Культурологія: українська та зарубіжна культура - Закович М.М. - 2. Нова концепція людської особистості і нова модель освіти

Нова концепція людської особистості, сформульована гуманістами, була результатом не тільки духовного руху. Вона відображала реальний процес виокремлення особистості із станової обмеженості і ремісничої рутини, який відбувався разом з розкладом феодального способу виробництва. Новий ідеал ґрунтувався на визнанні таких цінностей: висока гідність людської природи; не відхід від мирських справ, а активна діяльність; істинне благородство не передається у спадок, а здобувається особистими заслугами і знаннями; вартість особливої, індивідуальної думки, смаку, обдарування, способу життя (ІІоджо Браччолопі: великі діяшія можливі лише тоді, коли воля окремих осіб порушує закон більшості; Ніколо Макіавеллі: сильні люди відхиляють закони, створені для слабких, боягузів, убогих, ледарів).

Художники і мислителі цієї епохи, як відомо, були титанами за силою думки, пристрасті і характеру, багатосторонністю і вченістю. Слід зазначити, що "універсальні" особистості виникали і у зв'язку з недостатньою зрілістю нового суспільства, в якому пс було ще спеціалізації і стандартизації праці. Очевидно, універсальність і багатосторонність таких майстрів, як Донателло, Леонардо да Вінчі, Лльбрсхт Дюрср, пояснюється не лише їх надзвичайною обдарованістю, а й умовами їхньої праці і виховання. Вопа була певною мірою "вимушеною". Оскільки поділ праці ще не торкнувся мистецтва, художники займалися всім: будівництвом церков, палаців, міських фортець, військових машин, поєднуючи найрізноманітніші види творчої праці - вони були живописцями, архітекторами, інженерами декораторами.

Природним було звернення гуманістів до античної культури, їх інтерес до еллінських пам'яток і літератури, особливо в Італії, де і в період середньовіччя частково збереглись античні традиції. Італійські письменники і вчені — від Джованні Бокаччо, автора веселого й сміливого "Декамсропа", першого гуманіста, який вивчив грецьку мову, і до Петрарки — розшукували по всіх містах і поселеннях Європи стародавні рукописи, відновлювали праці грецьких і римських авторів, встановлювали достеменні тексти замість перекручених. Вони вивчали мистецтво класичного стилю. Велику кількість античних рукописів було привезено в Італію грецькими вченими, втікачами з Константинополя у 1453 р.

У врятованих після падіння Візантії рукописах, у викопаних з руїн Рима античних статуях постав новий світ — грецька давнина: перед її світлими образами зникли привиди середньовіччя, в Італії почався небачений розквіт мистецтва. У Флоренції була заснована Платонівська академія, бібліотека Лаурспціона, яка містила багатюще зібрання античних рукописів. Створено перші художні музеї, наповнені статуями, уламками античної архітектури, виробами а мармуру, монетами, керамікою. Відбудовано античний Рим. Перед зачудованою Євроною постали страдник Лаокоон, прекрасні Лноллон і Всисра.

З другої половини XV ст. почали друкувати античних авторів: "Буколіки" і "Георгіки" Вергілія, твори Гомера, Арістотсля, Плато-па. В університетах Європи створювалися кафедри стародавніх мов. У 1530 р. у Франції був заснований "коледж трьох мов" (латинської, грецької та староєврейської) — своєрідний центр французького гуманізму. Це були перші експерименти гуманістичного виховання. Падуапський гуманіст Вітторіно да Фсльтрс у Мантуї засновує першу у своєму роді експериментальну школу, де реалізує свої уявлення про ідеал гармонійної і всебічно освіченої людини; про розвиток розуму, тіла і духу. Педагог із Падуї ІГєтро Паоло Всрджсрно у трактаті "Про благородні звичаї і вільпі заняття" доводить, що "вільні заняття" вільні від утилітарних цілей, що вони породжують у душах людей надзвичайну насолоду і тільки згодом дають щедрі плоди.

