Культурологія - Безвершук Ж.О. - Розділ 8 ВІДРОДЖЕННЯ

На кінець середньовіччя вільна думка людини, вважаючи обтяжливою для себе церковну опіку, повернула до пізнання того, що їй було найближче, — до реального світу й особливо людини у всіх виявах її фізичної та духовної природи. Нові інтереси породили цілу епоху в культурному розвитку країн Європи (в Італії — XIV—XVI ст., в інших країнах — кінець XV—XVI ст.) — епоху Відродження (фр. — Ренесанс, італ. — Рінашименто), що характеризувалася новим світобаченням і високим творчим піднесенням. Починаючи з XIV ст., в Італії набирає сили літературно-науковий рух, спрямований проти середньовічних поглядів, який набув назву гуманізму, оскільки його представники від вивчення "божественного" звернулися до вивчення "людського": особистості та її творчих сил і устремлінь. Гуманізм визнав природними і законними ті потреби людини, які середньовічне богослов'я сприймало як гріховні, проповідував свободу наукового дослідження, яке вийшло за вузькі межі схоластичної науки, цікавився всім земним, що ще недавно вважалося втіленням зла. Щодо критерію оцінювання людини, то на зміну середньовічному конформізму (як корпоративної установки на те, що слід не "вирізнятися", бути "як усі" у тому суспільному прошарку чи цеховому осередку, до якого на лежиш) прийшов нонконформізм, який, навпаки, культивував оригінальність та неповторність індивідуальності.

Шукаючи джерело, з якого можна було б черпати відповідний зміст, гуманісти природно звернулися до античності, яка ціанувала і звеличувала людину. Вивчаючи класичну спадщину, її нібито воскресили для нового життя. Ось чому цей повий інтелектуальний рух одержав також назву "відродження класичної давнини" або "відродження наук і мистецтв" і започаткував особливу культурну епоху, в якій над усе цінувалась унікальність (думки, наміру, твору, способу життя), а тому виробився новий ідеал вільної, гармонійної, універсальної людини. Це — ренесансний антропоцентризм, Важливий результат діяльності гуманістів — пробудження національної самосвідомості, Що породило інтерес до історії, національних мов (результатом чого е перехід літератури з латини на національні мови).

Однак світогляд гуманістів був суперечливим. З одного боку, він відповідав потребі Європи в діячах різного рангу і фаху та дав людині розкутість, віру в свої сили, "крила", поставив на п'єдестал обдаровану, добре освічену і шляхетну людину (яка зазвичай належала до благополучних суспільних прошарків), а з іншого — зовсім забув усіх інших чи навіть зневажливо поставився до них. Елітарність такого ідеалу відзначали Т. Мор і Т. Кампанелла, які, будучи гуманістами за переконаннями, все ж застерігали від того, щоб насолоджуватися життям за рахунок приниження інших. З одного боку, був розрив з усіма догмами середньовіччя, з усіма його заборонами і обмеженнями, а з іншого — свобода ставала синонімом уседозволеності.

Однак саме Відродження породило найвищі досягнення у мистецтві, оскільки вивільнило його із середньовічної умовності і символіки; поставило в центр реальний світ і життєвий яскравий образ конкретної людини; пов'язало художню творчість із природничо-науковими досягненнями, а головне — виробило тип універсальної людини-творця. Італійський Ренесанс прийнято поділяти па проторенесанс, треченто, кватроченто та чинквеченто, або Високий Ренесанс. Відродження як нова культура блискуче виявилося не лише в Італії, а й в інших європейських країнах.

8.1. Італійський Ренесанс

Гуманісти як фундатори нової культури Першим провісником нового інтелектуального руху був великий італійський поет Дайте Аліг'єрі, родом з Флоренції, — автор "Божественної комедії". В його творчості багато середньовічного (передусім жанр "Ходіння в загробне царство"), однак помітний і початок нової доби. Данте глибоко й уважно вглядається у власну душу, що показує його високий особистий розвиток. Бажання поета заслужити славу в нащадків не узгоджується з ідеалом середньовічного аскета, а відправлення пап у пекло і негативна оцінка папської політики свідчать про сміливість і самостійність його думки. До того ж Данте написав поему народною італійською мовою, піднявши її до мови художньої творчості і відмовившись від латинської.

