Історія України - Литвин В.М. - Анти-польське повстання на Правобережжі 1702-1704 рр. Боротьба за об'єднання України

У відповідності з міжнародними договорами, зокрема й підписаним 1681 р. Бахчисарайським миром, Середня та Південна Київщина оголошувалися нейтральними та не підлягали заселенню. Втім, кожна зі сторін за будь-якої зручної нагоди сподівалася переступити цю заборону та владнати справу на свою користь.

Першим спробувало колонізувати благодатні українські землі турецьке керівництво. Спочатку воно намагалося досягти бажаних для себе результатів за допомогою магічного для українського козацтва імені Хмельницького, передавши після падіння П.Дорошенка гетьманську булаву сину славетного козацького батька - Юрію, якого навесні 1677 р. було проголошено "князем малоросійської України" й поселено в напівзруйнованому Немирові. Крім Немирова, невеличкі козацькі залоги було розташовано в Кальнику, Хмільнику та деяких інших подільських містечках, куди Хмельницький почав закликати переселенців з Лівобережжя, Молдавії, Валахії тощо.

Невдовзі, восени 1681 р., Хмельницький остаточно зійшов з політичної арени (був страчений турками), і на його місце турецький уряд призначив молдавського господаря Григорія Дуку, котрий відтепер титулував себе "господарем земель молдавських і України". Для безпосереднього управління краєм Дука призначив наказним гетьманом Я на Драгинича. котрий, у свою чергу, понаставляв полковників до колишніх козацьких центрів, розсилав до українського населення універсали, закликаючи переселятися на нові землі та обіцяючи великі пільги та широкі права. І справді, на заклики Драгинича народ почав сходитися, і на місці колишніх поселень знову почали з'являтися нові міста і села.

Так само ігнорувала міжнародні постанови й Польща. Енергійний король Ян III Собєський намагався будь-що повернути від Туреччини втрачені землі, і тільки-но йому вдалось відвоювати частину Поділля, як туди було призначено гетьманом колишнього співробітника гетьмана П.Дорошенко шляхтича Степана Куницького, котрому було доручено наново зорганізувати вірне королю та Речі Посполитій козацьке військо. Місцем свого гетьманського осідку Куницький обрав Немирів, звідки було витіснено Драгинича. Куницькому вдалося також підняти з руїн Богуслав, Корсунь, Мошни. Під його прапорами зібралася немала військова сила, яка наприкінці 1683 р. воювала з турками в околицях Бендер і Акермана, надаючи тим самим допомогу королю Яму Ні, котрий, визволивши Відень від турецької облоги, намагався витіснити турків і з угорських земель.

1684 р. король видав універсал, згідно з яким козакам колишніх правобережних полків дозволялося селитись навколо Чигирина, Канева, Корсуня, Черкас, Умані, Кальника та Білої Церкви. Наступного року це рішення підтвердила сеймова постанова Речі Посполитої, яка обіцяла козакам ті вольності та привілеї, що вони їх мали раніше. Правобережними гетьманами "з ласки польського короля" були А.Могила, Гришко та Самусь. Але не їм випало відіграти провідні ролі в колонізаційному русі на Правобережжі, що потужно розгорнувся після 1684 р. Найбільш популярним серед козацтва був полковник Семен Палій, що обрав для своєї резиденції місто Фастів.

Колонізаційна діяльність фастівського полковника була надзвичайно плідною. До нього стікалися переселенці з Поділля, Волині, Полісся, Галичини, але більше всього було вихідців з Лівобережжя. Крім Фастова, колонізаційні потоки, але в менших масштабах, прямували також до Богуслава, де перебував гетьман Самусь, Корсуня, там сидів полковник Захарій Іскра, Брацлава - місця осідку полковника Андрія Абазина.

В особі Палія вдало поєднувалися військова доблесть і здібності воєначальника з непоганими навичками господарника-організатора. Так, він успішно воював проти татар і турків, допомагаючи тим самим членам антитурецької коаліції, за це зажив доброї слави не лише при дворі Яна НІ Собеського, а й був добре відомим у Європі. Водночас полковник зумів належним чином налагодити адміністрування на Фастівщині, надавши переселенцям такі ж права, якими володіли козаки. Вони мали або виконувати військову повинність, або сплачувати податки. Дуже скоро Фастів перетворився на велелюдне, як на ті часи, місто.