До "вільних наук" — поряд з історією і філософією — належить і красномовство. Характерно, що з усіх античних авторів найбільшої популярності серед італійських нсдагогів-гуманістів набув Квінти-ліан та його трактат "Про виховання оратора" (що в нього означало — "добре освіченої людини, яка вміє красно говорити"). Це було справді практичною потребою Відродження, оскільки епосі потрібні були державні діячі, вчені, педагоги, найвища церковна знать.

Ідеал гармонійно розвинутої особи був адресований, природно, верхнім освіченим верствам. Саме до них був звернений трактат Бальдасарс Кастільйоие "Про придворного". У ньому йшлося по суті про ідеальну людину (у плані зовнішнього і внутрішнього блиску). Вона повинна була знатися на науці і мистецтві, вміти гарно говорити, танцювати, грати па музичних інструментах, володіти зброєю, їздити верхи, битися на шпагах. Звичайно, тут просвічувала станова модель. Досконала людина, виявлялося, — досконалий придворний. Саме тому найдемократичпіші мислителі Відродження такої моделі не приймали: Томас Мор і Томазо Кампанслла, наприклад. Перші утопічні мислителі були гуманістами. Так, в "Утопії" є міркування про насолоду, що нагадує трактат Лорснцо Валли на цю тему, — відмовлятися від насолоди і прагнути аскетичних чеспот — це ознака цілковитого безумства. Однак несправедливо відбирати у когось насолоду, досягаючи свого. А втім, уточнював Мор, є насолоди істинні, а є фальшиві (до останніх належать, на його думку прагнення слали, пезаслужена пошана, гра в кості, пристрасть до прикрас тощо). І у Мора, і в Кампанелли відчутна зрівняльна тенденція: когатовпості беззастережно засуджуються, мистецтво визнається тільки як засіб засвоєння знань (історії, геометрії, географії тощо).

Особливості розвитку кожної з європейських країн наклали свій відбиток па національну ренесансну культуру. Однак майже у всіх народів вона репрезентована блискучою літературою.

Значно розвинувся театр. На початку XVI ст. в Італії виникла так звана вчепа комедія, яка частково освоювала традицію римської комедії (п'єси Л. Аріосто, Н. Макіавсллі). Надалі склався жанр "комедії масок" (соттсаіа асії'агіс), який поєднував у собі традиції майбутнього иародпо-фарсового театру (балагану) з впливом античного. Відмінною рисою комедії масок була акторська імпровізація, що ґрунтувалася па сценарії. Згодом живі образи перетворились па традиційпі типи — маски.

До середини XVI ст. розвинувся придворний театр, виникли жанри драматичної пасторалі, міфологічної і пасторальної опери.

Кразм Роттердамський (1469—1536 рр.), який жив і творив у Німеччині, мав блискучий талапт — це одпип з пайосвічепіших людей Європи. Його сатира "Похвала глупоті" спрямована проти "сморідного болота" богословів, невігласів — чепців, пап, зажерливих і хтивих королів, пизькопоклонпях всльлзож. Він закликав повернутися до ранньої християнської традиції.

Ульріх фон Гуттсн (1488—1523 рр.) — видатний політичний мислитель, поет-лицар, один з авторів памфлету "Листи темпих людей", — гнівно викриваючи лицемірство папства, обстоював єдину Німеччину, в якій влада має належати лицарству. Німецький гуманіст підготував боротьбу за реформу церкви, яка розпочалася виступами Мартіна Лютсра у 1517 р. і невдовзі охопила всю Німеччину. Табір гуманістів розколовся на послідовників і противників протестантизму. У 1524—1525 рр. розпалилась Велика селянська війна у Німеччині. Але реформація в Німеччині була використана князями, що унеможливило подальший розвиток ренесансних ідей.

У Франції Відродження набуло аристократичпо-дворянського характеру. Центром його став королівський двір, при якому жило чимало італійських майстрів (Леопардо да Вінчі, Бснвспуто Челліпі та ін.) і діставали нокровительство французькі вчені, пости, художники. До гуртка Маргарити Наваррської, сестри Фрапциска І, входили видатні нисьменники-гуманісти Клеман Маро, Бтьєн Доле, Бонаваптюр Депср'є, які виступали з проповіддю прав людини і висміювали аскетизм.

Народну стихію вніс у літературу Франсуа Рабле (1494—1653 рр.) романом "Гаргантюа і Паптагрюель", в якому дав геніальну сатиру на суспільство свого часу.