Класичним гуманістом був Ф. Петрарка, який добре знав творчість Вергілія та Цицерона, мав уявлення про вчення Платона і значною мірою пройнявся античною ідеологією. Він раніше, ніж інші, позбавився схоластичних понять і виробив нове світобачення, в якому з небувалою на той час хоробрістю відстоював думку про можливість примирення давньоязичницької філософії з християнським вченням, а отже, зробив першу спробу звільнити європейську думку від богословської опіки. Його сонети сеньйорі Лаурі свідчать про його глибокий інтерес до власної душі та почуттів. Він відверто прагнув визнання сучасників і одержав його: Петрарку назвали найвидатнішим поетом, а римський сенат вінчав його на Капітолії лавровим вінком.

Молодий сучасник Петрарки Дме. Боккаччо ще ретельніше вивчав класичну давнину (він був першим, хто для цього вивчив грецьку мову), написав кілька досліджень. Однак властива йому свобода думки найповніше виразилась у "Декамероні" — зібранні невеликих оповідань, якими тішать товариство сім флорентійських панн і троє кавалерів, котрих епідемія чуми відірвала від життя міста. У "Декамероні" осміяні всі вади і недоліки тогочасного суспільства, особливо католицького духовенства та ченців. Дж. Боккаччо висміює лицемірство, обстоює права людини на земні радощі і навіть виправдовує певною мірою дошкульні вади людської природи.

Інші гуманісти із захопленням здійснювали пошуки античних творів: збирали старі рукописи, викопували з-під землі статуї, старовинні медалі і монети, влаштовували музеї, читали публічні лекції, організовували людей для вивчення стародавніх мов. Саме їх зусиллями Флоренція зобов'язана багатим зібранням античних рукописів, передруком античних авторів, заснуванням кафедр стародавніх мов при університетах, створенням експериментальних коледжів і шкіл, які і започатковували модель гуманістичного виховання, вільного від утилітарних знань, — "розвивальної" освіти, яка. тільки згодом дає щедрі плоди. Вони писали трактати, в яких людину називали земним Богом. Так уславляли людину Дж. Піко делла Мірандола, Л.Б. Альберті, Т. Мор, Т. Кампапелла, Ф. Бекон та ін. Із середовища вчених гуманістів відомими були письменник - філософ Л. Валла, глибокий знавець Платона М. Фічино, політичний мислитель та письменник Н. Макіавеллі, найвідомішим твором якого став політичний трактат під назвою "Государ". Стурбований становищем Італії, роздробленої на багато володінь, Макіавеллі пропонує наміченому ним об'єднувачу — герцогу Урбінському — програму дій: зокрема, вважаючи справу надзвичайно важливою, він радить йому вдаватися до всіх можливих засобів, адже "мета виправдовує засоби". Численні переклади творів Платона і неоплатоніків зумовили значне поширення неоплатонізму і зробило його хоча й не єдиною, але потужною ідейною течією XV—XVI ст. Саме звідси у гуманістів культ розуму і знань, героїзація особистості, недогматичний підхід ренесансних титанів — Мікеланджело Буонаротті, наприклад, до тлумачення окремих епізодів Біблії.

Гуманісти були дуже популярними у суспільстві, не лише їм охоче сприяли та опікувалися ними владні особи (як Лоренцо Пишний — представник родини Медичі у Флоренції), меценатствували й папи, тим більше, що троє з них — Микола, Пій П і Лев X — самі були гуманістами.

Гуманістичний рух у XV ст. захопив уже все освічене італійське суспільство, а далі й міста Європи, що плідно відобразилося на розвитку науки і мистецтва.