Історія України - Литвин В.М. - Розділ 10. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ТА КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНИ НАПРИКІНЦІ XVII-XVIII ст.

Лівобережна Україна в роки стабілізації. Гетьманування Івана Самойловича та Івана Мазепи

Гетьманування Івана Самойловича на Лівобережжі було най тривалішим у тогочасній історії Гетьманату - продовжувалось аж п'ятнадцять років. По суті, воно склало певну епоху в історичному розвитку української козацької державності, характерними рисами якої стали повна стабілізація суспільно-політичної ситуації на Лівобережжі та формування тих державних форм Гетьманщини, що залишалися в головних своїх рисах майже сто наступних років.

У своїй внутрішній політиці гетьман Самойлович намагався продовжити традиції зміцнення гетьманської влади, що своїми витоками сягали часів гетьманування Б.Хмельницького. Гетьман послідовно зміцнював державні інституції Гетьманату, прагнув централізувати владу, обмежити свавілля та отаманство старшини, а також охлократичні прояви з боку соціальних низів. У внутрішньополітичній діяльності Самойлович демонстрував прагнення до зміцнення позицій аристократичної верстви суспільства. Гетьман не вдавався до скликання громіздких Генеральних рад, переносячи розгляд важливих державних справ на засідання старшинських рад, на які запрошувалося обмежене коло учасників.

Саме в роки гетьманування Самойловича в Україні з'явився новий соціальний прошарок - так звані "бунчукові товариші" - нащадки вищої козацької старшини, що складали своєрідну гетьманську лейб-гвардію у військових походах, а в мирний час перебували під протекцією верховного козацького правителя, володіючи імунітетом щодо полкової і сотенної козацької адміністрації. Бунчукові, як правило, були високоосвіченими людьми, і саме з них підбиралися кандидати на вакантні старшинські уряди.

Послідовними були кроки гетьмана і в справі підпорядкування своїй владі Запорозької Січі. Зокрема, він заборонив запорожцям вести самостійні переговори з правителями інших країн, рішуче заперечував намірам московського керівництва вручати січовому товариству царські знамена, оскільки на такі знаки державної влади міг претендувати лише політичний провід Гетьманату. За наказом Самойловича залога з числа лівобережних козаків була введена до фортеці Кодак, аби в такий спосіб контролювати ситуацію на Запорожжі. Крім того, гетьман намагався поставити під свій контроль і життєво важливі для січовиків переправи через Дніпро в районі Келеберди та Перевалочної.

Наслідуючи своїх попередників, І.Самойлович демонстрував бажання розбудови незалежної Української держави. Промосковськи налаштована старшина підмітила, що гетьман "самовладно володіє і хоче володіти Малоросією", прагнучи домогтися коли-небудь створення "з Малоросії удільного панства", при цьому називає українські міста не государевими, а своїми і "людям військовим наказує, щоб йому, а не монархам вірно служили".

Прелюдією до політичного краху гетьмана І.Самойловича став Кримський похід 1687 р. Попри амбітні плани російського головнокомандувача князя В.В.Голіцина щодо упокорення ханства, реальні результати кампанії виявилися плачевними. Втративши сприятливу пору для початку походу із-за зволікання зі своєчасною доставкою боєприпасів і продовольства, лише на початку червня 100-тисячна російська армія В.Голіцина та 50-тисячне козацьке військо під командою гетьмана І.Самойловича переправились через річку Самару та вийшли в степ. Ще через декілька днів війська підійшли до р. Кінські Води, за якою знаходилися висушені спекотливим літнім сонцем степові землі, над якими здіймався дим пожежі.

Похід було продовжено, однак події наступних днів засвідчили, наскільки це було важко робити. Адже не було чим годувати коней, а серед вояків розпочалися хвороби. Вкрай важко почувався український гетьман, котрий не приховував свого роздратування від безглуздої, на його думку, затії. Врешті-решт 18 червня князь Голіцин, так і не наблизившись до Перекопу, де стояло кримське військо на чолі з ханом, віддав наказ про припинення руху вперед.

Провальний результат кампанії поставив на порядок денний питання пошуку винуватця цього, і його було знайдено в особі українського гетьмана. Адже Самойловичем уже давно було не вдоволене московське керівництво, яке він гостро критикував за недалекоглядну, на його думку, зовнішню політику. Всередині української старшини також викристалізувалась антигетьманська опозиція, яку бентежило непомірне посилення влади гетьмана, зростання його авторитаризму та визрівання умов для заховання гетьманської влади в родині Самойловичів. В оточенні Самойловича існувала доволі потужна опозиція антитурецькій політиці Москви, і саме побоювання щодо можливого переходу гетьмана на бік Криму та Туреччини стали основною спонукальною причиною безславного завершення Голіциним походу на Крим. І в цьому разі саме російський головнокомандувач і став головним ініціатором повалення гетьмана, "підказавши" ідею написання антигетьманського доносу козацькій старшині.

