Історія України - Литвин В.М. - Соціальні потоки та ритми першої російської революції

Соціальні потоки та ритми першої російської революції

Перша в Російській імперії революція початку XX ст. не була ні буржуазною, ні соціалістичною. Можна стверджувати, що це була революція "модернізаційного типу". її завдання полягало не стільки в докорінній зміні засад існуючого суспільства, реорганізації соціальних структур і ротації політичних еліт, скільки в модернізації політичної свідомості як основи трансформації аграрного суспільства з елементами політичної архаїки (самодержавна влада, розгалужена і важка бюрократична система, станова структура) в індустріальне.

На відміну від буржуазних і соціалістичних революцій, із властивим їм чітко визначеним протистоянням ворогуючих сил (дворянство/буржуазія, або буржуазія/дворянство-пролетаріат/селянство), їй був притаманний широкий спектр політичних сил, ідеологій, соціальних очікувань і рухів.

Найпотужнішою силою революції було селянство. Революційним рухом було охоплено 1/5 усього селянства імперії. Соціальні очікування багатомільйонного селянства імперії були пов'язані із завершенням аграрної революції, розпочатою епохою Великих реформ, зокрема скасуванням викупних платежів, передачею землі у власність селян, розвитком товарного сільськогосподарського виробництва.

Важливою силою революційного процесу був робітничий рух. Соціальні очікування робітників, зокрема більш свідомого індустріального пролетаріату, були пов'язані з економічними вимогами (скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати, введення соціального страхування, медичне обслуговування) і політичними - свобода слова, зборів, право створення профспілкових організацій.

Складовою революції залишався й ліберально-опозиційний рух. Конституційні очікування ліберальних земців були втілені в програми та парламентську діяльність перших російських ліберальних партій. Ідеологія ліберального руху відбивала інтереси підприємців та т. зв. трудового дворянства, що стало на шлях модернізації поміщицького господарства, його технічного переоснащення та орієнтації на ринок, внутрішню і зовнішню торгівлю.

Важливу частину революційного спектра формували і зміцнілі в ході його розвитку національні рухи. Соціально-політичні очікування представників національних рухів (поляків, фінів, українців та ін.) були пов'язані з наданням автономії краю, розвитком національних культур, мови, літератури, створенням громадських установ.

Самостійною силою виступили представники соціал-демократичного руху - руху радикально налаштованої інтелігенції та міщанства з національних окраїн імперії. Партія соціал-революціонерів (есерів), що виникла в 1901 p., репрезентувала інтереси селянства, пропагувала ідею селянської революції і дотримувалася тактики політичного терору. Інтереси робітничого класу представляла РСДРП, яка формально була проголошена в 1898 р. На II з'їзді в 1903 р. відбувся розкол російської революційної соціал-демократії на дві гілки: більшовики на чолі з ВЛеніним, які відбивали тоталітарну тенденцію в партійному будівництві, питаннях ідеології та стратегії (перехід до безкласового суспільства шляхом соціалістичної революції); та меншовики (лідери Г.Плеханов і Ю.Мартов), які орієнтувалися на європейську модель соціал-демократії, що не відкидала ідеї комуністичної революції як перспективи, але поліпшення умов праці і життя робітників пов'язувала з широкою програмою соціально-економічних реформ. Крім того, соціал-демократичний табір був представлений різноманітними партіями національної спрямованості, а саме: Єврейською соціал-демократичною партією (Бунд), Польською соціал-демократичною партією, Революційною українською партією (РУП), Українською народною партією (УНП), "Українською соціал-демократичною спілкою".

Феномен цієї революції варто розглядати як поєднання революції "знизу" (1905-1907), революції "зверху" (1906-1911) та "нової революційної хвилі" (1910-1914).

Початок революції поклали події "кривавої неділі" 9 січня 1905 р. У цей день мирна демонстрація робітників, які йшли до царя з петицією, за наказом влади була розстріляна і внаслідок цього близько 1000 демонстрантів загинуло і понад 2000 поранено. Розстріл демонстрації викликав хвилю страйків по всій країні, що засвідчило глибоке обурення і посилення психологічної напруги в суспільстві. Протягом січня-березня у страйках взяли участь 810 тис. робітників.

Другий етап революції "низів" припадає на весну-літо 1905 р. і характеризується зростанням революційної активності та ініціативи мас. Доробком революційної творчості мас було створення в ході тривалого страйку в Іваново-Вознесенську органу народовладдя - Ради уповноважених (депутатів).

Селянські виступи набирають руйнівної форми - захоплення поміщицьких земель, підпали й руйнування панських маєтків. Селяни самовільно рубали поміщицькі ліси, забирали сіно й хліб у своїх панів. Серед сезонних сільськогосподарських робітників поширюються аграрні страйки.

