Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. - Структура характеру

Отже, сьогодні ми не маємо чіткого і однозначного опису характеру. І не лише тому, що кожна наука, яка торкається цієї проблеми, діє своїм інструментарієм і у своїх цілях, але ще й тому, що характер стосується також духовної сфери людини, яка не піддається повному пізнанню. Це й дало Г. Ващенку підстави заявити, що "коли всяке психологічне поняття з труднощами піддається визначенню, то особливо це стосується до поняття "характер" (Ващенко Г., 1952, с. 207). Такої ж думки, зрештою, дотримуються і сучасні психологи.

Звернемось найперше до визначення, яке пропонує К. Ушинський. На його думку, словом "характер" позначають, звичайно, всю сукупність тих особливостей, якими відрізняється діяльність однієї людини від діяльності іншої (Ушинський К., 1954, т. 5, с. 299). Для нас ключове значення тут має вказівка на зв'язок характеру і діяльності. Адже якщо характер формується задля діяльності, то виникають підстави вважати, що його структура функціонально повинна відповідати структурі цієї діяльності, узгоджуватись з нею. У ньому повинно бути те, що веде до її успіху: джерело спонуки до дії (джерело мотивації), чинник осмислення дії та її "двигун" (воля). Таким чином, ми повертаємось до того, що в попередньому розділі трактовано як "зміст розвитку".

Досліджуючи поняття характеру, К. Ушинський орієнтувався також на традиційний поділ психічних явищ, який зустрічаємо ще в Аристотеля, Спінози і Декарта, а саме на: а) явища свідомості (розум, "теоретичне життя"); б) почування (серце, "життя почувань"); в) явища, "яким дають загальну назву воля — (процес дії, "життя практичне") (Ушинський К., 1983, с 417). Цей поділ ще не визначає структуру характеру, але відкриває шлях до її висвітлення: він з усією очевидністю вказує на ту сторону характеру, яка стосується спроможності людини до дії.

Першоджерелом дії є потреба життя, і вона закладена в почуттях і почуваннях людини. Очевидно, що й характер починається з цього джерела. Власне тому К. Ушинський наголошує, що "людина більше людина в тому, як вона почуває, ніж в тому, як вона думає", і що "почування, а не думки становлять осердя психічного життя" (Ушинський К., 1954, т. 5, с. 325). Через це, вважає він, характер пересічного робітника буває часто більш охайним, ніж людини розумової праці.

Звідси випливає і правомірність саме в почуттєвій сфері шукати серцевину характеру, яку, на думку того ж К. Ушинського, "анатомізувати" вже стає неможливо, бо "це факт, далі не розкладуваний і ні з чого не виводжуваний" (Там само, с. 277). Іноді він схильний був саме її — цю серцевину — позначати терміном "характер", а тому розрізняв "силу волі" і "силу характеру". На його думку, "матеріал характеру (в цьому сенсі. — О. В.) нагромаджується в душі людини, якщо вона якомога більше почуває, бажає, прагне, діє" (Там само, с. 321).

Якщо почуттєву сферу, таким чином, визнати як головний компонент, "ініціатором" дії характеру, то в інших чинниках його спроможності — в інтелекті, волі та індивідуальних діяльнісних прикметах людини, про які йшлося в попередньому розділі, — слід вбачати інструментальну функцію. Ці чинники виступають як засіб, що діє "за наказом" і під впливом волі "центру", що дію ініціює. Здібності, мислення, пам'ять, світогляд освітлюють предмет та умови діяльності, тим часом як воля та індивідуальні прикмети покликані забезпечити перебіг і якість дії.

Проте, як уже мовилось, спроможністю до дії сама діяльність і, відповідно, структура характеру не вичерпуються. Адже людина, будучи істотою духовною, здатна ще й керувати своєю діяльністю, розпоряджатись своїми можливостями і діяти в одному напрямі та стримувати свої зусилля в іншому. Отож структура характеру повинна містити і компонент морально-етичної саморегуляції характеру, певні ціннісні засади, зокрема ті, які забезпечують взаємодію людини з соціальним середовищем та природою. Якщо спроможність до дії покликана лише задовольняти життєві потреби людини і має суто прагматичну (навіть егоїстичну) природу, то соціальні та валео-екологічні цінності спонукають її відходити від егоцентричних прагнень, долати себе, а час від часу ставити інтереси сім'ї, громади, нації, інших людей, природи тощо вище власних.

Таким чином, у структурі характеру ми виявляємо п'ять головних складових: чуттєво-мотиваційну сферу, інтелект, сферу волі та набір індивідуальних прикмет людини, а також соціальні та валео-екологічні цінності, якими вона послуговується. Якщо цей висновок уважати обґрунтованим, то наше наступне завдання полягатиме в тому, щоб побачити ці компоненти в системі.

