Культурологія - Шейко В.М. - 8.8. Психолого-культурологічні постулати К. Хорні та Г.С. Саллівена

Після еміграції в США в 1932 р. Карен Хорні (1885-1952) виявила, що причина невротичних конфліктів у пацієнтів у Новому Світі суттєво відрізнялася від того, що вона спостерігала в пацієнтів Німеччини й Австрії. Осмислення цих фактів змусило Хорні відмовитися від фрейдівської теорії інстинктів і визнати соціокультурну зумовленість психопатології. Хорні стала відомою завдяки своїм книгам, а не терапевтичній роботі та прямого впливу на своїх послідовників у ролі викладача. Фактично, за межами США впливу на аналітиків вона не мала.

Хорні починає зі ствердження, що універсальних психічних норм просто не існує: поведінка, яка вважається невротичною в одній культурі, може бути цілком нормальною в іншій, і навпаки. Про те, що є нормою, а що ні, ми можемо судити лише, розглядаючи індивіда в контексті тих конкретних культурних умов, в яких він функціонує. Однак Хорні визначає дві ознаки, якими характеризуються, на її думку, всі невротики: ригідність реакцій і невідповідність між потенціями та досягненнями. Ригідність реакцій у невротиків простежується в ситуаціях, у яких здорова людина виявляє гнучкість та адаптується до вимог об'єктивної ситуації, тоді як невротик схильний до певних дій, зумовлених ідеєю, зафіксованою в його свідомості. Певна річ, таку ригідність можна вважати невротичною тільки тоді, коли вона відхиляється від культурної норми тієї групи, до якої належить індивід. Наприклад, поширене в сучасному західному суспільстві прагнення багато працювати і накопичувати багатство на Близькому Сході розглядається як ексцентричне.

Невідповідність між потенціями та досягненнями може пояснюватися об'єктивними причинами, індивід може стати жертвою обставин, однак невротик часто сам є причиною всіх своїх невдач. Він фруструється тими тенденціями, які всередині нього перебувають між собою у конфлікті. Невроз, за Хорні, - це психічний розлад, викликаний страхами та захистом від цих страхів, а також спробами знайти компроміс між конфліктними тенденціями.

Окрім надмірної біологічної орієнтації, до важливих методологічних помилок 3. Фрейда К. Хорні зарахувала схильність до дуалістичного і механіко-еволюціоністського мислення. На творчість Хорні також серйозно вплинула ситуація соціальних потрясінь у період Другої світової війни, пов'язаних зі встановленням фашистського панування в Німеччині та фашистською окупацією Європи. Як і інші послідовники Фрейда, вона надавала важливого значення несвідомим процесам у психічному житті особистості. Своєрідність Хорні виявилася в тому, що основним спонукальним мотивом вона вважала прагнення до безпеки, яке постійно народжувалося зі стану боязні та страху індивіда. Почуття тривоги та неспокою, які Хорні вважала базовими для поведінки індивідів, на її думку, супроводжують людину протягом усього життя. Воно може бути викликаним недостатністю поваги, ворожою атмосферою та насильницьким придушуванням бажань через владу або авторитет. У книзі "Наші внутрішні конфлікти" (1945) Хорні формулює три типи направленості поведінки особистості щодо оточення: 1) до людей; 2) від людей; 3) проти людей. При стійкому домінуванні в поведінці індивіда одного з цих векторів складаються три типи невротичної особистості: 1) послужлива, яка шукає любові та схвалення за будь-яку ціну; 2) така, що намагається відректися від суспільства; 3) агресивна, яка прагне престижу та влади. Оскільки всі ці форми реакцій є неадекватними, то створюється замкнене коло: тривожність не зникає, а посилюється, породжуючи нові конфлікти.

Називаючи людину "пасинком сучасної культури", Хорні підкреслювала недосконалість соціальної системи та суспільної ідеології, але відкидала уявлення про первісний антагонізм людини і культури. Вона не визнавала наявності руйнівної за своєю природою сили глибинних інстинктів людини. Хорні наполягала на оптимістичному характері створеної нею теорії, що висловлювала віру в позитивну самореалізацію людини, великий творчий потенціал якої надає можливість під час особистісного розвитку перебороти і життєві випробування, і складні внутрішні конфлікти.

На теоретичні погляди Хорні вплинули: 1) опір антифемінізму Фрейда; 2) марксизм і соціалізм; 3) індивідуальна психологія А. Адлера; 4) власне формування як особистості і психолога в американській культурі. Відмінність від Європи, де було менше свободи та більша схильність до догматичних вірувань, упевнили Хорні в тому, що багато невротичних конфліктів, у кінцевому підсумку, визначаються культурними умовами1.

Гаррі С. Саллівен (1892-1949), колега Хорні та Фромма, корінний американець, здобув широке визнання як психотерапевт, лікуючи шизофренію в молодих людей1. Теорія Саллівена найповніше представляє течію в психіатрії, яка поділяє позицію соціальних психологів, що самість (self) індивіда є відображенням оцінок оточуючих і ролей, які людина бере на себе під впливом суспільства. Хоча самість і є "місцем зустрічі всіх взаємовідношень", це не означає, що вона містить лише первісні установки, які з часом розвиваються в систему міжособистісних зв'язків. Самість - це і є актуальна система цих зв'язків. Людина - не самодостатній індивідуаліст, який сидить у замку за товстими стінами й іноді робить екскурси в зовнішній світ для задоволення своїх фізичних, емоційних, інтелектуальних потреб або бажань. Люди помиляються, вважаючи, що вони не залежать від навколишнього світу і не змінюються, взаємодіючи з ним. На думку Саллівена, ми не просто маємо переживання, ми є цими переживаннями.

