Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. - Периферійні специфічні якості діяча

Важко, а може і неможливо, визначити всі індивідуальні особливості людини, які позначаються на її діяльності. Дивлячись на неї "з відстані", як це й вимушена робити педагогіка, ми можемо вказати лише на найголовніші, типові особливості, що в дійсності стосуються всієї палітри цінностей розвитку, тобто такі, що можуть бути віднесені до духовної, психічної, соціальної й фізичної сфер. Дослідження в ділянці такого опису людини ще чекають свого автора.

За існуючих обставин ми зупинимось лише на деяких особливостях, обравши їх чисто емпірично, "на око" і через це — не претендуючи на вичерпність і абсолютну коректність. Про деякі з таких особливостей людини йшлося в попередніх розділах цієї праці. Нарешті, саме відокремлення загальних для всіх людей і суто індивідуальних особливостей є вельми дискусійним і, роблячи це лише умовно, ми керуємось радше потребами практики, ніж теоретичними доведеннями.

Ідеалізм і прагматизм. Людина може бути прагматиком або ідеалістом. І хоча такий поділ є надто категоричним і спрощеним, для наших цілей він достатній. Прагматик — людина "здорового глузду"— дивиться під ноги, а тому рідко спотикається, вона практична і сприймає світ таким, яким він є. Ідеаліст — прагне більшого, він намагається поліпшити життя, хоче це зробити для себе і для інших, а тому орієнтується не на реалії життя, а на ідеальний взірець, до якого людина ніколи не доходить (і він це усвідомлює), але до якого все життя тягнеться, прагне. І стан таких прагнень для ідеаліста є нормальним.

"Ідеалізм діяльності" втілює в собі намагання вимірювати свої зусилля ідеальним еталоном, а тому він випереджує практичні цілі, спонукає дивитись далі й вище, фактично позбавляє силу прагнень будь-яких меж. Такий "ідеалістичний" — підхід до життя має в собі, як не дивно, конкретний і практичний сенс: істина в тому, що людина, яка прагне сильно і багато, в кінцевому рахунку завжди продуктивніша і завжди чогось домагається.

Природа налаштовує людину на економію сил, а тому "заземлює" її, спонукає до меншого. Реальні наслідки її зусиль постійно менші, нижчі, гірші, ніж її задуми і цілі. Власне в цьому контексті бачимо сенс геніальної думки Г. Сковороди: "Бери вершину і матимеш середину". Те саме згодом повторить М. Реріх у розмові з Л. Толстим: якщо хочете досягти якоїсь точки на протилежному березі швидкоплинної річки, мусите, перепливаючи, за орієнтир брати іншу точку — розташовану вище неї.

Прагматизм — це філософія компромісу, що не підносить людину над собою, а втоптує її в рутину матеріального життя і власних "найперших" інстинктів. Вона обмежує інтенсивність прагнень, а отже, зменшує шанс розвитку сильного характеру. Орієнтуючись на "нижчі" цілі, досягаємо ще нижчого. Натомість "ідеалізм" — це філософія високої мети. Намагаючись робити все якнайкраще, з орієнтацією на ідеал, людина тим самим удосконалює всі головні компоненти власного характеру.

Григорій Ващенко підкреслює, що ідеалізм, як правило, властивий молоді, і то не залежить від того, якої ідеології вона дотримується. Саме молодь прагне до високого, вона здатна до самопожертви, схильніша до чистого кохання, до вияву геройства тощо. Усе це позитивно впливає на формування характеру (Ващенко Г., 1952, с. 33).

.Свобода. Якщо воля означає "здатність", "спроможність" впливати на зовнішній і свій внутрішній світ задля реалізації певних цілей, то свобода — це "дозвіл", це право щось робити. Існує і поняття "свобода волі" (Ващенко Г., 2000, с. 328).

