Педагогіка - Пальчевський С.С. - Функціональна педагогіка.

Покладена в основу педагогічної практики бельгійського педагога Жан-Овіда Декролі (1871-1932). Будучи, окрім педагога, ще й лікарем та психологом, Декролі став палким прихильником "нового виховання". У 1901 році відкрив недалеко від Брюсселя Інститут для дефектних дітей, у якому розробляв власні методи навчання та виховання, серед них особливої популярності набув так званий метод Декролі, який виходить із центрів інтересів дитини. Такі інтереси, на його думку, виходять із основних потреб дитини, які полягають у споживанні їжі, у захисті від несприятливого клімату, різноманітних небезпек та ворогів; у солідарності, праці, відпочинку та у самовдосконаленні.

О .Декролі критикував традиційну школу за неврахування нею у достатній мірі дитячих інтересів та їхньої еволюції, особливостей дитячого мислення, природи активності дитини.

Функціональна педагогіка.

Започаткував її швейцарський педагог Едуард Клапаред - один з організаторів Інституту їм. Ж.-Ж. Руссо в Женеві та журналу "Архіви психології", який, починаючи з 1901 року виходить у світ до сьогодні. У центрі педагогічної концепції Е.Клапареда - роль інтересів, мотивів та потреб у поведінці дитини. Значну увагу звертав на вироблення навчальних навичок, вольових якостей, потреби у праці, проблемам професійної орієнтації. Розробив теорію дитячої гри, розглядаючи її, з одного боку, як засіб піднесення ефективності навчання, а, з другого, як задоволення потреби дітей у русі.

Педагогічний напрям дидактичної художності.

Її представників, зокрема найвідомішого серед них німецького педагога-реформатора Генріха Шаррельмана, у вітчизняній педагогічній науці відносять до різних напрямів: педагогіки особистості (Н.П. Волкова, М.В. Левківський), педагогіки вільного виховання (М.М. Фіцула). Безумовно, у педагогічній творчості Г.Шаррельмана, як і у його однодумців, є риси як першого, так і другого. Однак він разом із своїми співвітчизниками Ф.Гансбергом, Е.Залвюрком, Г.Волгастом, ЮЛангбеєном, послідовниками в інших країнах Д.Рескіним (Англія), С.Чакировим, В.Прімо (Болгарія) та ін. відомий у західноєвропейських країнах як головний теоретик педагогічного напряму так званої дидактичної художності.

Представники дидактичної художності ставили за ціль використання засобів дидактизованого мистецтва з метою широкого використання його звільняючої і стимулюючої функцій під час організації творчої діяльності учнів. Таким чином, мистецтво розглядалося як засіб збудження творчого потенціалу дитини і як засіб художнього виховання.

Один із зачинателів цього напряму - англійський історик мистецтва і філософ Джон Рескін - у 1883 році організував Спілку зближення мистецтва зі школою. Педагоги, художники і письменники, які ввійшли у неї, ставили за мету забезпечення шкіл художніми репродукціями, які б не тільки прикрашали класи, а й безпосередньо ілюстрували виучуваний матеріал. Надаючи великого значення малюванню в оволодінні навчальним матеріалом, Рескін писав: ,Чи ви будете малювати грецьку зброю, дзьоб шуліки чи левову лапу, ви зразу ж зрозумієте, що необхідні рухи руки примусять зосередити увагу на подробицях, які інакше залишалися б непоміченими, і без подальших зусиль закріплять їх у пам'яті".

Генріх Шаррельман (1871-1940) - видний теоретик дидактичної художності. Вважав за недостатнє використання мистецтва лише для ілюстрації, оскільки воно - "... тиран, який не може задовольнитися одним захопленням голих шкільних стін, наочними посібниками та малюванням. Воно хоче і повинно проникнути у кожний предмет, воно хоче і повинно оволодіти кожною навчальною годиною". Зважаючи на це, кожний день, на думку Шаррельмана, потрібно щось малювати, придумувати історії, казки, надавати поетичної форми навчальному матеріалу. "Учи-телю-художнику" необхідно дотримуватися трьох вимог: 1) повної детальності, оскільки подробиці посилюють наочність; 2) належного мотивування всіх дій; 3) дитячого модернізування, яке вимагає забарвити навчальний матеріал місцевими барвами. Учений вважав, що у навчанні є два види істини: зовнішня і внутрішня. Першу треба довести, оскільки вона - "правда розуму", другу - відчути, пережити. І цій другій необхідно підкоряти будь-який навчальний матеріал. "Учитель-художник" повинен мати мужність цінувати факти, наукову частину менше, ніж саме представлення навчального матеріалу.

Шаррельман - противник попереднього планування навчального процесу і його методики. Відстоював вільну творчість учителя, яка базується на педагогічній інтуїції і спирається на конкретну ситуацію, яку неможливо наперед передбачити.

Другий теоретик "дидактичної художності" Фріц Гансберг вважав головним у процесі навчання не давати знання, а створювати "емоційну атмосферу", формувати особистість через "творчий саморозвиток". У своїй книзі "Говорити і насолоджуватися творчістю" педагог розповідає як "пробудити" мислителів і дослідників, "відшукати" поетів і оповідачів. За Ф.Гансбергом, кожний урок обов'язково повинен приводити до багатосторонності тем. Із розповіді вчителя учні вибирають теми для своїх творів, у які раніше чи пізніше повинні переходити всі навчальні теми. Це необхідно тому, що "надійно засвоїти будь-який навчальний матеріал учень може тільки тоді, коли він особисто стане до нього певним чином ставитися", що і відбувається під час написання твору.

Однак, як і Г.Шаррельман, так і Ф.Гансберг фактично проповідували педагогічний анархізм. Обоє заперечували необхідність існування будь-якої педагогічної системи, вважаючи, що остання відучує учителя від творчої роботи і перетворює його в ремісника.