Зазначимо найперше, що К. Ушинський, як і Г. Ващенко та інші українські педагоги, постійно балансують між дуже вузьким розумінням характеру, репрезентованим його "чуттєвою серцевиною", і широким, що сягає меж поняття "особистість". У цьому балансуванні часто відчувається навмисне бажання уникнути категоричності. Чи не тому, що обидва підходи для педагогіки є резонними і бажаними? З одного боку, переконуємося, що всі згадані компоненти тісно пов'язані й функціонально взаємообумовлені, через що виключати їх з поля нашої уваги недоцільно. Адже "не буває психічних процесів, що їх можна б назвати виключно розумовими, чи емоційними, чи вольовими" (Ващенко Г., 1952, с. 9).

Але з іншого боку, таке широке трактування характеру затінює конкретні об'єкти в ньому, хибує нечіткістю і навіть аморфністю. Для практики воно малопридатне: через хаос понять до нього підступитися важко. За цих обставин мусимо шукати шляхи поєднання згаданих вище двох підходів.

Враховуючи все сказане, а також беручи до уваги потреби педагогіки, одержуємо можливість сформулювати три важливі для нас тези.

1. Характер — поняття неоднорідне. У ньому слід розрізняти ядро (рис. 16, А, Б), що репрезентується почуваннями (прагненнями, бажаннями, спонуками, образом життєвої

Рис. 16. Структура характеру в його педагогічному трактуванні

мети, а також типами реакцій — дратівливість, урівноваженість, стійкість тощо), та периферію, компоненти якої тісно пов'язані з ядром характеру, але несуть в собі й свої специфічні (автономні) властивості та функції. Якщо ядро є джерелом прагнень, то периферія виконує власне інструментальну функцію, визначає структуру, динаміку, якість та напрям діяльності. Саме сюди віднесемо інтелект, волю, соціальні та валео-екологічні ціннісні орієнтації людини та індивідуальні прикмети суб'єкта дії.

2. Характер— цілість, яка. будується навколо ядра, що втілює і виражає головну мету людини, сенс її життя. Мета може мати різний зміст, але без неї характеру не буває. "Характер у вужчому та властивому розумінні полягає не на існуванні таких або інших ознак функцій чи здібностей, а на постійності (сталости, стійкости) й єдності передовсім головних напрямків та диспозиції волі, що виявляється в послідовності думки і поведінки", — писав відомий український педагог Я. Ярема ("Українська педагогічна думка Галичини в іменах", 2003, с. 160). Характер — не просто сума компонентів, а певна їх організованість, єдність. Усі вони є настільки "характером", наскільки націлені на "головне" як на організуючий чинник.

Формування характеру — не звичайний розвиток окремих компонентів — прагнень, волі, мислення, ціннісних орієнтацій і окремих прикмет людини, а розвиток їх з орієнтацією на головну мету. "Межа" характеру там, де закінчується підпорядкування периферії, цій головній меті життя.

3. У своїй єдності характер є явищем динамічним. Як зазначає К. Ушинський, в ньому є "щось природжене людині й щось таке, що формується в ній впродовж її життя" (Ушинський К., 1954, т. б, с. 301). Розвиток його відбувається від зародкового, простого до складного і досконалішого. У цьому процесі первинні прагнення до діяльності переростають у життєву мету, первинні реакції — у зрілий темперамент, первинні усвідомлення — в глибокий аналіз ситуацій, а первинне самооцінювання — у світогляд тощо.

Отже, характер відрізняється від простої сукупності тих чи інших якостей людини саме тим, що ці якості певним чином націлені, зорієнтовані, зосереджені й підпорядковані справі осягнення єдиної мети. Водночас усі ці духовні, психічні, соціальні та інші якості пов'язані між собою певною взаємозалежністю і функціональною взаєморозташованістю. У цій взаємопов'язаності компонентів характеру К. Ушинський вбачав його силу, а їх розрізненість, розірваність, неповноту організації трактував як слабкість характеру (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 448). Людей, які мають розвинутий розум або сильну волю, зустрічаємо немало, але не завжди вони будуть характерними. Бо характер — це системна організованість усіх потенцій організму, де кожен чинник відіграє лише ту роль, яка визначається ядром.

Такий погляд на характер та його функціонування дає підстави повернутись до того педагогічно доцільного його визначення, яке дав йому К. Ушинський. Характер — це сукупність тих особливостей, якими відрізняється діяльність однієї людини від діяльності іншої. Втім практичні завдання педагогіки спонукають нас також і до покомпонентного трактування цього складного і цілісного поняття. Зупинимось стисло на цих компонентах.