Усі вияви людини, зазначає Саллівен, можуть бути поділені на дві категорії: одержання задоволення і забезпечення безпеки. Мається на увазі задоволення фізіологічних потреб у їжі, сні та сексі. Діяльність, направлена на забезпечення безпеки, має культурне коріння. Це всі дії, мова, думки й мотиви, які стосуються більше індивідуальності та її культури, ніж організму людини. З перших днів свого життя, спочатку шляхом емпатії, а потім через навчання дитина входить у контакт з культурним середовищем. Вона вчиться поводитися так, як у цій культурі вважається правильним, та уникати неправильних, "поганих" вчинків, боячись покарання або втрати поваги оточуючих. Це призводить до того, що досягнення задоволення відповідно до соціально схвалених норм поведінки (соціально прийнятними способами) асоціюється з враженням "я хороший" та відчуттям безпеки. Коли ж задоволення потягу не можливе прийнятним у цій культурі шляхом, ТО виникає відчуття небезпеки і дискомфорту, враження "я поганий", що і є тривожністю.

Тривожність, на думку Саллівен, завжди переживається у зв'язку з певною ситуацією в процесі міжособистісних взаємовідносин. А те, що він називає "мотивом влади" (power motive), ґрунтується на індивідуальній здатності звільнятися від тривожності і досягати та підтримувати в собі почуття власної значущості, відчування спроможності вирішувати необхідні завдання, досягати певних цілей. Здатність досягати задоволення та безпеки рівнозначна наявності влади в міжособистісних стосунках і зумовлює повагу до себе та інших. Самоповага первісно складається зі ставлення тих, хто піклується про нас у ранні роки нашого життя, визначаючи в подальшому наше ставлення до оточуючих. Важливість емпатії полягає в тому, що вона продукує в дитини різні полярні стани - тривогу й ейфорію, напруження і релаксацію, комфорт і дискомфорт - через емоційне "зараження" від батьків, якому, наприклад, хронічно ворожа або депресивна мати запобігти просто не спроможна, як би вона не намагалася, - її дитині гарантована тривожність.

Самість характеризується тим, що, розвинувшись, вона намагається зберегти свою форму і направленість як система, базовою функцією якої є переборювання тривожності. Незважаючи на те, що найбільш ранній досвід схвалення чи несхвалення своєї поведінки дорослими дитина набуває задовго до появи у неї здатності до міркування та аналізу, установки, які формуються у неї в цей період життя, виявляються жорсткими й довговічними. На наступних стадіях розвитку індивід набуває здатності ставити запитання та порівнювати свої відчуття, однак він так ніколи і не звільняється від тягаря впливів, яких зазнавав, коли ще не вмів мислити та аналізувати.

Будь-яке переживання, яке входить у конфлікт із самістю, викликає тривожність та зумовлює поведінку, направлену на нівелювання її істинного смислу. Переживання можна проігнорувати, дисоціювати або "не зрозуміти". За термінологією Фрейда, в дію вступають Его-захисти. Саме це має на увазі Саллівен, коли зазначає, що самість прагне зберегти відносно фіксовану форму, навіть якщо вона здається жалюгідною та убогою: "Вона затримуватиме та перекручуватиме будь-яке невиразне відчуття прихильності до оточуючих так само, як і будь-який зустрічний вияв дружньої прихильності... Переживши в ранньому дитинстві негативний досвід, люди стають "жалюгідними карикатурами на тих, ким вони могли б бути"1.

Наріжним каменем у системі Саллівена є прагнення індивіда звільнитися від тривожності, забезпечити власну безпеку і зняти напруження будь-якими засобами; він пояснює цей феномен, оперуючи такими категоріями. Самість, яка ненавидить, не менше ніж любить, мотивується потребою уникнути відчуття тривоги, однак у цьому разі тривога виникає, коли прагнення дитини до ніжності зустрічає опір батьків. Виникає асоціативний зв'язок "ніжність - тривога". І далі, почуваючи ніжність, вона відчуватиме погіршення стану. Виникає загроза розвитку параноїдальних страхів переслідування.

Істинна самість (true self) у Саллівена - це ядро потенціалів людини. Вона їх має від народження, але не завжди розвиває. Це залежить від культурних чинників, оскільки людину формує культура. Спроби діяти врозріз з останньою призводять до посилення тривожності. Однак деякі модифікації можуть бути внесені і конкретними людьми (на краще або на гірше), зокрема батьками, друзями та наставниками. У цьому розумінні самість є "сумою відбитих оцінок".

Незважаючи на це, міжособистісні стосунки не зводяться лише до того, що відбувається між двома або декількома реальними людьми. Можуть мати місце "фантастичні персони" або ідеальні фігури, з якими індивід "взаємодіє", а також приписування оточуючим особливостей, характерних для значущих фігур із минулого (реакції перенесення, за Фрейдом). Лікування у зв'язку з цим полягає в усуненні таких перекручувань у сприйнятті. Цього можливо досягти шляхом порівняння уявлень пацієнта про кого-небудь з уявленнями інших людей. Виявивши, що думка іншої людини, з якою він має будь-які стосунки, відрізняється від його власної, пацієнт може переглянути свою позицію в тій чи іншій ситуації, змінити свої погляди.