Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. - Розділ 25. Характер як предмет педагогіки розвитку

Головна ознака, за якою люди відрізняються одне від одного, є їх характер. Він втілює та інтегрує в собі всю духовну, психічну, соціальну та фізичну сутність індивіда і має для долі людини вирішальне значення. Водночас з характерів окремих людей складається і характер нації, а тому повноцінне суспільство завжди зацікавлене у вихованні людей характерних; безхребетні істоти не можуть бути корисними для народу (Г. Ващенко).

Радянська педагогіка практично не розглядала питання виховання характеру. Попри відстоювання ідеї "всебічного розвитку особистості", самостійна і характерна людина була чужою і навіть ворожою комуністичному режимові. Високу практичну ціну натомість мав конформізм. А такі риси характеру, як підприємливість чи господарська ініціатива взагалі вважалися "буржуазними пережитками". За цих умов поняття характеру залишалося переважно лише полем для психологічних рефлексій і констатацій.

Тим часом представники української демократичної педагогіки трактували проблему виховання характеру як одну з провідних, поруч з питаннями духовного розвитку та національного самоусвідомлення людини. Серед них чільне місце посідає К. Ушинський — провісник демократичних засад у педагогіці, — а відтак продовжувач його справи — Г. Ващенко (згадувана вже його праця "Виховання волі й характеру"). Нарешті, питання виховання характеру активно розроблялося в галицькій педагогіці 30-х років минулого століття (П. Будз, П. Біланюк, P. Білинський, Я. Ярема, П. Паращин, С. Гайдучок, В. Пачовський та ін.). Перший український педагогічний конгрес у Львові (1935 р.) одноголосно висловився за те, що виховання характеру — головна передумова виживання нації в умовах конкурентної боротьби і що "зміцнення волі й виховання характеру є справою навіть важливішою від навчання" ("Перший український педагогічний конгрес", 1938, с. 178).

Обставини сучасного життя та перспективи наших перетворень, становлення конкурентного середовища спонукають нас знову повертатися до проблем виховання характеру. При цьому виходимо з переконання, що безхарактерність є найдошкульнішою хворобою нашого теперішнього суспільства. Повсюдно спостерігаємо поширення таких явищ, як відсутність чітких прагнень і волі, психологічна кволість, конформізм, аморальність, зокрема в господарських стосунках, пасивність, апатія, безпомічність, дефіцит самовідповідальності тощо. В нових умовах ці та близькі до них риси, сформовані за умов більшовицького режиму, виявляють себе особливо гостро. На часі допомагати людині ставати самостійною, сильною, такою, що може користуватися свободою, приймати власні рішення і за них відповідати. Це може бути під силу лише належним чином зорієнтованому вихованню.

Отже, йдеться про специфічний педагогічний підхід до проблеми характеру. Не споглядання його в людині, а пошуки шляхів його вдосконалення відповідно до нових умов — така мета сучасної педагогіки в тій ділянці. Цим намірам педагогіки не повинно заважати і загальне песимістичне твердження, що жодна наука ще не створила чіткого опису "анатомії" характеру. Педагогіка мусить шукати своє просте, але надійне бачення його структури, а відтак і доступного інструментарію впливу на процеси його становлення.

"Характерологія" — імператив нового соціального замовлення

Як уже мовилось, у своїй відомій праці "Спроба педагогічної антропології" К. Ушинський вказує на право і обов'язок педагогіки мати своє бачення досліджуваних психологією явищ. Йдучи цим шляхом, він декларує започаткування "характерології" — "науки в проекті", потреба в якій "тепер виникає з особливою ясністю" (Ушинський К., 1964, т. 1, с. 43). Він відмовляється розуміти під характером лише, на його думку, необґрунтоване вчення про темпераменти і навіть не включає цю тему до своєї антропології (Там само). Немає сумніву, що до такого радикального кроку К. Ушинського спонукало нове соціальне замовлення, яке формувалося на шляху Росії до демократії в середині XIX ст.

Перед таким завданням постає і наша сучасна педагогіка. Виходимо, отже, з визнання, що за нових умов людині потрібен сильний характер як передумова практичного життєвого успіху, а відтак і з того, що характер піддається розвиткові, а педагогіка здатна вплинути на процес його становлення. Звідси життя ставить перед нею два блоки запитань, які потребують відповіді:

1. Що таке характер у прийнятному для практика розумінні? Яка його структура? Яким його може бачити вчитель?

2. Де шукати педагогічний інструментарій формування характеру? Хто (чи що) має його розвивати та коли це доцільно робити?

Декларуючи право і потребу педагогіки мати свої погляди на предмет характеру, мусимо відразу вказати на напрям пошуку і перспективи визначення змісту поняття "характер".

Легкою була би відповідь, якби ми під поняттям "зміст характеру" розуміли всю систему цінностей виховання і розвитку. В такому разі відпала б і сама потреба розглядати характер окремо, як самостійну педагогічну проблему. Водночас це означало також ігнорування того факту, що вона має очевидний зв'язок із змінами соціального замовлення.

У пошуках відповіді на запитання щодо змісту поняття "характер" варто зважити, найперше, на ту обставину, що йдеться не стільки про поведінку людини (у вузькому сенсі), скільки про її діяльнісні можливості. "Характер — це щось діяльніс-не, пов'язане з вчинками", — писав П. Каптєрєв (Каптерев П., 1982, с. 81). З діяльністю пов'язує визначення характеру, зокрема, і К. Ушинський (Ушинський К., 1964, т. б, с. 299). Тим часом діяльність, власне, здатність до діяльності, є у своїй основі рисою індивідуальною. Вона покликана забезпечити людині найперше можливість практичного життєвого успіху. Саме в цій функції здатність до діяльності й становить основу характеру.

У такому ключі й бачимо пояснення того факту, що увага до формування характеру зростає в умовах переходу до ринкового суспільства (Російська імперія кінця XIX — початку XX ст.) і, навпаки, падає, коли опіку над людиною перебирає держава (Совєтський Союз).

Характер — не звичайна механічна сукупність якостей "людини взагалі", а їх певна скерованість на розвиток в ній саме діяльнісних потенцій і певна концентрація цих потенцій. До них мають відношення і соціальні цінності виховання, але не вони забезпечують їм успіх. Це вирішують цінності індивідуального розвитку, що задовольняють "егоїстичну" складову людини. Пріоритетними у змісті характеру стають, отже, не морально-етичні засади (вони слугують радше чинником стриму і саморегуляції), а те, що розширює людині можливість діяти. Різниця між "вихованням" і "розвитком" — очевидна.

Зауважимо принагідно, що тут не йдеться про якусь недооцінку соціальних чи валео-екологічних цінностей, а лише про те, яке місце вони повинні посісти у понятті "зміст характеру".

"Характерологія" — імператив нового соціального замовлення
Структура характеру
Ядро характеру
Периферія характеру
Становлення характеру: педагогічне трактування
Безхарактерність
ПРОЦЕС ВИХОВАННЯ І РОЗВИТКУ
Розділ 26. Нове педагогічне мислення
Від авторитаризму до партнерства
Гуманізм у педагогіці
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru