Археологія України - Залізняк Л.Л. - Східна Таврика та узбережжя Керченської протоки

На території Таврики сліди пересування варварських загонів зафіксовані писемними джерелами та археологічно. Руйнування та пожежі на пізньоскіфських пам'ятках пов'язують з навалою варварів, які наприкінці 60-х — на початку 70-х років III ст. просувалися на Боспор. Проте Херсонес залишився осторонь і не постраждав.

У другій половині III — на початку VI ст. основним економічним партнером Херсонеса виступає населення гірських долин Таврики. У дослідників немає даних, шо свідчили б про глибоку кризу економіки міста в цей період, хоча у зв'язку зі згаданими подіями змінилася структура сільськогосподарського виробництва, де основну роль почали відігравати виробництво зернових та напрями торговельних зв'язків, що залишалися важливим чинником економічного розвитку.

Стосунки громадянської общини з владою Східно-Римської держави регулювалися імператорськими рескриптами. Проте в цей час місто контролювалося не намісником провінції Нижня Мезія, а префектурою Сходу, префект якої керував усіма громадянськими справами. Що ж до питань, пов'язаних із обороною Херсонеса, то вони після поділу за часів імператора Константина Великого громадянської і військової влади вирішувалися військовим командуванням деоцезу Фракія, який своєю чергою підпорядковувався префектурі Сходу. Пряму воєнну підтримку було замінено грошовими субсидіями, за рахунок яких утримувалися гарнізон міста та формування готів-союзників, розселених поблизу міста, а також у Південній Тавриці на мисі Ай-Тодор. Окрім фінансових коштів місту виділялися й матеріали, необхідні для виробництва баліст. До складу гарнізону набиралися місцеві жителі, але за своєю організацією він нагадував легіон пізньоримської армії. Юридично Херсонес не входив до складу імперії, і його стосунки із римською адміністрацією будувалися, як і раніше, на союзницькій основі.

До останнього часу вважалося, що завершення античної історії Херсонеса пов'язане з навалою гунів. Однак тепер встановлено, що гуни, розгромивши близько 375 р. аланський союз племен, пішли далі на захід, а Херсонес не постраждав.

Основна маса гунів з'явилася в Північному Причорномор'ї значно пізніше, не раніше початку — середини V ст., коли гунське ранньодержавне об'єднання у Подунав'ї розпалося. Не раніше середини V ст. датуються фундаменти круглих у плані наземних споруд на Гераклейському півострові, які можуть бути атрибутивані як фундаменти юрт-зимників гунів. Як відомо, Прокопій Кесарійський у VI ст. писав, що простір між Боспором і Херсонесом опинився під владою гунів. З появою юрт-зимників в околицях Херсонеса припиняється функціонування переважної більшості сільських садиб на земельних ділянках херсонеситів.

Східна Таврика та узбережжя Керченської протоки

Близько середини 60-х років III ст. варвари, що наступали із заходу, розгромили населені пункти європейського Боспору. Однак поселення, розташовані на Таманському півострові, не потерпіли. Припинення монетного карбування (268 р.) побічно засвідчує силу удару нападників та його наслідки для економіки. Проте цар Рескупорід IV зберіг владу над частиною царства, хоча внаслідок тогочасних бурхливих подій вона, очевидно, була суттєво обмежена. У 275 р. криза закінчилася, про що свідчить відновлення монетного карбування.

У 275/276 р. свою монету карбував також цар Савромат IV. Із його появою на престолі збігається похід місцевих племен (275 р.) в малоазійські провінції Римської імперії. Він закінчився невдачею, римські війська розбили варварів. Після цього на боспорському престолі з'явився новий співправитель Рескупоріда IV — Тейран, який після смерті першого правив ще два роки самостійно. Йому вдалося відновити юрисдикцію боспорського монарха над усією територією держави. Однак поновлення дружніх відносин з імперією виявилося справою короткочасною. Наприкінці III — на початку IV ст. Боспор було втягнуто в низку воєн із Римом, в яких на боці римлян брав участь Херсонес.

У зв'язку із припиненням монетного карбування (341/342 р.) і майже цілковитою відсутністю епіграфічних пам'яток щось напевне про подальшу історію Боспору сказати важко. Можна лише констатувати, що внаслідок римсько-херсонесько-боспорських війн економіка держави була підірвана. Однак життя на території населених пунктів не завмерло. Хоча в IV ст. у складі місцевого населення помітно зріс відсоток варварського елементу, що позначилося на культурі й зовнішньому вигляді міст. Водночас на Боспорі залишалися певні сили, заінтересовані у налагодженні тісних зв'язків з імперією.

Аналіз археологічних матеріалів дає підстави стверджувати, що міста Боспору внаслідок гунської навали не постраждали. Гуни обмежилися лише встановленням над ними воєнно-політичного контролю. Проте й після смерті Аттіли та повернення гунів античні центри Боспору не зазнали руйнувань, а самі варвари влилися до складу їхнього населення. Якась частина гунів разом із готами-тетракситами оселилася на Таманському півострові. В період правління Юстина Боспор звільнився з-під влади гунів і відновив зв'язки з Візантією.

