Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. - Чинники динаміки й особливостей перебігу дії

Мислення, пам'ять та інші психічні процеси формують дію, але динаміку, запуск та її перебіг забезпечують вольові чинники. Вони починають діяти тоді, коли визріває рішення. За певних умов людина може навіть спланувати дію, хотіти її, але не приймає рішення на вчинок і не включає волю, бо дія їй з певних міркувань видається неможливою чи небажаною. Диференціація цих функцій — задуму і "запуску" дії — малопомітна в малої дитини, але з віком вона поглиблюється (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 425).

Воля. Під цим терміном слід розуміти здатність людини свідомо виявляти зусилля з метою впливу на обставини зовнішнього світу або на свій світ внутрішній. Така воля має експресивний характер. Другою функцією волі є здатність людини виявляти певну пасивну стійкість як реакцію на зовнішні впливи на неї, коли вона демонструє непохитність і витримку, наприклад, в обороні своїх переконань чи в способі діяльності.

В обидвох випадках поняття "воля" тут не синонімічне поняттю "свобода", яке не має вектора спрямованості. Натомість воля має чітко виражену цілеспрямовану ознаку.

Зародки волі — у вродженому прагненні людини жити, а отже, в прагненні діяльності. Але вона не дається в готовому вигляді. З початком життя вона репрезентується інстинктами, рефлексами, імпульсами, що мають несамовільний характер. Воля не виявляється ще і тоді, коли дитина починає усвідомлювати свої рухи, розуміти їх сенс і керувати ними. Повторюючи певні з них, вона перетворює їх на навички. Навіть наслідування, характерне вже для перших років життя, ще не є волею, бо ще не має свідомого характеру. "Перехід від несамовільних рухів до рухів самовільних, або стисло до вольових, відбувається тоді, коли в дитини на підставі власного досвіду виникає свідоме бажання задовольнити ту чи іншу потребу" (Там само, с. 80). Такі можливості, на думку Г. Ващенка, дитина демонструє на третьому році життя. Потяг до діяльності й сама діяльність на той час уже в дитини достатньо розвинуті. Лише згодом вона входить у стан боротьби мотивів, і в неї з'являється потреба опановувати себе, в чомусь себе стримувати, робити вибір.

Вольові дії вирізняються своєю складністю; деякі їх елементи можуть функціонувати на рівні окремих актів чи етапів дії. Воля мобілізує їх і веде до єдиної мети. Проте й мета може бути близькою та простою або ж віддаленою і складною. Звідси й вплив волі може бути короткотерміновим або ж довготривалим і стійким, а якщо мета висока — й постійним. У кінцевому підсумку ієрархія цілей може супроводитись ієрархією проявів волі.

На шляху до мети наші вольові дії зустрічають перепони й труднощі, які носять зовнішній і внутрішній характер. Нам можуть заважати умови діяльності, нестача засобів тощо. З іншого боку, прагнучи осягнути мету, ми змушені собі в чомусь відмовляти, раніше прокидатись, більше працювати, долати втому тощо. У таких випадках людині потрібно вчинити особливе вольове зусилля над собою. Воно викликається і підтримується "загостреним" почуттям необхідності та обов'язку.

Як зовнішні, так і внутрішні труднощі в житті людини виступають не лише перепоною і завадою. Долання їх є головним чинником вияву, а отже, і зміцнення, розвитку волі. Вияв волі завжди сричиняє напругу — чи то в духовній, чи у психічній, чи у зовнішній фізичній сферах. Напруга є свідченням застосування волі — цілеспрямованих зусиль. Відсутність напруги при наявності перешкод засвідчує крах, відступ від мети, капітуляцію перед труднощами, що веде до безхарактерності. Такими, власне, є намагання людини дешевою ціною уникнути труднощів. Хабарництво в цьому сенсі є, власне, таким чинником, з допомогою якого людина звільняє себе від потреби протидіяти обставинам, від необхідності скеровувати назовні свої зусилля. Можна впливати на світ своєю волею, а можна і "відкупитись" від труднощів і таких зусиль.