Свобода є передумовою самодостатності людини. Почуття свободи розвивається у діяльності — шляхом долання обмежень. "Якби людина з дитинства ніколи не знала, що таке обмеження волі, то вона ніколи не знала б і почуття свободи"(Ушинський К., 1954, т. 1, с. 464). Допоки людина прагне свободи — вона вільна. Справжнє рабство починається тоді, коли людина втрачає потребу, а відтак і "смак свободи", перестає їх цінувати. Натомість раб, який обурюється тим, що його позбавили свободи, — вже не раб.

Здатність людини відстоювати свободу, боротися за неї — і є реальним шляхом до розвитку "апетиту" до свободи, прагнення ії мати. За цих умов діє той самий закон розвитку — боротьба за свободу забезпечує удосконалення здатності людини до такої боротьби. Почуття і потреба свободи — другий бік самої діяльності, її головна передумова.

У діяльності людини є сфери, де вона повинна робити щось також із почуття обов'язку і виховувати в собі це почуття. У якихось моментах вихованець повинен підкоритись волі обставин, навіть волі виховника. Це привчання до виконання обо- в'язку таке дорогоцінне, що вияв повної свободи був би великим "нещастям", — уважає К. Ушинський. "...Сама основа справжньої свободи полягає в умінні обмежити себе, і людина, яка не вміє примусити себе робити те, чого не хоче, ніколи не досягне того, чого хоче" (Там само, с. 405). Якщо ж обмеження свободи відбувається лише ззовні, якщо в діяльність дитини втручаються інші люди — батьки, вчителі — і не дають їй ніколи вільно почувати і бажати, то це однозначно веде до безхарактерності та інфантильності.

Егоїзм і амбітність. Егоїзм — поняття неоднозначне. Домінування його у свідомості людини рівнозначно втраті духовності, звідси причина асоціальної поведінки людини, яка протиставляє себе суспільству і природі, веде до конфлікту з ними. Проте, з іншого боку, егоїзм вказує на "індивідуальність" у людині, він є джерелом амбітності, без якої вона не спроможна досягти в житті успіху.

На цей аспект егоїзму вказує Софія Р у сова: "Природна дитина егоїстична, і цей егоїзм необхідний для найкращого розвитку ії індивідуальності. Виховання й не мусить знищувати у малої дитини інстинкту егоїзму, без нього дитина не розвивається в справжню людину, а в якусь солодку сентиментальну істоту" (Русова С, 1994, № 1, с. 31). Так само Яким Ярема ("Українська педагогічна думка Галичини в іменах", 2003, с. 142) стверджує: "Щоб зміцнити волю, виховання повинно збудити егоїзм і пристрасті". Брак егоїзму дуже часто є ознакою слабкості й відсутності прагнень, схильності "розчинятись" у товаристві, втрачати власне обличчя, виявляти слабкість волі.

Почуття гідності. У суспільному житті люди пов'язані, взаємозалежні й перебувають у стані нерівності. Це часто спонукає до компромісу, що вимагає "гнучкості" поведінки. Проте є одна ціна, яку людина не повинна платити за полегшення в житті — її власна людська гідність. Характерним прикладом втрати гідності є хабарництво, коли людина воліє купити успіх у житті за гроші (оцінку в залікову книжку, наукове звання, фальшиві почесті з волі начальства, вигідне місце праці тощо). Компроміс у цій ділянці, як буде видно далі, веде до конформізму, пристосуванства, — до руйнування особистості. Такий спосіб життя — не просто вияв аморальності, це явище соціальне і має виразну назву — рабство. Як буде видно далі, вироблення міцного характеру неможливе без почуття власної гідності (Ващенко Г., 1952, с. 36).

Активність, ініціативність, підприємництво. Усі ці якості випливають з природних потреб людини і є формою вияву ії волі. Проте сьогодні, в умовах побудови громадянського суспільства і ринкових способів організації праці, вони стають важливою передумовою життєзабезпечення людини і водночас чинником впливу на якість дії. Бо якщо надалі їй випадає жити лише за рахунок власних зусиль і більше не сподіватися на дарований кимсь комфорт, то активність, ініціатива, підприємливість людини стають визначальною передумовою досягнення достатку власними силами.