Про подальший перебіг подій свідчать писемні джерела. Гунський царевич Горд (або Грод), який прийняв у Константинополі християнство, відбув за дорученням імператора до своєї країни (десь поблизу Меотіди), щоб оберігати Боспор, а в самому місті розмістився візантійський гарнізон. Проте внаслідок змови гунських жерців Грода було вбито, після чого гуни-утургури захопили Боспор, що підтверджується матеріалами археологічних досліджень. Виходячи із писемних джерел, ці події слід датувати 527/528 або 534 pp. Проте не пізніше 534 р. імператор Юстиніан І відновив на Боспорі владу Візантії.

Після подій третьої чверті III ст. життя продовжується у містах і на поселеннях Боспору, а, можливо, й у Танаїсі. Особливо чітко це простежується на пам'ятках Керченського півострова. З третьої чверті III і до другої чверті VI ст. функціонують деякі городища у Кримському Приазов'ї та на узбережжі Керченської протоки, але їхня життєдіяльність мала локальний характер. Населення сюди могло переселятися із великих боспорських міст, яким у першу чергу загрожували варвари. Топографія пам'яток, де виявлено матеріали кінця НІ — другої чверті VI ст., свідчить, що в пізньоантичний період життя активніше протікало в азіатській частині Боспору, оскільки вона майже не зазнала руйнацій від пересувань варварів під час готських війн. Ллє й тут відбувалося поступове зменшення сільського населення порівняно з попереднім періодом.

Внаслідок ускладнення воєнно-політичної ситуації в третій чверті III от. сільське господарство регіону було підірване. Сільське населення, значний відсоток якого становили вихідці з варварського середовища, концентрувалося в містах та великих населених пунктах. Міста, й насамперед столичний Пантікапей, з порівняно великих громадських та ремісничо-торговельних центрів поступово перетворюються на аграрно-ремісничі. Поряд із сільським господарством продовжували існувати й промисли, зокрема рибосоління, однак їхні масштаби значно скоротилися. Продовжувало функціонувати й ремісниче виробництво. Але тепер воно було спрямоване переважно на задоволення потреб внутрішнього ринку.

Несприятливі тенденції в економіці та падіння обсягів товарно-грошових відносин негативно вплинули й на стан монетної справи. Статери останніх боспорських царів карбувалися із низькопробного металу у величезній кількості, а в 341/342 р. їх випуск припиняється зовсім. Причиною такого становища було різке скорочення надходжень до скарбниці та занепад системи сільських поселень. Однак припинення карбування монети не варто розглядати як показник цілковитого згортання товарно-грошових відносин. Тепер вони обслуговувалися статерами більш раннього часу, які залишалися в обігу, та римськими монетами.

Несприятливі тенденції в економіці призвели до зростання замкненості окремих господарств, розриву їхніх зв'язків із ринком. Особливо помітно така ситуація відбилася на порівняно великих господарствах, орієнтованих на ринок, насамперед боспорських царів та їхнього оточення, які отримували прибутки у вигляді земельної ренти-податку. Тому пізньоантичний період характеризується зникненням на Боспорі не лише великої земельної власності, а й узагалі великих виробничих комплексів. За цих умов зросла роль невеликих замкнених господарств, які стали головними елементами економічної системи. Товарне виробництво в них відійшло на другий план.

Наслідком такого становища став розвиток дезінтеграційних-центробіжних тенденцій. Починають формуватися замкнені в економічному відношенні територіально-господарчі райони. Полегшувалося це тим, що й до цього Боспорська держава складалася із кількох районів, які доповнювали один одного й становили в сукупності одне економічне ціле. Однак за умов натуральної основи господарства йому був притаманний не галузевий, а територіальний поділ праці. Тому падіння ролі товарного виробництва вело до посилення центробіжних тенденцій.

На території Боспору сьогодні можна виділити адміністративно-господарчий центр держави, куди входив Пантікапей, територіально-господарчі райони — Тірітаку, Кримське Приазов'я, І л урат. Кітей, Танаїс, а на азійській стороні — Фанталовський район, Фанагорію, Синдику та Горгіппію. В управлінні ними зросло значення громадського самоуправління на чолі із таможними представниками варваризованих родів. Наслідком ослаблення центральної влади й поступового розпаду Боспорської держави на територіально-господарчі райони стало швидке й безкровне підкорення її наприкінці IV ст. гунами.

Криза в економіці призвела до змін у соціальному складі населення. Загибель поселень, розташованих на царських землях, падіння питомої ваги товарного виробництва та скорочення зовнішньоекономічних зв'язків дають підстави зробити висновок, що в тогочасному боспорському суспільстві існували дві основні категорії населення: кількісно невелика група знаті, наближеної до верховного правителя, і переважна кількість населення порівняно невисокого достатку, зайнятого у сільськогосподарському виробництві, ремеслі та дрібній торгівлі.

Центробіжні тенденції розвитку зумовили підвищення ролі сусідської общини в суспільному житті. До їхнього складу входила переважна більшість населення територіально-господарчих районів, де існувала кількісно невелика соціальна верхівка, що відігравала провідну роль у самоврядуванні. Водночас зросла роль представників християнської церкви, які об'єднували навколо себе широкі верстви населення, що сприяло його орієнтації на Візантію.