цілком свідомо і з потаємними намірами розколоти козацький табір) демонстративно вів переговори винятково з Григорієм Лободою, на останнього впала тінь підозри у намірах зрадити своїх товаришів. 28 травня гетьмана було страчено. А на його місце обрано досвідченого запорозького старшину Кшиштофа Кремиського.

Тим часом 5 червня Жолкевський розпочав безперервний гарматний обстріл табору з прибулих із Києва важких облогових гармат Понесені від цього втрати та майже повна відсутність води за неймовірної спеки, що встановилася на початку літа 1596 р., підштовхнула повсталих до рішення про прийняття ультимативних вимог польського командування. Оскільки це означало видачу Наливайка, той на чолі невеликого загону соратників намагався вирватися з табору в степ. Але був захоплений у полон і разом з найближчими помічниками виданий Жолкевському. Незважаючи на висловлену раніше обіцянку випустити обеззброєних повстанців на волю, скориставшись із якогось інциденту, жовніри та шляхта вчинили немилосердну різню переможених. Спомини про неї не затухали в народній пам'яті не одне десятиліття. А учинена жорстокість неминуче пробуджувала бажання помсти.

Загалом же, події 1591 - 1596 рр. стали першим потужним виступом народних мас, очолюваних козацтвом. Як наголошують з цього приводу В.Смолій та В.Степанков, цей виступ започаткував новий етап становлення козацького стану, процес масового покозачешім селян і міщан та їх переселення в південний регіон України, утвердження на Київщині та Брацлавщині козацького присуду.