Згаданим рисам людини властива глибока вкоріненість у її природу. Зокрема, вони безпосередньо пов'язані з темпераментом людини. Відтак, — як зауважує К. Ушинський, — "в самому понятті діяльності вже є поняття активності, протилежне пасивності" (Ушинський К., 1954, т. в, с. 359). В дійсності, там, де немає активності, немає і діяльності, а розвиток активності означає також розвиток прагнень самої діяльності. Активність, ініціативність теж є способом перетворення в життя власних цілей людини. В кінцевому підсумку вони є рушійною силою розвитку і народу (Біланюк П., 1938, с. 14).

Люди активні та ініціативні є найбільш творчими в суспільному житті; вони вічно в дорозі, в пошуку і ведуть за собою інших. В основі цих якостей лежать також духовні прагнення, віра у вищі цілі, що "побуджують до чину" (Біланюк П., 1938, с. 8); розвивається смак перемоги, радість успіху. Протилежністю таким якостям людини є інтровертність натури, долання однобічності якої є одним із завдань нашого розвитку.

Мужність. Розвитку мужності в людині приділяв велику увагу В. Сухомлинський. Він вважав її фундаментальною якістю характеру. "Величезна біда людини, — втратити мужність, стати дріб'язковою, боягузливою, жалюгідною істотою. Якщо ти втратив мужність, ти можеш втратити все: честь, повагу, довір'я, споконвічний зв'язок з родом, з якого ти вийшов і який дав тобі прізвище, ім'я; ти можеш втратити й Вітчизну, бо від боягузтва до зради — один крок" (Сухомлинський В., 1977, т. 2, с. 233).

Трактуючи мужній вчинок, героїзм, завжди варто брати до уваги спонуки, які привели до цього. Як стверджують психологи, тут часто діє інстинкт і прагнення ствердити перевагу власного "Я" — навіть тоді, коли це пов'язане з великим ризиком. І бандит здатний на мужній вчинок, проте героїзмом його вважати не можна. В образах О. Довбуша і П. Кармелюка наш народ завжди вбачав щось вище, ніж розбійництво: ці постаті трактуються як захисники покривдженого народу. "У героїчному вчинкові, — писав Г. Ващенко, — виявляються у своїй суцільності всі сили людського духу: і підсвідомі дії, і сильні почуття з різними відтінками, і міцна воля, і певні ідеї. Але основну роль у всьому цьому складному комплексі переживань мають ідеї, що їм служить людина" (Ващенко Г., 2003, с. 32). Ідеї діють на почуття, а вони й породжують прагнення, силу, енергію і готовність до ризику.

Відтак мужність передбачає участь не тільки добрих прагнень, але й розуму та відкидає як необдуману відчайдушність, так і боягузтво. Домінування добрих намірів над розумом характеризує образ Дон Кіхота. Не заперечуючи шляхетності його намірів, слід усе ж підкреслити, що мужня людина керується також і розумом. У небезпеці вона опановує себе, рахується з обставинами, обирає найкращі шляхи до осягнення мети і ризикує лише тоді, коли іншого виходу не існує. Хоча за всіх випадків, мужність — це переконливе свідчення перемоги духа над тілом. Як приклад великого мужнього акту Г. Ващенко наводить описану М. Гоголем сцену страти Тараса Бульби, який навіть у такій трагічній ситуації думає про перемогу козаків.

Мужність, зрештою, не виключає також гуманізму та "м'якості" вдачі людини, навіть коли йдеться про вояків. Жорстокість, навпаки, часто є ознакою боягузтва і слабкості характеру.

Нарешті, мужність і героїзм може характеризувати як окрему людину, так і, в певні історичні моменти — весь народ, коли він запалюється високою ідеєю.

Працьовитість, творчість, змагальність. Ці риси людини завжди позначаються на процесі та наслідках її діяльності. З іншого боку, вияв таких рис у процесі праці, докладання зусиль, що супроводжуються напруженням, призводить також до подальшого розвитку та утвердження працьовитості, творчості, змагальності.

