Культурологія - Шейко В.М. - 7.1. Особливості епохи Просвітництва. Просвітництво як тип культури

7.1. Особливості епохи Просвітництва. Просвітництво як тип культури

Добою Просвітництва зазвичай називають ХУШ ст. Попереднє, XVII ст., відкрило нову культурно-історичну епоху, яка змінила основні світоглядні установки європейської людини. Перемога англійської буржуазної революції середини XVII ст. привела до незворотного панування в Англії, як і в Голландії, капіталістичних відносин. Саме цей процес стає одним з визначальних факторів у загальноєвропейському розвиткові. У галузі економіки він проявився в інтенсивному розкладанні феодальних відносин власності на селі, у розвиткові мануфактурного виробництва, у формуванні європейського й світового ринків. У політичній сфері нова епоха означала настання нового рівня розвитку абсолютизму, коли внутрішня й зовнішня політика абсолютної монархії все жорсткіше пов'язувалася зі становими інтересами дворянства й підмінювалася ним аж до повного ототожнення. Усе це свідчило про прийдешній занепад абсолютизму.

У сферу духовного життя XVII ст. принесло наукову й світоглядну революцію, що утверджувала раціоналістичний світогляд. У цей час виробився новий критерій істини й справедливості, протилежний традиції та релігійному одкровенню. Ф. Бекон (1561-1626) у своїй праці "Новий органон" проголосив досвід головним джерелом знання про природу. У цій ситуації особливої актуальності набула проблема наукового методу. Ф. Бекон обґрунтував індуктивний метод як єдиний, що заслуговує на назву наукового. Р. Декарт у "Міркуванні про метод" (1637) проголосив розум людини головним знаряддям пізнання світу. Він вбачав вищу мету науки в завоюванні людиною панування над силами природи, поставивши їх на службу людині, її блага. Практична користь - така кінцева мета нової науки.

Початок доби Просвітництва зазвичай пов'язується з виходом друком у 1691 р. праці Дж. Локка "Досвід про людський розум". У системі філософських та історичних суджень найважливішими для мислителів Просвітництва стали поняття розуму й природи. Вони не були новими, однак просвітителі надавали їм нового смислу, зробили їх головними критеріями як в оцінюванні минулого, так і в утвердженні майбутнього. Минуле в більшості випадків засуджувалося як нерозумне. Негативізм щодо культурної Й історичної традицій був майже повсюдним у мислителів епохи Просвітництва. Так, Дж. Локк вважав, що, наскільки б потужним не був вплив історичної традиції і якою б істинною та високоморальною за своїм змістом вона не постала, її первородний гріх полягає в тому, що вона - традиція. Філософи епохи Просвітництва відчували величезну недовіру до будь-яких авторитетів, а традиція основана саме на довірі до чужої думки. Віддати перевагу чужій думці, а не власній, з позицій просвітителів - відмовитися від свого розуму й волі. Таким чином, Просвітництво відмовилося від будь-якої традиції й переказувань незалежно від їхнього змісту, джерела й способу існування.

Водночас культура Просвітництва все-таки була пов'язана з античною й середньовічною традиціями. Особливо пильну увагу просвітителі звертали на античність, вбачаючи в ній зразок для наслідування, невичерпне джерело мудрості та прикладів чеснот, цивільних і особистих. Однак, незважаючи на своє звернення до минулого, просвітителі були орієнтовані на майбутнє, вірили, що їх зусиллями, через виховання, переконання, безперервні реформи, можна створити, нарешті, "царство розуму". Боротьба за новий буржуазний порядок уявлялася як повернення до розумності й природності. Тому перед діячами Просвітництва постали два основні завдання. Перше - "культивування" розуму, друге - подолання штучного й вирощування природного в природі й суспільстві. Новоєвропейська філософія (Декарт) припускала, що розум (інтелект) як певна людська здатність повною мірою властивий усім людям. Усі люди однаково розумні, але розумність ця може виявлятися по-різному. Істинне те, що перевірене власним розумом. Отже, необхідне очищення людського розуму від усього привнесеного ззовні: забобонів, вірувань, родових, соціальних, історичних, індивідуальних уявлень.

