Педагогіка - Пальчевський С.С. - Теорія нового виховання і "нових шкіл".

Головним представником і засновником її був Джон Дьюї (1859-1952)- відомий американський філософ і педагог.

Прагматисти найважливішим критерієм істини визнавали користь, визначаючи її значущість почуттям "внутрішнього задоволення", або самозадоволення. Джон Дьюї, представляючи один із напрямів прагматизму, так званий інструменталізм, стверджував, що будь-які теорії чи ідеї, якщо вони корисні індивіду, покликані розглядатися як " інструмент дії" для досягнення ідеалу "хорошого життя". Поклавши в основу своєї концепції педоцентризм, був переконаний, що виховання має спиратися на спадкові дані та зумовлюватися інстинктами і практичним досвідом дитини. Зважаючи на це, сутність виховання зводив до безперервного розширення цього досвіду.

У заснованій в 1896 році в Чикаго експериментальній лабораторній школі навчально-виховний процес спрямував на розвиток здібностей дітей і задоволення їхніх потреб. Вимагав урахування основних імпульсів природного росту дитини: соціального (потреби у грі та в русі), дослідницького (потреби у пізнанні та розумінні речей), експресивного (потреби у самовиявленні).

Важливого значення надавав трудовому навчанню, оскільки вважав, що у процесі ручної праці діти набувають необхідного для них досвіду.

Ігнорував систематичне вивчення навчальних предметів. Радив будувати навчальний процес як повідомлення дітям "у комплексі" окремих знань для обслуговування вузькопрактичних цілей. Стверджував, що систематичні знання розсіюють учнівську увагу і тому потрібно зосереджуватися на вивченні тем, узятих із життя, яке діти прагнуть відтворити.

Теорія нового виховання і "нових шкіл".

Міжнародний рух нового виховання організаційно сформувався у 1921 році, коли була створена "Ліга нового виховання", до якої у 1922 році увійшли представники 53 країн світу. Центром цього руху став Інститут ім. Ж.-Ж. Руссо в Женеві, керівництво яким очолювали Ж. Піаже та А.Фер'єр. Однак виник він ще на межі XIX - XX ст. Його основні ідеї, що стосувалися перебудови навчально-виховного процесу, виходячи з інтересів дитини, реалізовувалися у так званих "нових школах середніх школах-інтернатах, які утримувалися на кошти приватних педагогів або педагогічних організацій. Уперше таку школу заснував доктор Редді в 1889 р. в Англії. Згодом вони почали відкриватися в інших європейських країнах.

У 1899 р. швейцарський педагог А. Фер'єр (1879-1960) відкрив "Міжнародне бюро нових шкіл ", яке й визначило загальні вимоги до шкіл цього типу. Вони полягали в такому: розташування у мальовничих куточках природи; посилене фізичне виховання; суворе дотримання вимог гігієни; фізична праця на свіжому повітрі та у майстернях; раціональне здорове харчування; спілкування з мистецтвом; морально-релігійне виховання, насамперед, засобами ранкових та вечірніх молитов і "тихих годин" у каплиці; спрямування змісту освіти на розвиток мислительних здібностей та застосування здобутих знань на практиці; надання переваги активним методам навчальної роботи; дитяче самоврядування за зразком парламенту країни.

Сесіл Редді (1858-1932) - англійський педагог, який у 1889 році заснував "нову школу" в Аббтегольмі (Англія). Вона розташувалася в селі. Учні були поділені за віковими групами на чотири дворічні класи. Денна програма занять, крім навчання, охоплювала низку інших занять: працю у полі та в городі, рукоділля, спорт, ігри на свіжому повітрі, наведення порядку в кімнатах, ремонт речей, музичні заняття, концертну діяльність. Визначальною метою був індивідуальний всебічний розвиток дитини. Зміст навчання пов'язувався із підготовкою до вирішення важливих життєвих справ та пізнання сучасної культури. Редді прагнув органічного поєднання науково-природничої освіти з гуманітарною.

Селестен Френе (1896-1966) - французький педагог, один із засновників Міжнародного об'єднання прихильників "нових шкіл". До сьогодні користується популярністю серед педагогів.

Після участі в конгресі Міжнародної ліги виховання" 1924 р. у Швейцарії став керівником французької секції "Міжнародної федерації прихильників нової школи". Заснував кілька педагогічних журналів. До останніх днів життя працював у створеній ним експериментальній початковій школі. Свої педагогічні ідеї виклав у працях: "Нова французька школа" (1946), " Формування особистості і підлітка " (1960), "Педагогічні інваріанти ". Головним завданням школи вважав культивування успіхів дитини для самоствердження її особистості. Для його реалізації створив систему виховної роботи, метою якої вважав максимальний вільний розвиток особистості за допомогою розумно організованого товариства, яке являє собою шкільну співдружність дітей і дорослих, що об'єднані спільними завданнями, діяльністю, способом життя і гуманними стосунками.

У вільній діяльності вихованців виділяв три фази: 1) фаза спроб і помилок, або діяльність навпомацки, коли дитина повторює дії, які приносять успіх, і уникає тих, що закінчуються розчаруванням; 2) фаза упорядкування, коли дитина, спираючись на набутий досвід, починає дотримуватися певного порядку у своїх діях; 3) фаза гри-роботи, яка, переходить у роботу-гру, коли через гру як типовий вид своєї діяльності дитина готується до праці та реалізації "серйозних" життєвих завдань.

Педагог заперечував систематичне використання шкільних підручників у початковій школі. Замість них пропонував спеціальні картки, що вміщали частинками певний навчальний матеріал. Порядок їхнього опрацювання визначався індивідуальними можливостями кожного учня, якому дозволялося працювати у власному ритмі.

Педагогічні погляди зрілого Френе у концентрованому вигляді зосереджені в одній із його пізніх праць - "Педагогічних інваріантах", у яких читачеві пропонується тридцять актуальних педагогічних проблем. Наведемо деякі з них:

" Інваріант 13: Знання здобуваються дослідним шляхом, а не вивченням правил і законів, як іноді думають. Братися передусім за правила і закони - все одно, що ставити воза попереду коня.

Інваріант 17: Дитина не втомлюється від роботи, яка відповідає її функціональним життєвим потребам.

Інваріант 18: Ніхто - ні дитина, ні дорослий - не любить, щоб за ним наглядали і карали, це завжди сприймається як зазіхання на гідність, особливо, коли це відбувається публічно.

Інваріант 19: Виставлення оцінок успішності та класифікація учнів принципово є помилковими.

Інваріант 20: Говорити треба якнайменше.

Інваріант 23: Покарання - завжди помилка. Вона принижує всіх і ніколи не досягає бажаної мети. Це останній засіб (Френе С. Педагогічні інваріанти //Рідна школа. -1993. - №3. - С. 20-24).