Незадоволення виявляє інтелігенція. Створюється "Союз союзів", що об'єднує професійні об'єднання журналістів, агрономів, юристів, бухгалтерів, залізничників, а також земців-конституціоналістів, активісток феміністського руху, захисників прав євреїв тощо.

Почалися заворушення в армії і на флоті. З'їзд козацьких офіцерів (які вважалися основною силою державної репресивної машини) звернувся до царя з проханням надати конституцію. У червні 1905 р. спалахнуло повстання на броненосці "Потьомкін". Ознакою мобілізації урядового табору, провладних монархічних сил був початок єврейських погромів та репресій проти радикальних елементів.

Наступна хвиля революції "знизу" починає наростати восени 1905 р. Приводом для цього став указ про скликання у серпні 1905 р. Державної думи. Проект функціонування Думи, укладений міністром внутрішніх справ А.Я. Булигіним, передбачав дорадчий характер її діяльності та складну систему виборів за куріями. Критика проекту "булигінської думи" згуртувала опозицію - ліберали, націоналісти, соціалісти вимагали "справжнього парламенту".

Активною силою в революції в цей час виступило студентство. Повернення університетам права внутрішньої автономії перетворило їх на центри опозиції і справжні "острови" свободи слова, розкріпаченої думки, мітингів.

Пік революції "знизу" припадає на жовтень-листопад 1905 р. На початку жовтня розпочався політичний страйк московських залізничників. "Страйки солідарності" охопили інші промислові галузі, сферу послуг. В країні почався загальнонаціональний страйк. У ньому брали участь індустріальні робітники, службовці. Вперше в своїх політичних діях об'єдналися центр і регіони, далекі периферії імперії. В загальнонаціональному страйку взяли участь 1,5 млн робітників, близько 200 тис. службовців.

Найпотужніша сила опозиції - промислові робітники, основним засобом боротьби яких став політичний страйк. В ході революції виникали й альтернативні органи влади, робітничої самоорганізації. В Петербурзі 13 жовтня зібрався "перший робітничий парламент" - Рада робітничих депутатів, до якого входили 562 депутати, які репрезентували 147 промислових підприємств і 50 майстерень міста. Виконавчий орган Ради став альтернативним органом міської влади, до якого зверталися робітники, радикальна інтелігенція, політичні активісти. Аналогічні органи робітничої революційної влади виникали в Одесі, Москві, Києві, Катеринославі та ін. регіонах.

17 жовтня 1905 р. цар підписав маніфест, що започатковував основи парламентаризму - свободу слова, зібрань, організацій, Дума з дорадчого органу перетворювалася на законодавчий. Проголошувалася амністія усім політв'язням. В Фінляндії і Польщі відновлювалася автономія. Замість усталеної управлінської моделі, коли кожен з міністрів затверджувався особисто царем і був відповідальний лише перед царем, утворювався Кабінет Міністрів. З листопада цар підписав маніфест, що скасовував викупні платежі 1861 р. і розширяв повноваження Селянського поземельного банку щодо продажу селянам землі.

Наступний етап перебігу подій революції "знизу" - стратегічно важливий, хоч і короткочасний. В грудні 1905 р. - на початку 1906 р. - рівновага сил "порядку" і "революції" порушується, починається "відродження" влади. Політичний страйк московських робітників, що почався 7 грудня, переріс у збройне повстання. Робочі дружини з робітників, студентів, мешканців міста чинили опір військам. Повсталі мужньо боронили кожен дім, незважаючи на брак зброї, військової підготовки, вели "барикадні бої". Повстання було придушене 20 грудня 1905 р.

Груднева хвиля повстань прокотилася по всій імперії - на окраїнах (Україна, Прибалтика, Фінляндія, Польща, Сибір) та в центрі, всі вони були придушені урядовими військами. Революційні виступи в містах зазнали поразки.

На початку 1906 р. перша російська революція вступила у стадію, котру можна визначити як революція "зверху", що означало модернізацію політичної системи шляхом створення засад парламентаризму та громадянських свобод.

15 грудня 1905 р. був виданий закон про вибори до Державної думи, (багатоступенева система виборів за куріями, жінки не мали права голосу, віковий ценз становив 25 років). У лютому царем була затверджена Державна рада, що за своїм статусом прирівнювалася до верхньої палати, мала такі ж законодавчі повноваження, як Дума, а частина членів Ради призначалась царем. У квітні оприлюднене Основний закон, що суттєво обмежував сферу повноважень Думи, виводячи з її компетенції контроль над силовими структурами. Основний закон підтверджував царську владу як самодержавну, якій повністю підпорядковувався уряд, що між сесіями Думи здійснював законодавчі функції. Цар зберігав виключне право на амністію.