По мірі того, як колонізація краю набувала дедалі ширшого розмаху, все більш очевидним ставав той факт, що правобережне козацтво воліє побудувати політичне об'єднання, яке лише б формально залежало від влади польського короля, а в своїй суті наслідувало ту модель політичної організації, яка утвердилася в Україні в результаті революції середини XVII ст. Палій та його соратники виступають принциповими противниками реставрації в краї кріпосницьких порядків та відновлення шляхетського землеволодіння. На колонізованих козаками землях відроджується традиційна козацька структура самоврядування, діють інститути генеральної, полкової та сотенної старшини, поширюється козацьке судочинство, для вирішення важливих поточних суспільних проблем скликаються козацькі ради. На козацьких землях функціонують полки з центрами в Брацлаві, Немирові, Корсуні, Фастові і Богуславі.

Тим часом з другої половини 1690-х рр. суттєво посилюється тиск із боку польських властей. Після смерті короля Яна 111 Собєського та обрання Августа II Саксонського сейм Речі Посполитої 1697 р. відміняє постанову 1685 р., що дозволяла козакам селитися в шляхетських маєтностях. Новообраний король при коронації пообіцяв шляхті, що козаки будуть вибиті з Київського та Брашіавського воєводств. Реалізації жорсткого курсу щодо українського козацтва сприяв розвиток міжнародних процесів. Адже на початку 1699 р. відповідно до постанов Карловицького мирного конгресу керівництво Османської імперії погодилося повернути Варшаві

Правобережну Україну, включно з Подільським воєводством. За таких умов потреба у військовій допомозі українського козацтва відпадала, а шляхта могла вже на абсолютно законних з точки зору міжнародного права підставах повертатися до своїх местностей на Правобережжі. У червні 1699 р. вальний сейм Речі Посполитої ухвалює рішення про розформування козацьких полків. На практиці це означало не лише ліквідацію певних військових підрозділів, а й козацького стану та козацького державного устрою на Правобережжі.

З літа 1700 р. розпочалися збройні сутички козаків з коронними військами. Однак особливо запеклих форм протистояння набуває з кінця 1701 - початку 1702 р., коли під тиском шляхти король віддає наказ коронному гетьману С.Яблоновському вибити козаків з Фастова, Вінниці, Богуслава та інших правобережних міст. На осінь 1702 р. повстання охопило територію Київського, Брашіавського, Подільського та південну частину Волинського воєводств. Як і 1648 р., розпочалося масове винищення шляхти, євреїв-орендарів, польської адміністрації та католицького й уніатського духовенства. Представники польської влади звертали увагу на те, що Палій та його соратники намагалися йти слідами Богдана Хмельницького, який запалив факел селянської війни.

Повстанцям вдалося оволодіти польськими фортецями в Бердичеві, Немирові, Меджибожі, Вінниці, Барі. У листопаді 1702 р. раптовим штурмом Палію вдалося підкорити Білу Церкву з її міцною фортецею та потужним гарнізоном. Сюди він і переніс свою резиденцію. Тим часом окремі козацькі загони з'являлись аж під Кам'янцем, Золочевом, Сатановим, Сокалем тощо. Створилися нові козацько-селянські полки - Миргородський, Могилівський та ін. На допомогу повстанцям почала прибувати підмога з Молдавії.

Впадало у вічі прагнення козацьких лідерів не лише збурити спокій на теренах Речі Посполитої, а й вибороти право на створення на Правобережжі свого "козацького панства". Одночасно правобережні лідери постійно наголошували на своїх намірах добиватися об'єднання козацької України в одній державі. Після здобуття білоцерківської фортеці Палій, Самусь та Іскра звернулися до гетьмана Мазепи із колективним проханням про прийняття їх під свою владу та зверхність російського царя.

Однак повстанці стали заручниками несприятливої геополітичної розстановки сил. Петро 1 був союзником Августа II у війні зі Шведським королівством, що спалахнула 1700 р., а тому про надання Мазепою військової допомоги правобережним козакам у боротьбі з польським королем або прилучення регіону до складу Російської держави не могло бути й мови.

