Основи культурології - Сандюк Л.О. - 12.2. Ціннісно-світоглядні орієнтири людини Нового часу

Зародження новоєвропейської науки зміцнювало позиції розуму і послаблювало роль релігії, що вело до критичного переосмислення релігійних догм, зниження авторитету віри та церкви, посилення процесів секуляризації. Суспільна думка все більше набуває незалежності від релігії. Хоча християнська релігія залишається важливим фактором духовного життя суспільства, але її безроздільному пануванню над усією культурою приходить кінець. Європейська культура стає світською; релігія в ній відтепер існує як одна з царин культури, що не панує над усіма сферами культури, а співіснує поряд з ними.

У сфері міжособистісних відносин в епоху Нового часу продовжується започаткований Відродженням процес розпаду віджилих станово-корпоративних форм. Потреби розвитку капіталістичного виробництва вимагають від індивіда як безпосереднього виробника підвищення його соціальної мобільності та поведінкової автономії. Але, включаючись у процес машинного виробництва, людина не набувала в ньому самостійного значення. Навпаки, підкорена дії машини і ритму машинного виробництва, вона стає лише придатком машини. За цих умов індивід, як і раніше, не набуває індивідуальних рис, залишається "усередненою особистістю". На зміну ренесансній універсальності приходить позбавлена особистісно-людського, дійсно гуманістичного змісту, продиктована виробничою необхідністю одноманітність Нового часу. Тому свобода, яку набуває особистість в епоху Нового часу, виявляє себе головним чином у відчуженні однієї людини від іншої. Позбавляючись свого найближчого оточення, "значущих для себе інших", індивід, тим самим, втрачав опору власного існування, залишався наодинці з собою.

Американський філософ Е. Фромм у своїй роботі "Втеча від свободи" вважає причиною цього епоху Відродження, яка зруйнувала стабільність Середньовіччя, коли кожний знав своє місце в соціальній системі і не відчував самотності, відірваності від інших. У Новий час людина набуває свободи, але втрачає соціальну безпеку. У своїй самотності вона виявляється нездатною розпорядитися своєю свободою, взяти особисту відповідальність за свої вчинки. Це призводить до виникнення механізмів "втечі від свободи".

Крім того, незважаючи на величезні успіхи науки і техніки в епоху розвитку капіталістичних відносин, поряд з тим, що наука зміцнювала віру в необмежені можливості людини і сприяла раціоналістичному оптимізму, виникають нотки трагічного світовідчуття, "онтологічного сирітства". Космос з наукових позицій постав як годинниковий механізм, холодні і безпристрасні маси й енергії, байдужі до людини - на відміну від релігійної картини світу, де Бог піклується про людину. Людина усвідомлює себе жалюгідною часткою у вихорі буття. Повний гіркоти афоризм Паскаля: "Людина є мислячий очерет" - яскраво відбиває нерозв'язне протиріччя між здатністю людського розуму осягнути світ і його крихкістю перед обличчям як природних, так і соціальних стихій. Ці трагічні мотиви у ХХ столітті набудуть ще виразнішого звучання.

Якщо середньовічній культурі був властивий теоцентризм, а ренесансній - антропоцентризм, то для культури Нового часу з її чітко вираженим натуралістично-механістичним баченням світу і людини в ньому центральним, структуруючим принципом стає не Бог і не людина, а держава. Сама вона в цю епоху стає головним гарантом нормального функціонування соціального організму.

Такий тотальний контроль, з одного боку, обмежував негативну свободу особистості - наслідок розпаду станово-корпоративних форм людського співіснування, а з другого - жорстко спрямовує її поведінку в рамках "сурогатного" колективу лише в тому напрямку, який дозволив людині бути лише одухотвореною машиною, автоматом, здатним лише продукувати і множити матеріальні цінності та блага, користуватись якими призначено було не їй, а наступним поколінням. Людина ставала несвідомим знаряддям у побудові підвалин майбутньої чуттєвої культури XX століття.