Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. - Етнопсихологічний аспект розвитку людини

Як з точки зору спадковості, так і з погляду дії зовнішніх чинників характер окремої людини формується найперше як характер національний (Ушинський К., 1954, т. 1, о. 278). Певні риси його передаються від батьків до дітей і, якщо середовище посилює їх, то розвиток характеру відбувається нормально. "Тілесні основи народного характеру передаються так само спадково, як і тілесні основи характеру індивідуальної людини; вони так само змінюються і розвиваються протягом історії під впливом історичних подій, як і характер індивіда від впливом його індивідуального життя; але, звичайно, ці зміни народного характеру відбуваються куди повільніше" (Ушинський К., 1964, т. 1, с. 232).

Досліджуючи стан розумового виховання нашої молоді, Г. Ващенко теж наголошує, що в тій ділянці до уваги слід брати особливості національного характеру, бо "інтелектуальні властивості народу міцно пов'язані з темпераментом, побутом і політичним станом. Темперамент обумовлює темп думання, повільність або швидкість його, глибину або поверхневість і, нарешті, переважне спрямування думки або на зовнішній світ, або на внутрішні переживання" (Ващенко Г., 2000, с. 118). На його думку, корисні особливості інтелекту українців треба розвивати, а шкідливі — усувати і замість них плекати кращі.

Інтровертність. Серед національних особливостей нашої натури назвемо найперше ту, що в нашій історії відіграла, можливо, найбільшу роль, і визначену вище як "переважна спрямованість думки". Дослідники одноголосно визнають, що вона — наша думка — спрямована здебільшого на власне внутрішнє життя, і це дає великий шанс нашому народові породжувати таланти, але заважає практичному успіхові. Це — інтровертність, яку Г. Ващенко характеризує як схильність до меланхолізму. Вона, на його думку, зумовлює повільність і глибину реакцій на подразнення, породжує схильність до філософствування тощо (Там само). Детальніше цю рису нашого народу розглядали й інші психологи, зокрема, Я. Ярема (див. його працю "Українська духовність у її культурно-історичних виявах"). Спираючись на вчення К. Юнґа, він убачав у психіці українців значний вияв інтровертності, що зближує нас з народами Індії, але протиставляє народам екстравертного типу (стародавні римляни, сучасні американці), яким властиві практицизм, прагнення впливати на зовнішній світ, розвинутий суспільний інстинкт тощо. У цій класифікації європейці віднесені до категорії гармонійно розвинутих народів, у яких обидві "крайності" (інтровертність і екстравертність) репрезентовані в поміркованих пропорціях.

Досліджуючи витоки нашого типу психічного розвитку, Я. Ярема вказує на природні чинники (сприятливі географічні й кліматичні умови, однорідність краєвиду, урожайність землі, що не вимагала підприємливості тощо) та на вплив візантійської культури. Проте головним серед чинників, котрі формували наш характер, він уважав нашу історію: безкінечні лихоліття та поразки в боротьбі за свободу спричиняли потребу втечі від світу і самозаглиблення, характерним виявом чого був сковородизм. Інтровертність посилювалася багатолітнім підневільним життям.

Григорій Ващенко також зазначає, що саме підневільвий спосіб життя українця не сприяв формуванню в ньому широкого і стійкого соціального світогляду, в тому числі й розвитку здатності до ініціативи, підприємливості, до постановки нових проблем у галузях економічній, теоретичній, в політичному житті, бо це вирішували за нього чужинці. "Звідси деяка пасивність думки, нахил розглядати все, особливо соціяльне та політичне життя, у світлі теорій, розбудованих панівною нацією" (Ващенко Г., 2000, с. 119—120).

Індивідуалізм. Інтровертність нашого характеру зумовила розвиток сумновідомого українського індивідуалізму, що втілений у поширеному прислів'ї "Моя хата скраю...". Щоб діяти назовні, завойовувати світ, людина вимушена шукати собі спільників, підмогу, а тому поєднувати з кимось свої зусилля. Так вона може осягнути більше. Саме тому активна назовні людина легко долучається до "активної групової сили", хоч це і вимагає від неї підпорядкування себе іншій, чужій волі.