Більшість мислителів XVII-XVIII ст. були щиро переконані у величезних можливостях наукового знання, вважали, що його необхідно застосовувати для досягнення панування людини над природою. Наукове знання, на їхню думку, допомагає обрати оптимальний уклад суспільства, сприяє правильному керуванню державою. Просвітителі сподівалися, що істинне знання саме по собі здатне забезпечити благополуччя людей, зробити їх щасливими. Отже, культивування розуму - засіб удосконалення людини та суспільства. Б. Спіноза в "Трактаті про вдосконалення розуму" стверджував, що культура вичерпується знанням. Головне завдання людини полягає в пошукові способів очищення й удосконалення розуму з метою пізнання істини. Удосконалення розуму втілювалося в моральній філософії й практичній поведінці. Розум звеличувався, а почуттєва, афективна сторона діяльності людини принижувалася як неповноцінна. Розум, на думку просвітителів, повинен контролювати і зводити до мінімуму емоційно-вольову сферу життя.

Пізнання розуму - головний спосіб знаходження свободи. Розумна людина вільна у власних почуттях і практичних діях. Розум тут - стан моральності й совісті. У цьому суть теорії виховання, представленої в педагогічній системі Дж. Локка. Він вважав, що необхідно створити умови для розумного усвідомлення кожним індивідом його власних інтересів і правильних засобів їх досягнення. У філософській думці XVII ст. ідеї виховання були основою загально-просвітницьких установок. Ці ідеї поширювалися на суспільство й людство в цілому. Процес виховання для просвітителів - це насамперед самовиховання. Отже, завдання культивування розуму були такими:

1) "очищення" розуму від забобонів;

2) удосконалення розумного пізнання;

3) здійснення розумного контролю над людськими пристрастями й волею.

Поряд із поняттям розуму в епоху Просвітництва велика увага приділялася поняттю природи. В новоєвропейській філософії це космос, універсум, світ, матерія (Декарт). "Природа людини" - фундаментальне поняття для новоєвропейської філософії. Природа людини - специфічна її сутність, вона незмінна й не залежить від обставин місця й часу. "Природним" визнавалося все те, що відповідає "природі людини". Ф. Бекон вважав, що природу можливо вдосконалити, усунути її недоліки за допомогою пізнання й використання законів природи. Штучне, у цьому разі, - це природа, перетворена мистецтвом.

В епоху Просвітництва панували уявлення про суспільство як про сукупність відособлених, автономних і рівних один одному індивідів. Ці ідеї яскраво висловив англійський мислитель Т. Гоббс (1588-1679). На його думку, людина первинна, суспільство ж - вторинне. Держава - не божественне встановлення, а продукт угоди між людьми. Воно було необхідне для встановлення порядку. Люди ж споконвічно мають сукупність даних їм "від природи" прав і свобод. Згідно з теорією суспільного договору, формування держави є юридичним актом, угодою індивідів, у якій здійснюються взаємне перетинання й поступка частиною первісних прав. На думку Т. Гоббса, усе, зроблене людьми, держава і її частини (закони, звичаї, мова, мораль, техніка) - це і е культура. Причому немає необхідності в особливому терміні "культура", адже термін "держава" універсальніший. Основою держави, за Т. Гоббсом, є "природні закони", відмінні від законів, проголошених владою.

Уже згадуваний Дж. Локк, у свою чергу, висунув концепцію правової держави як суспільства, заснованого на свободі й законі. Ця ідея дуже продуктивна: правова держава навіть у наш час є зразком державного будівництва. Водночас юридичний світогляд, що панує в епоху Просвітництва, зіштовхнувся з моральною філософією просвітителів. Більшість із них були переконані, що право в стані регулювати тільки зовнішню поведінку й не здатне розвинути внутрішнє, можливо, найістотніше в людині. Усередині людини споконвічно існує протилежне егоїзму моральне почуття. Воно спрямоване на благо інших людей і виражається в симпатії, співчутті, жалю й безкорисливих вчинках. Моральне почуття природне як інстинкт, але в суспільстві воно пригнічується штучними установками. Зразок морального почуття тут - естетичний смак. Усім властиві природні почуття прекрасного й піднесеного. В епоху Просвітництва ці ідеї обґрунтовували Д. Юм (1711-1776), А. Шефтсбері (1671-1713) і Ф. Хатчесон (1694-1747).

Отже, особливостями епохи Просвітництва є боротьба з феодалізмом у всіх його проявах, піднесення людського розуму як критерію істини, боротьба із забобонами (зокрема й релігійними), звернення до природної людини з її вродженим моральним почуттям.