Займаючись щоденно працею, людина звикає до неї, пристосовується часом настільки, що вона перестає бути тягарем. Це особливо помітно серед людей старшого віку, найперше на селі, що провели все життя в праці. Виключившись з неї, такі люди почувають себе дискомфортно. Це — ознака працьовитості, поняття, що, зрештою, містить й елемент звички, і вироблену з часом пошану до праці.

Зрештою, праця може слугувати благородним цілям, але вона може бути і "службою сатані", особливо, коли вона нам накинута і коли виконуємо її будь-як, неохоче, несумлінно, від орудою наглядача, ліньки, рутинно, стандартно, по-рабськи, надаючи перевагу "відпочинку", коли приходимо на роботу із запізненням і прагнемо покинути її якнайшвидше, коли не очікуємо від роботи ніяких для себе привабливих результатів. Така праця теж "виховує"; вона спричиняє кволість, немічність. Ні працьовитості, ні творчості, ні змагальності тут немає, в такій праці вони і не формуються. На думку К. Ушинського, якщо людина уникає праці, то вона взагалі губить свою життєву дорогу. В цьому випадку її чекають два виходи: або впасти в чорну апатію, в глибоке незадоволення життям, у буденну нудьгу, або ж вдатися до самознищення шляхом задоволення примарних прагнень, примітивних примх власної натури, — всього такого, що вже не регулюється жодною серйозною метою. В обидвох випадках "смерть оволодіває людиною заживо, тому що праця, особиста, вільна праця, це й є життя" (Ушинський К., 1964, т. 5, с. 821).

У вихованні працьовитості й, особливо, рис змагальності, велику роль відіграє добре організоване заняття фізичною культурою. Чинник змагальності домінує практично в усіх видах спорту: людина змагається — чи то з власним "Я", коли вона сама себе долає для того, щоб досягти мети, із зовнішніми умовами та іншими людьми — щоб перемогти.

На цю особливість спорту звертали увагу галицькі педагоги 30-х років минулого століття (І. Ющишин, С. Гайдучок, О. Тисовський, І. Боберський та ін.). Вони вважали, що крім позитивного впливу на стан здоров'я, спорт виробляє духовні якості, дуже потрібні для життя, за умов конкуренції — сильну волю, дисциплінованість, швидкість реакції та орієнтації, незалежність, чесність, активність творчість, почуття солідарності. Усе це досягається в процесі змагальності. Вважалося, що позбавлена таких якостей людина стає завадою в суспільному, духовному житті та матеріальному виробництві. Непридатною до боротьби за існування — індивідуального і суспільного. Такої ж думки про призначення спорту в процесі формування людини був і Г. Ващенко.

Вибір заняття і самореалізації. Життєвий успіх людини, її самореалізація великою мірою залежать від вибору головного заняття. Люди дуже відрізняються один від одного, а тому і умови, і предмет їх праці, напрям зусиль мусять бути різними. Тут ми стикаємось, звичайно, з вибором професії. Обрана праця мусить бути відповідною щодо можливостей і вроджених якостей людини. Професія каскадера, поліцейського, заняття альпінізмом тощо відповідають таким рисам, як прагнення перемоги і самовираження, сміливість й рішучість, потяг до ризику, агресивність. Іноді на ризиковані дії людину штовхає і комплекс меншовартості. Люди з поміркованою вдачею здобувають професії, які потребують великої уважності, турботливості, м'якості (лікарі, учителі тощо). Є люди так званого соціального типу, для яких важливо мати справу з людьми, і водночас є такі, що воліють працювати на самоті чи в обмеженому людському середовищі. Участь у відповідній діяльності сприяє посиленню вроджених якостей — у кожній з них різних. У чужій для себе сфері людина успіху не матиме, характер її буде руйнуватися.