27 квітня 1906 р. в Таврійському палаці в Петербурзі відкрилось засідання І Державної думи. Незважаючи на багатоступеневі вибори та інші обмеження, Дума була досить опозиційною, а не "кишеньковою^, як очікував консервативний табір. Вибори в Думу бойкотували лише соціал-демократи. Вибори були масовими в місті та на селі. Показником соціальних очікувань і настроїв в суспільстві був склад І Думи. Реакційні сили не здобули жодного мандату; 1/2 депутатів репрезентували інтереси селянства; кадети мали 1/3 голосів. Саме кадети та ліберально налаштовані депутати окраїн сформували більшість в Думі, репрезентуючи "центр". "Ліве" крило було представлено фракцією трудовиків, що утворилася з селянських депутатів.

Основним питанням в роботі Думи було аграрне, навколо якого велася жорстока боротьба. Уряд не робив жодної поступки Думі. Діяльність парламентарів зайшла в глухий кут: засідання перетворилися на двобій між царськими міністрами і депутатами, що доповнювалося протистоянням думських фракцій. З ініціативи прем'єр-міністра І.Л.Горемикіна І Державна дума була розпущена царем. Були призначені нові вибори, прем'єр-міністром став П. А. Столи пін.

Новий прем'єр-міністр контролював також Міністерство внутрішніх справ, що давало йому змогу координувати діяльність уряду, репресивний механізм та проведення виборів в Думу. Репресії були спрямовані проти свободи слова, друку, преси. 92 газети були закриті, 141 редактора було заарештовано. Заборонялися профспілки, активісти арештовувалися. Репресіям були піддані робітники - "авангард міської революції". Активні учасники подій звільнялися з роботи, безробіття охопило до 300 тис. осіб.

Вводилися воєнно-польові суди, в яких суддями були офіцери, адвокатура не передбачалась, а рішення суду мали ухвалюватися за зачиненими дверима протягом 48 год. За час існування воєнно-польових судів було заслухано 1100 справ, за 950 з яких винесено вирок смертної кари, за 85 - заслання на каторжні роботи до Сибіру. Виклик урядового терору провокував терористичні дії революційного табору.

В лютому 1907 р. розпочала роботу II Державна дума, яка стала ще більш революційною, ніж попередня. У ній опозиційні сили становили більшість, а проурядові сили "порядку" перебували в принизливій меншості. Монархічна преса вимагала розпуску Думи і запровадження нового виборчого закону. Праві депутати використовували деструктивну тактику, щоб розбалансувати роботу в Думі. З червня 1907 p. II Дума була розпущена.

Почалась нова хвиля репресій, деякі радикальні депутати були заарештовані, соціал-демократична фракція засуджена до заслання у Сибір. Розпуск II Думи і проголошення нового виборчого закону, за яким 51 % місць в Думі надавалось дворянам-землевласникам, суперечили Основному законові. Фактично заходи уряду являли собою державний переворот, що означав зміцнення монархічного урядово-бюрократичного табору, який виступав оборонцем традиційного суспільства в протистоянні з модернізаційними силами.

1 листопада 1907 р. відкрилась III Державна дума. Соціальний склад депутатів суттєво відрізнявся від Думи 1-го та 2-го скликань, що давало підстави вважати її "чорносотенно-кадетською". Керована самодержавством III Державна дума проіснувала повний термін своїх повноважень - 5 років.

"Третьочервневий" державний переворот означав кінець революції "знизу", згортання революційної активності мас. Наступні 1907-1910 pp. це час економічної депресії, соціальної кризи, наступу на завоювання революції. Але якщо революція "знизу" закінчилася, то революція "зверху" тривала. Вона знаходила своє втілення не лише у функціонуванні "куцого конституціоналізму", а й проведенні низки реформ, спрямованих на модернізацію соціально-економічної сфери, зокрема аграрного сектору. Головною постаттю революції "зверху" був П.Столипін, який з невеликою групою однодумців з управлінської еліти виступав рушієм та ідеологом реформ. Убивство П.Столипіна в 1911 р. знаменувало заключний акт революції "зверху".

Останнім етапом революційних подій, які мали радикально модернізувати політичне та соціальне життя суспільства, був новий революційний підйом 1910-1914 pp. Унаслідок столипінських реформ почався процес економічного піднесення. Важливим наслідком цього була активізація робітничого руху. Смуга повного панування чорносотенної реакції скінчилась.

Складовою "нової революційної хвилі" стають національні рухи. Революція "знизу", наслідки революції "зверху" прискорили формування національної свідомості населення імперських окраїн.