Культурологія: українська та зарубіжна культура - Закович М.М. - 2. Італійська барокова школа

Рим був центром розвитку нового мистецтва — бароко — на рубежі XVI—XVII ст. Італійське бароко виявило себе переважно в архітектурі. Архітектори включали в ансамбль не тільки окремі споруди і площі, а й вулиці. Початок і кілець вулиць були псодміппо нозпачені якимись архітектурними (майданами) або скульптурними (пам'ятниками) акцентами. Обеліски і фонтапи, поставлені у точках збігання променів-проспектів (вперше в історії містобудівництва застосовується трипромспева система вулиць, які розходяться від майдану) і в їхніх кіпцях, створюють майже театральний ефект далекосяжної перспективи.

Замість статуї в центрі майдану височить обеліск або фонтан, рясно оздоблений скульптурою.

Раннє бароко не створило пових типів палаців, вілл, церков, але надало їм різних декоративних елементів. Інтер'єри ренесансних палаццо перетворилися па апфіладу пишних покоїв, багато увага майстри бароко приділяли внутрішньому двору, пала~„вому саду. Гроти, балюстради, скульптури, фонтани прикрасили парки, дскоративпий ефект посилився і розташуванням усього ансамблю терасами на крутих схилах.

У період зрілого бароко (з другої третини XVII ст.) палаццо оформляються ще пишніше — і щодо головного фасаду, і ще більше з садового боку. Бічні крила будинку висуваються й утворюють курдонер (почесний двір).

У храмовій архітектурі зрілого бароко спостерігаються надзвичайна пишність, мальовничість фасаду, але й інтер'єр церкви як місця театралізованого обряду католицької служби становить собою синтез усіх видів образотворчого мистецтва (з появою органа додається і музика). Скульптура тісно пов'язана з архітектурою, у бароко часом не можна відокремити роботу архітектора від роботи скульптора. Придворний скульптор і архітектор римських пап, який поєднав у собі обидва таланти, Джованні Лоренцо Бсрніпі (1598— 1680 рр.), був автором багатьох творів, завдяки яким католицька столиця і набула барокового характеру. Але головний його витвір — Це грандіозна колонада собору св. Петра й оформлепші величезного майдану біля цього собору. Глибина майдану — 280 м; у центрі височіє обеліск, фонтани обіч нього підкреслюють поперечну вісь, а самий майдан утворено могутньою колонадою з чотирьох рядів колон тосканського ордера 19 м заввишки, що утворює строге за рисунком пезамкпенс коло, па зразок розкритих обіймів, як говорив сам Бсрніпі.

Берніні звертався до античних і християнських сюжетів у скульптурі. Але в його "Давиді" немає ясності і простоти скульптур кватроченто, немає класичної гармонії Високого Ренесансу. Це войовничий плебей: його топкі губи вперто стулені, маленькі очі зло звужені, тіло майже обернуте навколо своєї осі.

Берніні став творцем барокового портрета - - парадного, театралізованого, декоративного, який, проте, відображав реальне обличчя (портрети герцога д'Кстс, Людовіка IV).

У живопису Італії па рубежі XVI—XVII ст. виникло два головних напрями: болонський академізм і зв'язаний з ім'ям найвидатнішо-го художника Італії XVII ст. Караваджо (Мікслапджсло Мерізі да Караваджо, 1573—1610 рр.) — караваджизм.

Брати Караччі заснували у Болоньї "Академію настановлених на шлях істини", в якій художники навчалися за спеціальною програмою. Вона стала прообразом усіх європейських академій майбутнього. Один з її засновників Аннібалс Караччі прагнув облагородити натуру відповідно до класичних норм. Образи його, абстрактні й риторичні, відповідали духові офіційної ідеології і тому були визнані.

Могутня реалістична течія у мистецтві всієї Західної Європи -караваджизм — стала антиподом академізму. Своєрідним викликом академічно пригладженому живопису було саме звернення Караваджо до персонажів типу картярів, шулерів, ворожок тощо. Зображаючи цих людей, митець поклав початок глибоко реалістичному побутовому живопису ("Лютняр", "Гравці").

Та головними для майстра залишились релігійні теми, хоча його герої життєво достовірні (у цьому виявилась його новаторська сміливість). Так, "Євангеліст Матфсй з ангелами" дуже схожий па селянина. Караваджо накладав фарбу великими, широкими площинами, вихоплюючи світлом з мороку найважливіші частипи композиції. Драматизм, схвильованість і щирість утворювали таку реалістичну виразпість, що замовники часом відмовлялись від картин, пе побачивши в пих належного благочестя та ідеальності.

Завдяки сплаву академізму болонців і караваджизму виникло італійське бароко, репрезентоване іменами Гверчіно (монумепталь-но-дскоративпий живопис з реалістичними типажами і караваджн-стською світлотінню), чудового колориста Домен і ко Фетті, П'єтро ді Кортопа, Луки Джорджапо, Берпардо Строцці, а дещо згодом Сальватора Рози, автора блискучих за колористичністю похмуро-ромаптичних композицій.

Пізнє бароко — Це романтичні пейзажі Александро Мапьяско, вівтарні образи і портрети Джузеппе Креспі.

З XVIII ст. почався занепад італійського мистецтва, пов'язаний, очевидно, з історичною долею Італії, коли іспанське напування зміни лося австрійським, а вся країна опинилася під владою сильних централізованих держав.