Вольова людина панує над обставинами. Зокрема, вона панує і над своїм тілом. її влада може бути настільки великою, що вона може впливати навіть на стан свого здоров'я, духовне життя змінювати форму тіла (культуристи, йоги та ін.). Проте за всіх випадків воля узгоджує свої зусилля зі свідомістю і залишається її інструментом. Напрям дії волі вказує визначена свідомістю мета і прагнення до неї. Сама воля цього не вирішує.

Сила волі може бути спрямована, зрештою, не лише на тіло, а й на психічну діяльність, зокрема на нервову систему. Людина здатна, наприклад, витіснити зі своєї свідомості уявлення, що турбують її, позбутися якоїсь думки тощо.

Воля людини — поняття багатогранне і включає такі її вияви, як стійкість, витривалість, самоопанування, наполегливість, рішучість, дисциплінованість, послідовність, принциповість, самостійність тощо. Як і все інше, в організмі людини вольові якості розвиваються і формуються досвідом, але, безумовно, потенційні можливості волі є вродженими. Тут діє загальний закон, сформульований ще Аристотелем — розвивається лише те, що є в зародку.

Проте успіх розвитку вольових якостей може бути повноцінно забезпечений або загальмований обставинами життя, а надто сімейним вихованням. Якщо батьки в усьому догоджають дитині, якщо вона задовольняє всі свої бажання, не докладаючи зусиль, якщо дитину не спонукають до самостійного вирішення своїх проблем, не привчають стримувати себе і в чомусь відмовляти собі, якщо дитина не зустрічається з труднощами і не долає їх, то вона ростиме безвольною, безхарактерною і нездатною до самостійної діяльності.

Костянтин Ушинський висловлює докір сучасній йому едукації а приводу "невміння впливати на утворення в них (у дітей. — О. В.) душевних почуттів і характерів" і блукання в темряві. "Ще менше, ніж душевними почуттями, — пише далі він, — ми вміємо користуватися волею людини — цією наймогутнішою підоймою, яка може змінювати не тільки душу, а й тіло з його впливами на душу (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 209).

Особливу педагогічну проблему становить розвиток наполегливості. Вона може, на жаль, бути спрямована як до якоїсь позитивної мети, так і слугувати виявом сліпої впертості, з якою потрібно боротися. Причиною впертості може бути роздуте самолюбство, фальшивий сором (коли не хочеться визнати свою вину), нелюбов до вчителя чи батьків тощо. Сьогодні дуже поширеною причиною впертості дитини є надто ранній розвиток почуття "прав" і "рівності" з дорослими на ґрунті панівного в теперішній культурі антропоцентризму.

З іншого боку, "всі ці види наполегливості, як нормальної, так і викривленої, здебільшого однаково називаються впертістю, і тому часто нерозбірливий вихователь, прагнучи переборювати впертість і привчати дітей до слухняності, руйнує самостійність характеру, яка починає формуватися в них і якою він мав би дорожити, як дорогоцінним скарбом" (Там само, с. 896). Знаємо, зрештою, і випадки, коли демонстрація впертості самим вихованцем може трактуватися як вияв фальшивої мужності.

Так само, як і всі інші якості, в людини виробляється рішучість. Вона розвивається, коли людина сама приймає рішення і звикає до цього. Легко й швидко вирішує той, кому часто доводиться це робити, він "швидше умітиме доходити до ясної думки і постанови" ("Українська педагогічна думка Галичини в іменах", 2003, с. 149). Хоча, звичайно, вроджена повільність натури не перестане і тут даватися взнаки.

Рішучість характеру має велике значення не тільки в практичній діяльності, але також у сфері мислення і навіть у роботі пам'яті, бо "пам'ять видає свої скарби тільки тоді, коли свідомість підходить до неї, не вагаючись, сміливо і рішуче" (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 277).

Самостійність. Прагнення до самостійності дитини виявляється дуже рано, з перших днів її життя. Воно споріднене з прагненням свободи. "Тільки та діяльність дає щастя душі, зберігаючи її гідність, яка виходить з неї самої, отже, діяльність улюблена, діяльність вільна; а тому, наскільки потрібно виховувати в душі прагнення до діяльності, настільки ж потрібно виховувати в ній і прагнення до самостійності або свободи..." (Там само, с. 393).

