Провідники духовності в Україні - Курас І.Ф. - ДОРОШЕНКО Петро Дорофійович

Гетьман Правобережної України 1665—1676 рр.

Народився 1627 р. у Чигирині в сім’ї козацького полковника. Пройшовши військову й дипломатичну школу під керівництвом Б. Хмельницького, в 1649 р. був записаний до реєстру Війська Запорозького як гарматний писар Чигиринського полку, а в 1657 р. Хмельницький призначив його полковником Прилуцького полку. Після смерті гетьмана П. Дорошенко підтримав політику І. Виговського, а згодом і П. Тетері. Ю. Хмельницький призначив його чигиринським полковником, а П. Тетеря — генеральним осавулом. У1665 р. П. Дорошенко став полковником Черкаського полку і цього самого року був проголошений гетьманом Правобережної України.

Він мав за мету об’єднати під власною зверхністю Право- і Лівобережну Україну. Намагаючись привернути на свій бік народ, Дорошенко часто скликав генеральні ради, де вислуховував думку рядового козацтва. Щоб позбутися надмірної залежності від старшини, гетьман організував 20-тисячний корпус найманців (сердюків), що підпорядковувалися йому особисто.

На початку гетьманування П. Дорошенко, як і всі гетьмани Правобережної України, проводив пропольський курс. Проте в січні 1667 р., коли поляки та росіяни підписали Андрусівське перемир’я, його політика докорінно змінилася. За цією угодою, Україна ділилася навпіл: поляки визнавали суверенітет царя над Лівобережжям, а Москва давала згоду на повернення поляків у Правобережжя. Землі запорожців переходили в подвійне польсько-московське управління й мали виконувати функцію буфера проти нападів татар.

Прагнучи створити незалежну Україну, до складу якої входили б Перемишль, Галич і Львів, тобто в її етнічних межах, П. Дорошенко обрав про турецьку орієнтацію. Восени 1667 р. об’єднане турецько-козацьке військо напало на польські сили в Галичині, змусивши короля Яна Казимира надати Дорошенкові на Правобережжі широку автономію. Проте цей успіх не задовольнив гетьмана. Щоб остаточно позбутися поляків, він передав Україну під символічну зверхність Туреччини. Закріпившись на Правобережжі, П. Дорошенко з військом перейшов лівий берег Дніпра і скинув свого суперника гетьмана Брюховецького. Вершини влади досяг у 1668 р., коли, спираючись на турків, підпорядкував Право- і Лівобережжя та проголосив себе гетьманом усієї України.

Проте ці успіхи виявилися скороминучими. Занепокоєні зростанням гетьманської влади, численні вороги взялися підірвати її, застосувавши давню тактику — підтримку суперників гетьмана. Татари зробили спробу замінити Дорошенка Суховієм, поляки висунули ще не безпечнішого конкурента — Михайла Ханенка, з яким вони захопили Правобережжя. Виступивши назустріч загарбникам, Дорошенко призначив наказним гетьманом Лівобережної України Д. Многогрішного. Скориставшись нагодою, царські війська рушили на Лівобережжя, змусивши Многогрішного зректися Дорошенка й визнати зверхність Москви.

З 1672 р. П. Дорошенко, прагнучи возз’єднання обох частин України під булавою одного гетьмана і захистом царя, налагодив стосунки з московським урядом. Однак той підтримував у боротьбі з Дорошенком свого ставленика — новообраного гетьмана Лівобережної України Івана Самойловича. 1674 р. Самойлович скликав у Переяславі раду, на якій, скориставшись зреченням влади М. Ханенком, став гетьманом усієї України. Разом із російськими військами І. Самойлович рушив на Правобережжя. Розуміючи безвихідь становища, П. Дорошенко 19 вересня 1676 р. поступився гетьманськими клейнодами на його користь. На цьому політична кар’єра гетьмана завершилася. Він пішов на »почесне» заслання до Москви. 1679 р. став В’ятським воєводою, яким був до 1682 р. Решту свого життя прожив у подарованому йому царем селі Ярополчі Волоколамського повіту під Москвою, де й помер 9 листопада 1698 р.