Прагнення самореалізації передбачає глибоке самопізнання людини. Так досягається рівновага між ступенем домагань і реальними її можливостями. Правильний вибір заняття став чинником власного успіху і становлення характеру. Невдача в тій ділянці веде до зневіри, бунтарства, деструкції, страждань людини і суспільства. Вона не може вкладати в працю свою душу, і щастя не знаходить її.

Здоров'я та життєвий успіх. Між тілом людини та її духовним станом існує велика залежність. Хворе тіло поневолює пересічну людину, болячки "домінують" у її свідомості, змушують дух служити тілу. І навпаки, в здоровому тілі — здорова душа, як стверджує давня мудрість. "Міцне тіло є однією зі сприятливих передумов розвитку сильного характеру", — писав відомий російський педагог П. Каптєрєв (Каптерев П., 1982, с. 90).

Наголошуючи на цій взаємозалежності, Г. Ващенко вслід за К. Ушинським підтверджує, що тіло слугує засобом вияву внутрішнього стану людини, особливо це помітно на її рисах, на обличчі, в очах (Ващенко Г., 1952, с. 216—217). На його думку, твердження, що "людина творить своє тіло, а значить і відповідальна за нього, має свій певний сенс". Добре здоров'я також завжди є джерелом самовпевненості й сили.

У 1938 р. П. Біланюк теж, підкреслюючи велике значення здоров'я організму в становленні характеру, вказував на два важливих моменти: а) плекання здорового організму не повинно ставати самоціллю, а лише передумовою ("засобом") осягнення цілей духовних; б) до здоров'я людина повинна йти не шляхом розбещення і догоджання організмові, не через культ комфорту, а шляхом його гарту. "Гарт тіла має в наслідку завжди гарт духу" (Біланюк П., 1938, с. 15). Якщо хочемо посилити енергію нашої душі, мусимо тримати в найкращому стані наше тіло, бо воно є засобом фізичного наближення до наших ідеалів, до перетворення наших духовних можливостей на практичну і корисну дію.

Історія, зрештою, знає чимало людей, які, маючи слабке від природи здоров'я, завдяки своїм духовним силам перемагали хвороби, долали немічність і здійснювали навіть суспільно-значущі подвиги (Леся Українка, В. Стус, Ч. Дарвін та ін.). Такі "відхилення" від норми пояснюються тим, що різні люди можуть по-різному витримувати тиск зовнішніх обставин і слабкості свого тіла. Для однієї людини вони можуть вести до зламу, іншу вони гартують і навіть зміцнюють характер. Слабкість тіла може компенсуватися силою духу.

Поєднання уваги до духовного і фізичного виховання випливає також із сутності християнства. Відповідно до своїх поглядів, воно виробило і систему унікальних методів виховання душі й тіла, якими не володіє жодна сикулярна педагогіка ("Перший Український педагогічний конгрес", 1938, с. 196). Ці методи закладені у релігійно-звичаєвих нормах, що зрештою визначають і гігієну праці та відпочинку, харчування, вказують на роль праці тощо.

Палітра людських якостей, що мають вплив на перебіг діяльності, є досить обширною і різноманітною. Вони потребують окремого дослідження. Крім названих вище, значущими є: врівноваженість, комунікабельність, точність, надійність у партнерстві, оптимізм, ощадливість, енергійність, почуття гумору, твердість слова, культ доброго імені, самокритичність, принциповість, послідовність та ще багато інших якостей. Як і все решта, вони розвиваються лише в процесі діяльності та через участь у ній.

Завдання для самоконтролю

1. Що є головним джерелом прагнень діяльності людини?

2. Що таке "образ мети", "прагнення", "ієрархізм цілей"? З.Які особливості мислення дитини потребують першочергової уваги педагога?

4. Що таке "світогляд" і яка його роль у діяльності людини?

5. З'ясуйте механізм взаємодії пам'яті й мислення.

6. Які особливості уваги, уяви та фантазії мають важливе педагогічне значення?

7. Яку функцію у процесі діяльності відіграють вольові чинники? Назвіть і розкрийте їх зміст.

8. Назвіть вісім корисних, але не обов'язкових для діяльності якостей діяча.