Донос був переправлений до Москви, і звідти прийшов наказ І.Самойловича заарештувати та вислати для проведення розслідування в російську столицю. На р. Коломак було скликано Генеральну раду, на якій гетьманська булава перейшла до рук генерального осавула Івана Мазепи. Тут же було узгоджено й новий варіант угоди Війська Запорозького з царем, так звані Коломацькі статті. Новий варіант українсько-російського договору в принципових своїх положеннях повторював зміст Глухівського договору 1669 р. Водночас непевне становище української старшини в умовах соціально-політичної нестабільності в Україні сприяло тому, що до тексту було внесено ряд доповнень, які негативно позначалися на політичному статусі Гетьманату. Зокрема, було заборонено українській стороні якимось чином порушувати польські інтереси та напружувати стосунки Варшави та Москви. Для того, аби контролювати діяльність гетьманського уряду, передбачалося впровадження полку московських стрільців до гетьманської резиденції - Батурина - і утримання його покладалося на плечі українського населення. Коломацькі статті декларували можливість вільного переходу з українських міст на територію Росії, а також закликали з'єднувати в нерозривну єдність український народ з російським через шлюби та різними іншими способами.

Заперечення державно-політичної окремішності Гетьманату та декларування необхідності тісної інтеграції українського суспільства в російське державне життя становило вельми небезпечний для української автономії симптом.

Прийшовши до влади, Мазепа силою обставин був змушений взятися за вирішення стратегічних проблем, пов'язаних з остаточною стабілізацією внутрішньої ситуації в Україні, за зміцнення державної влади та консолідацію провідної верстви Гетьманату - козацької старшини. Досягти останнього було потрібно негайно, але зробити це було вкрай важко. Адже старшина, підбадьорена успіхами в скиненні з гетьманства Самойловича, засипала Москву доносами й на нового гетьмана.

Для того, аби зміцнити конструкцію Української держави, Іван Степанович наполегливо формує аристократичну верству Гетьманату, яка мала вірно служити гетьману та захищати українські інтереси. Мазепа створює для козацької старшини сприятливі умови для зростання її добробуту, здобуття дітьми належної освіти, в тому числі і в європейських університетах.

Упродовж всього свого гетьманування Мазепа невпинно піклується про подальшу консолідацію привілейованих категорій українського суспільства, передовсім чинних козацьких старшин та згадуваної вище впровадженої його попередником, гетьманом Самойловичем, нової соціальної категорії - бунчукових товаришів. У полках запроваджується соціальний інститут так званих "значкових товаришів", які перебували під значком (прапором) полковника не лише в буквальному розумінні цього слова, тобто під час військових походів супроводжували полковника і складали його особистий почет, а й постійно залишалися під його опікою та протекцією, виконували важливі адміністративні, судові та фінансові доручення. Разом зі знатними військовими товаришами, бунчукові та значкові товариші становили певний резерв, з якого постійно рекрутувалися кандидати на зайняття важливих урядів.

Зміцненню політичних позицій козацької старшини та її згуртуванню навколо гетьмана були покликані служити заходи з поліпшення економічного становища української еліти. В одному Чернігівському полку в роки гетьманування І.Мазепи було роздано 48 маєтків, у той час як за його попередника - всього лише 27. Всього ж за роки свого правління гетьман видав близько однієї тисячі універсалів, якими маєтності закріплювалися за представниками української аристократії.

Звичайно ж, розширення прав і привілеїв аристократичної верстви неминуче мало негативно позначитися на правах соціальних низів суспільства. Так, невпинний розвиток старшинського землеволодіння зменшував кількість вільних земель, а нерідко супроводжувався передачею новим власникам ґрунтів, на яких уже сиділи селяни.

Найбільше, на що спромігся український гетьман у цій сфері, так це на те, аби стримувати надмірні апетити нової аристократії та не допускати до стрімкого закабалення українського селянства, обкладення його надто важкими повинностями та податками. Так, у гетьманському універсалі до київського полковника Мокієвського від 1691 р. різко засуджувалися ті власники маєтків, які відбирали у козаків земельні наділи, що досередини XVII ст. належали шляхті, а в роки революції перейшли до рук нових власників. Своє розпорядження Мазепа аргументував тим, що хоробрі козаки-лицарі здобули право на власність кров'ю та мечем і ніякі обставини не можуть позбавити їх цього права.

Реагуючи на поширення практики переходу селян у залежність від землевласників та появу на цьому ґрунті численних зловживань, у 1701 р. гетьман видав універсал, яким забороняв змушувати селян працювати на свого пана більше, аніж два дні на тиждень.