Тим часом Август II, кинувши проти повстанців 15-тисячну армію з 44 гарматами, до березня 1703 р. зумів придушити головні вогнища боротьби на Поділлі та південно-східній Волині. Почалася жорстока розправа переможців. Усі повстанці, захоплені зі зброєю в руках, були покарані на смерть. Взятий у полон при взятті Ладижина полковник Абазин був посаджений на палю. Особливою жорстокістю відзначався київський воєвода Юзеф Потоцький, котрий наказав відтяти ліве вухо всім селянам, на яких хоч би падала підозра в участі в повстанні.

Однак репресії не привели до покори правобережне козацтво. На початку 1704 р. повстання розгорається з новою силою. Цього разу бунтівні настрої перекидаються і на Запорозьку Січ, де рядові козаки були готові приєднатися як до соціальних закликів повстання, так і виступити проти іноземного поневолення.

Намагаючись зміцнити свої позиції, Палій налагоджує стосунки з кошовим отаманом Запорозької Січі Костем Гордієнком, у котрого склалися надзвичайно напружені стосунки з гетьманом Мазепою. Крім того, до Батурина надходила інформація про зацікавленість шведського короля залучити на свій бік Семена Палія, аби тим самим чинити диверсії в тилу його супротивника короля Августа II. Вимоги царя Петра І здати Білу Церкву полякам і спільно з коронними військами виступити проти шведів не справили на козацького ватажка належного впливу. 31 липня 1704 р. за наказом гетьмана Мазепи фастівського полковника було підступно захоплено в полон і перепроваджено до Москви. Звідти Семена Палія відправили на заслання до Томська, де він пробув аж до кінця 1708 р.

Усунення С.Палія, що відбулося в умовах уведення гетьманом Мазепою лівобережного козацького війська на Правобережжя на запрошення короля Августа II Саксонського та за наказом Петра І, відкривало перед правителем Лівобережжя непогані шанси для того, аби поширити свою владу і на цей регіон. Зміцненню позицій Мазепи на Правобережжі сприяло й те, що влітку 1704 р. в Речі Посполитій запанувало двовладдя - на противагу союзнику Росії в Північній війні королю Августу Н Саксонському прошведськи налаштована частина польської шляхти обрала своїм королем воєводу Станіслава Лєщинського. До того ж Польща була знесилена війною, значна частина її земель перебувала під шведською окупацією, влада була розбалансована, а шляхта - деморалізована.

За таких умов розквартирування лівобережних козаків на Волині, згодом Галичині, сприяє тому, що під протекцію лівобережного гетьмана вдаються не лише правобережні козаки, а й місцева шляхта. Це дозволяє Мазепі не лише зберегти існуючу козацько-полкову організацію на Правобережжі, а й значно розширити її територіальні межі. Так, напередодні 1708 р. тут існувало вже сім козацьких полків: Білоцерківський, Богуславський, Корсунський. Чигиринський, Уманський, Брацлавський і Могилевський.

Центр правобережної козацької адміністрації було зосереджено в Білій Церкві, куди було введено полк сердюків на чолі з Бурляєм. Суттєво зміцнено місцеву фортецю, сюди ж гетьман перевіз частину своїх клейнодів і скарбів. Під найрізноманітнішими приводами він уникав виконання вимог польської сторони передати фортецю під зверхність коронного гетьмана. Про те, що Мазепа не мав наміру залишати Правобережжя полякам, свідчить чимало фактів. Адже він не обмежувався лише зміцненням обороноспроможності цього регіону, а й намагався активно розвивати тут господарську діяльність. Вочевидь, гетьман сприяв і заселенню регіону, де на кінець 1708 р., за інформацією київського генерал-губернатора князя Д.М.Голіцина, проживало близько 50 тисяч осіб.

Козацька старшина свідчила, що Мазепа призначив своїх старост до правобережних міст, налагодив на Правобережжі фінансову службу, взяв під контроль розвиток торгівлі. Збереглися також і гетьманські універсали, якими він закріплював пустуючи ґрунти за представниками місцевої козацької адміністрації, православними монастирями та шляхтою. Окремі розпорядження Мазепи стосувались розвитку селітроваріння на Правобережжі, фундування тут хуторів і пасік.

Все вказувало на те, що справа об'єднання козацької України під однією гетьманською булавою була близькою Івану Мазепі і він розраховував досягти бажаного, вміло граючи на протиріччях геополітичного плану, що існували на той час в Центрально-Східній Європі, а також використовуючи свій вплив на російського царя.