Визначне явище культурного життя Франції XVI ст. — скептик Мішель де Моптень (1533—1592 рр.).

Французьке Відродження викликало шалений опір Сорбоипи (філософського факультету Паризького університету), яка засудила книги Рабле і Депср'є, змусила Маро залишити Францію, винесла смертний вирок Доле.

Найбільшого розвитку у другій половині XVI ст. досяг англійський театр, який пабув великої популярності й серед народу. Це час Шекспіра (1564—1616 рр.).

Нестримна радість життя, уславлення здорової, сильної, відважної людини з яскравими емоціями та сміливими думками — такі риси притаманні першим п'єсам Шекспіра (комедія "Приборкання пепокірпої", "Комедія помилок", "Два воронці", "Сон літньої ночі", "Багато галасу даремно", "Дванадцята ніч"). У них виражена важлива ренесансна думка: про людину судять не з одягу і звання, а з її розуму, відваги, благородства. Перша велика трагедія Шекспіра -"Ромсо і Джульєта", потім "Юлій Цезар", "Гамлст", "Король Лір", "Макбст", "Отелло". Багато людських пристрастей, злети і падіння зобразив великий драматург: нестерпний тягар душі принца Датського, тяжкі страждання обманутої довіри в Отслло, розчарування короля Ліра, муки сумління Макбста. Так дається взпаки криза ренесансного гуманізму. Розчарування Гамлста — Це етап душі цілого покоління норспесанспої епохи. Образи Дсздсмопи і Яго наче представляють два полюси доби — небо Ренесансу і нижчу Землю — вседозволеність.

Випереджаючи всі мистецтва, пишно розквітала іспанська література: розвиток шахрайської повели, сатири, драматургії і, звичайно ж, Ссрвантсс (1547—1616 рр.) з його знаменитим "Дон Кіхо-том". У романі ми бачимо епос вимираючого лицарства, а також думку вясе розчарованого гуманіста про тс, що людина не є великою, а навпаки, є жалюгідною і смішною.

Надзвичайно популярним став театр. Коли Лоне де Вега (1562 1635 рр.) починав свою літературну діяльність, в Мадриді було лише дві трупи, коли він закінчував її, їх уже налічувалось сорок. Його п'єси — Це глибоко оригінальна і національна література, правдивість якої письменник обґрунтовував теоретично: "... Якщо події схожі на життя, я не падаю особливої ваги правилам. Чимало на світі таких письменників, які через високий стиль і правила безжально калічать природу".

Характерна риса епохи — пробудження національної самосвідомості у всіх європейських країнах. Виникла література народною мовою, а латинська художня література у XVI ст. остаточпо припинила своє існування.

Типові персонажі фольклорної культури Відродження — образи Дон Жуапа і Фауста (у первісних обрисах — в легендах Іспанії та Німеччипи). У них виявилося співчуття сміливій особистості, науковим пошукам. Але народна свідомість відправляла Фауста в пекло — за пристрасть до влади і багатства.

Слід зазначити, що між церквою і гуманістами але до кінця XV ст. існували практично мирпі відносини. Відомий гуманіст па римському престолі - кардинал Микола Кузанський висловив сміливі думки про обертання землі, про нескіпчеппість Всесвіту, створив карту Європи. Була взаємна критика, але гостра боротьба пе точилася. Лише в кіпці XV — па початку XVI ст. церква "прозріла", виявивши зв'язок між рснссапспою ідеологією і повстаннями. Саме тоді Собор прийняв рішення про організацію ордспу єзуїтів, про нещадну боротьбу з єрессю. Активізується інквізиція (церковний суд), видається заборона на книги. Послідовник Копер пика Джордано Б рун о був спалений па вогнищі інквізиції у 1600 р. Це один з перших терористичних актів церкви...

Але поки що до цього далеко. Церква приголублювала митців, опікувалась ними, робила їм значні замовлення.

Відродження дало зразки високих творінь в галузі образотворчого мистецтва. Тут своєрідність хронологічних періодів і національних особливостей така велика, що необхідно детальніше спинитися на головних досягненнях художників європейських країн.