Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. - Розділ 23. Концептуальні основи педагогіки розвитку

Розділ 23. Концептуальні основи педагогіки розвитку

Самовизначення педагогіки розвитку

Демократизація суспільного життя, яка в різних народів відбувалася в різні історичні епохи, неминуче веде до демократизації педагогіки, що орієнтується на соціальне замовлення. Показником цього є ставлення до індивідуальності. В умовах авторитарно-патерналістичного соціального устрою в суспільній свідомості домінує колективне начало, поняття "маси", яку педагогіка на замовлення влади ("трону") покликана "виховувати"— всіх і однаково. Саме поняття "виховання" стає всеосяжним.

Така орієнтація веде до нехтування потребами і можливостями окремої людини. "Можна вважати фактом, — писав В. Вахтеров, — що у поневолених народів деспотична влада ні про що так не дбала, як про те, щоб перетворити населення у розсіяний людський попіл" (Вахтеров В., 1987, с. 331). Натомість за умов демократизації суспільства і становлення конкурентного середовища педагогіка починає дбати про розвиток (удосконалення) і тих рис у людині, які можуть забезпечити їй індивідуальний успіх у практичному житті. І тут, звичайно, не йдеться про прогресивні гасла, а про цілісну філософію і технологію формування самодостатньої особистості.

Такі намагання демократизуватися через повернення до індивідуальності педагогіка часто виявляла в минулому. Прикладом цього можуть бути погляди А. Дістервега і Дж . Дьюї, а надто К. Ушинського ("Спроба педагогічної антропології"), В. Вахтерова ("Основы новой педагогики") і Г. Ващенка ("Виховання волі і характеру") та ін. Таке ж можна сказати і про галицьких педагогів міжвоєнного часу. І хоча у їх працях традиційно застосовується термін "виховання", в дійсності часто йдеться тут не про ставлення (відношення) людини до чогось (до людей, до сім'ї, до природи), а про вдосконалення чогось у самій людині, до розвитку і здатності її взаємодіяти зі світом — незалежно від того, як вона до нього ставиться.

У цьому зв'язку мусимо торкнутися питання стосунків педагогіки та психології. Адже, зосереджуючи увагу на індивідуальності, як цього вимагає і наше сучасне життя, педагогіка тим самим неначе втручається у сферу, яка традиційно є "канонічною територією" психології, котру вважаємо монополістом на розуміння психічних явищ у людині.

Трактуючи цю проблему, виходимо з переконання, що в педагогіки і в психології завдання різні. Психологія — наука "описова", чи "пояснювальна"; вона має свій предмет і ним є не навчання чи виховання, а психіка людини. Стосовно педагогіки, то її завдання нагадує функцію терапії щодо людського тіла. Вона не може обійтись без анатомії, але панівною (вирішальною) наукою в лікарні є все ж медицина, яка ставить собі за мету щось поліпшити, змінити в тому, що вивчає анатомія.

Крім того, педагог потребує бачити людину в цілості — не лише її психіку, але також її духовні, соціальні та фізичні функції й можливості, до чого психолог вдається не завжди. Звідси й потреба педагогіки трактувати психічні явища самостійно, у власному ракурсі бачення і так, щоб психічне явище вписувалося в систему педагогічного мислення, бачити його крізь призму критерію педагогічної придатності. Воно повинно бути репрезентоване достатньо компактно, зручно для практичних цілей. Немає підстав піддавати сумніву право психології, образно кажучи, "вивчати слона з лупою в руках", але педагогіка часто потребує бачити його "з відстані", у єдності всіх ознак.

Таке ставлення педагогіки до психічних фактів намагався утвердити К. Ушинський згадуваною вже працею з педагогічної антропології. Він відмовляється від прямих запозичень з психології і намагається взяти з неї тільки те, що йому здавалось безсумнівним і правильним. Бо "в педагогічній діяльності немає ніякої змоги діяти за параграфами психології, як би добре вони не були вивчені" (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 215).

Таким чином, надалі мова йтиме про педагогічне трактування і педагогічне застосування психологічних понять, а отже, про спробу представити поняття "розвиток" як предмет педагогіки. Зважаючи саме на це, ми шукатимемо опору в спадщині тих авторитетних педагогів, творчості яких притаманний, власне, такий підхід до даних психології (К. Ушинський, Г. Ващенко, Я. Ярема, В. Янів, П. Каптєрєв та ін.).