Наголошуючи на важливості того, що людина повинна навчитись долати труднощі, К. Ушинський застерігає: не хтось, а дитина сама має долати ці обмеження, інакше відчуття смаку свободи не буде, хоча, звичайно, і самі ці обмеження повинні бути такими, щоб дитина могла їх здолати. А відтак, якщо дитина, працюючи, сподівається лише на себе, то і вольові чинники в її характері будуть мобілізовані інтенсивніше, зазнають вищого рівня напруги, а отже, й розвитку.

У стосунках виховника і вихованця завжди виникає проблема слухняності. Природно, що мала дитина повинна бути слухняною, бо добрий виховний для неї — і розум, і совість, і воля. Але при цьому "вихователь не повинен забувати, що він виховує не раба собі та іншим, а вільну самостійну людину, яка з часом корилася б тільки своєму розуму і совісті й мала б досить енергії, щоб виконувати їх вимоги і взагалі досягати того, до чого прагне" (Там само, с. 396). Без розвитку самостійності й наполегливості "людина — іграшка інших людей і випадкових впливів, безпорадне і безлике створіння, нездатне заявити про своє існування в світі ніяким самостійним ділом" (Там само, с 397).

Самодисципліна. Основою самодисципліни є воля і налаштованість людини на обрану мету. Якщо воля і спонуки перестають господарювати у її душі, наводити там лад, то вона стає іграшкою обставин, піддається власним інстинктам і нахилам, часто стає тягарем для близьких їй людей. Нерідко така людина почуває себе кволою і фізично.

Самодисципліна — необхідна риса керівника. "Лише той, хто вміє творити свій власний характер, — каже Конфуцій, — може керувати іншими людьми". Велика повага і вимогливість зумовлені не лише енергією зовнішньої дії, але і внутрішньою самодисципліною і самовпевненістю.

Самовпевненість є також важливою властивістю людини, що долучається до успіху її діяльності. Вона може бути природженою і навіть не завжди відповідати реальним можливостям людини, а тому повинна ґрунтуватись на самопізнанні, досвіді, правильному виборі праці тощо. У такому випадку вона стає великою силою. Невпевненість в собі позбавляє людину віри у власні сили і призводить до їх втрати.

Багатолітній стан поневолення нашого народу зумовив те, що тип непевної в собі людини став у нас домінуючим. Комплекс меншовартості, коли людина, об'єктивно володіючи значним потенціалом, воліє поводитися скромно, "задовольнятись меншим", є загальновизнаною характеристикою українця. Натомість спостерігаємо чимало випадків, коли люди вельми обмежених розумових можливостей досягають помітних успіхів лише завдяки впевненості в тому, що вони покликані до великих справ.

Відповідне почуття формується вже під час родинного виховання: якщо дитині постійно дорікати, вказувати на її недоліки, вона такою і ставатиме. З цього приводу існує порівняння, як реагують дві матері на невдачу дитини (наприклад, коли вона опинилася в калюжі). Одна скаже: "Ну, ти завжди знайдеш собі клопіт, "незграба", а інша: "Едику, обходь болото, ти ж розумний хлопчик". Навіювання дитині віри в себе формує егоїста, але розвиває і передумови успіху. Приниження дитини в сім'ї формує скромну і невпевнену в своїх силах людину.

"Часто варто лише запевнити людину, що в неї є сили, щоб сили в ній виявилися.", — пише К . Ушинський (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 374). Правдоподібно, що саме тут лежить ключ до сховища духовних сил, які викликаються з глибин свідомості вірою. І далі: "Чим більше впевненості в людини, що вона зробить ту чи іншу справу, тим імовірніше, що вона її зробить" (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 374). Вважають, що впевненість у собі пов'язана зі сферою волі. Сильна воля завжди формує самовпевненість людини, рішучість і спроможність її до дії.

До складових вольової сфери людини слід віднести також терпеливість, витривалість та інші якості характеру, які, звичайно, спричиняються до життєвого успіху людини.