В одну з найбільш гострих проблем внутрішньої політики гетьманського уряду І.Мазепи вилилися стосунки із Запорозькою Січчю. Продовжуючи політику своїх попередників, гетьман намагався погамувати сепаратистські настрої січової старшини та підпорядкувати Січ гетьманському проводу. Мазепа прагнув поставити під свій контроль зносини Коша з московськими царями, не допустити проведення ним самостійних зовнішньополітичних акцій. У контексті налагодження дієвого політичного контролю над запорозькою вольницею варто розглядати й побудову на кордонах Січі Новобогородицької та Новосергіївської фортець. У них було розміщено гетьманські та царські війська і тим самим змушено січове товариство рахуватися з розпорядженнями гетьманської адміністрації. Щоправда, з іншого боку, це сприяло подальшому розширенню меж впливу російської влади в Україні, що мало негативні наслідки для української автономії.

Гетьман Іван Мазепа залишив по собі чи не найбільш помітний з-поміж усіх українських зверхників слід у розвитку української культури, освіти, церковного будівництва.

Завдяки підтримці гетьмана 1701 р. уряд Петра 1 підтвердив Києво-Могилянському колегіуму високий статус академії, вперше наданий привілеєм польського короля Яна Казимира ще в 1659 р. в ході ратифікації Гадяцької угоди. Академія щорічно почала отримувати субсидію в розмірі тисячі золотих, а на власні кошти Мазепи було збудовано головний корпус, названий його іменем - Мазепинський. Варто згадати, що саме в роки гетьманування Івана Степановича в цьому навчальному закладі одночасно навчалася найбільша за всю історію Академії кількість студентів - близько двох тисяч.

Опікуючись справами освіти, гетьман спонукав до цього і козацьку старшину, внаслідок чого на Лівобережжі розвинулася ціла мережа освітніх закладів - як початкового рівня, так і колегіумів. Найбільш відомим з-посеред останніх був, безперечно, Чернігівський колегіум, заснований 1700 р. при Борисоглібському монастирі. Прикметно, що у 30-ті рр. XVIII ст. колегіум неофіційно звався "Академією Чернігівською".

Глибокий слід залишив Іван Степанович в історії сакрального будівництва. Будучи одним з найщедріших українських меценатів, гетьман, за підрахунками дослідників, на власний кошт збудував 12 та відреставрував 20 храмів. Лише в Києві ним були споруджені Богоявленська церква Братського монастиря на Подолі, Миколаївський військовий собор і Фсодосїівська церква на Печерську, церква Всіх Святих над економічною брамою Печерського монастиря, відреставровано Софійський собор, Михайлівський Золотоверхий монастир, Успенський собор та Троїцьку надбрамну церкву в Лаврі. Згідно зі свідченнями мазепинських старшин, гетьман був причетним до зведення в Лаврі дзвіниці з великим дзвоном. На його кошти було обнесено кам'яною огорожею Печерську лавру. Гетьманські будівельні ініціативи зачепили також Чернігів, Батурин, Лубни та інші міста Лівобережжя.

Великою заслугою Івана Степановича перед Українською церквою стало відновлення ним у 90-х рр. XVII ст. Переяславської єпископи, яка з початком наступного століття стала центром гнобленої православної віри на Правобережжі. Власним коштом гетьман збудував у Переяславі церкву Вознесіння, що слугувала за єпископський кафедральний собор, при якому виник і монастир. Саме сюди передав український зверхник придбане ним у 1701 р. знамените Пересопницьке Євангеліє, що нині є в Україні тим духовним символом, на якому Президент Української держави складає клятву вірності своєму народові.

Продовжуючи політику гетьмана Богдана Хмельницького, Іван Мазепа створював сприятливі умови для забезпечення статків українським монастирям, закріплюючи своїми універсалами їх права на володіння землями та угіддями, а також щедро надаючи нові.

Важко перелічити всі ті коштовності, які Мазепа офірував церквам і монастирям. Передовсім це були книги, літургійний одяг, дзвони, чаші тощо. Зокрема, Межигірському монастиреві було подаровано вівтар, Софіївському кафедральному соборові у Києві - єпископське вбрання, Михайлівському Золотоверхому - срібну домовину для реліквії св. Варвари, Печерському - золоту чашу, золоту оправу для Євангелія, золоту єпископську митру й велике срібне панікадило, Чернігівському монастиреві св. Іллі - ковану сріблом оправу ікони Богоматері та ін.

Гетьман виступав меценатом православної церкви і поза межами України. Підтримував контакти з антіохськими, єрусалимськими православними ієрархами, опікувався монастирями на території Речі Посполитої, Греції, Палестини, Молдавії, Валахії, Сербії, Болгарії. Так, наприклад, він офірував для православної церкви у Вільно вівтар за 10 тисяч золотих, надав підмогу Луцькій єпископії. На кошти українського правителя 1708 р. в Алейно було опубліковано Євангеліє арабською мовою.