Інтровертність (самозосередженість, "входження в себе") не спонукає до єднання зусиль. Вона, навпаки, індивідуалізує діяльність людини, бо процес самоосмислення і самозаглиблення є процесом інтимним, за своєю природою "окремішним". Тому й подолання індивідуалізму можна вбачати у розвиткові екстравертності.

Звідси обґрунтованими видаються деякі поради галицьких педагогів міжвоєнного часу щодо корисності застосування таких форм виховання, які передбачають орієнтацію окремих учнів на досягнення спільної з іншими мети (групові спортивні ігри, хоровий спів тощо). Тут маємо, власне, ключ до розвитку суспільного інстинкту.

Інтелект нації. Як зазначає Г. Ващенко, різні народи володіють різними здібностями та схильностями, своєрідною фантазією. Для одних характерним є заняття торгівлею, для інших — мореплавством, а ще для інших — науками, архітектурою тощо.

Для української традиції характерним є рільництво та схильність до ремесел, що становило свого часу основу трипільської культури. В період Київської Русі наш народ виявляв здібності також у галузі науки, архітектури тощо. Водночас у цей період нашу країну характеризувала сільськогосподарська культура. Ми торгували збіжжям з Півднем і з Заходом, в пошані було виноградарство. Такі схильності демонстрували українці і в козацьку добу (Ващенко Г., 2000, с. 125—126).

У XIX—XX ст., коли українці втратили право розпоряджатись своєю землею, напрям інтелектуальних інтересів змінився. Занепала торгівля (її перехопили росіяни, євреї, вірмени), здібні вихідці з народу почали займатися теоретичними науками, переважно гуманітарного спрямування. Українці не відстояли свого провідного місця і в організації господарства. Всі ці обставини спричинили до того, що розвиток практичного інтелекту почав відставати від інтелекту теоретичного.

Не сприяла розвиткові практицизму і наша природна висока емоційність, схильність до духовності та жертовності в обороні Краю, наш природний демократизм, а надто згадувана вже інтровертність нашої натури. Виступаючи на Першому українському педагогічному конгресі (1935 p.), Роман Білинський з цього приводу висловився так: "Знаємо, що про успіх у житті людини, а головне про успіх у господарському житті, рішають не тільки знання і розум, але і особливіші прикмети характеру, як активність, меткість, підприємливість, рішучість, далі послідовність, роботящість, витривалість, словність, точність і солідність. У них усіх визначну роль грає вольовий чинник, у нас українців не дуже сильно розвинений. Мабуть, тому і ті прикмети у нас не занадто часті. Людей непересічно здібних досить у нас, та ці здібності страшно часто марнуються через слабу волю. Легше найти в нас людину здатну до одноразової самопожертви, як до дрібної, але постійної напруги... Тому школення волі і виховання характерів уважаю справою незвичайної ваги" ("Перший український педагогічний конгрес", 1988, с. 178).

Отож, володіючи значним природним розумовим потенціалом, українці не змогли в новітні часи достатньо його розвинути, а відтак і надати йому практичного спрямування — у власних цілях. З цього приводу, зрештою, не можна погодитись і з виявом фаталізму, що, мовляв, такими ми є, і тут нічого не вдієш. Людину творить ЇЇ власне життя, і всі риси народу є відповіддю на його конкретну долю. Характер народу, як і характер людини, підлягає змінам. Звільнення людини від гніту та обмежень і одночасне покладення на неї відповідальності за себе, за свою сім'ю і за свій народ змушує її дивитись на життя активно, практично, ініціативно. Розвиток таких рис характеру властивий всім народам при переході до громадянського суспільства.

Сьогодні, завдяки масовості вищої освіти, наш характер теж поступово змінюється, але цей процес міг би бути успішнішим, якби в ногу з історичними потребами крокувала наша освіта і спрямовувала свої зусилля на розвиток людини, тобто на посилення в ній екстравертності, прагматизму, підприємливості тощо.