Зовнішня політика України - Чекаленко Л.Д. - 3.3. Партнерство з НАТО: сьогодення і майбутнє

Співробітництво України з НАТО є складовою реалізації європейського вибору Української держави. Хоча НАТО створено з метою колективної оборони (ст. 51 Статуту ООН), але Альянс внутрішньо та зовнішньо трансформувався. За досить короткий відтинок часу припинилася холодна війна; виникли незалежні держави; об'єдналася Німеччина; відбулася денон

сація Варшавського Договору, який являв собою військову організацію колишніх соціалістичних країн; виведено радянські війська з країн Центрально-Східної Європи тощо. Усі ці зрушення й події було закріплено в новій концепції НАТО, першим кроком до якої стало прийняття брюссельської декларації (ЗО травня 1989 p.), згідно з якою підвищувалася відповідальність країн НАТО за стабільність у європейському регіоні. За лондонською декларацією (липень 1990 р.) НАТО залишилася оборонним союзом, але більша увага приділялася політичному аспекту її діяльності. Римська декларація (листопад 1991 p.), відома як декларація миру і співробітництва, закріпила концепцію створення системи європейської безпеки кількома структурами — НАТО, ОБСЄ, ЄС, Радою Європи. Стратегічну концепцію НАТО становлять три постулати; діалог, співробітництво, оборонна здатність. Члени НАТО переглянули питання про скорочення ядерних арсеналів та збройних сил Альянсу. Стати членом НАТО досить не просто. Для цього необхідно не тільки поділяти основні демократичні цінності, а й відповідним чином реформувати суспільство та економіку, реорганізувати армію; слід пройти кілька ступенів розвитку, набути членства й досвіду у низці системних структур.

Українська позиція щодо проблеми створення нової архітектури європейської безпеки багато в чому збігається з концепцією НАТО і полягає у єдності всіх країн регіону та міжнародних безпекових структур. В ЇЇ основу можна покласти модель загальної І всеосяжної безпеки для Європи XXI ст. Напередодні вступу до НАТО ЇЇ безпосередніх географічних сусідів Україна виступила з ініціативою створення в ЦСЄ зони, вільної від ядерної зброї. Україна в той час не виступала проти розширення НАТО, але вважала, що для збереження європейської стабільності мають бути враховані інтереси безпеки всіх держав регіону: членів НАТО, держав — аплікантів і неаплікантів, зокрема України. Найпринциповішим питанням для України є не розташування ядерної зброї на території нових членів НАТО.

Нові шляхи для подальшого динамічного розвитку відносин між Україною та Альянсом від реформування збройних сил до питань взаємодії в екологічних надзвичайних ситуаціях відкрила Хартія про особливе партнерство між Україною і НАТО (9 липня 1997 p., м. Мадрид).

У Хартії документально зазначена підтримка з боку НАТО демократичного розвитку та економічного процвітання України, а також право України звертатися до НАТО по допомогу та підтримку у разі, якщо її політична незалежність та безпека опиняться під загрозою. НАТО передбачала віддавати перевагу проектам, які б допомогли Україні фінансувати заходи, пов'язані зі співпрацею з НАТО; планувати фінансові витрати на перспективу; сприяти проведенню в Україні воєнної реформи (що означає модернізацію воєнного потенціалу і підвищення професіоналізму ЗСУ), подальшому вдосконаленню оборонної доктрини, тилового забезпечення та цивільного контролю, щоб відповідати стандартам НАТО; здійснювати політичні та економічні реформи, спроможні забезпечити добробут і стабільність, без яких неможливо стати повноцінним партнером. Отже, найуспішнішими напрямами співпраці, окресленими в Хартії, розглядаються участь у діяльності політичних структур НАТО, співпраця в управлінні кризовими ситуаціями, активна участь військових контингентів України в миротворчих операціях НАТО під егідою ООН і ОБСЄ.

Запропоновану НАТО програму "Партнерство заради миру" (ПЗМ) — пропозиції поглибити та інтенсифікувати зв'язки з країнами Європи шляхом практичного співробітництва — Україна сприйняла як перспективну ініціативу Альянсу, спрямовану на зміцнення стабільності й безпеки в Європі, розширення відносин НАТО з країнами Центрально-Східної Європи та іншими країнами ОБСЄ. 8 лютого 1994 р. Україна підписала Рамковий документ про ПЗМ, у 1995 р. узгодила індивідуальну програму партнерства з НАТО, яка була розрахована на два роки й містила близько 50 різних заходів. Позитивним моментом у ПЗМ є те, що вона не єдина для всіх країн, а дає можливість кожному з партнерів розвивати взаємовідносини з НАТО відповідно до своїх інтересів і можливостей. Важливий складник ПЗМ — спільна діяльність щодо підтримання миру в Європі під егідою ООН чи ОБСЄ. Україна вбачає в цьому процесі можливості НАТО до подальшого трансформування у ширшу Євроатлантичну структуру безпеки і виступає за встановлення відносин спеціального партнерства з НАТО. Співробітництво розвивається у військовій галузі для набуття спільного досвіду у виконанні завдань щодо підтримання миру та проведенні гуманітарних операцій.

Позиція України полягає в тому, що міжнародне право дає змогу будь-якій країні обирати форми й засоби свого захисту. Україна враховує інтереси національної безпеки інших держав відповідно до неподільності міжнародного миру й безпеки. Водночас Українська держава не хотіла б бути кордоном, так званою сірою зоною нового розмежування в Європі й домагається гарантій того, щоб арсенали зброї не розташовувались на території членів Альянсу.

Програма "Партнерство заради миру" не передбачає спільних дій між партнерами, але низка завдань, шо випливають із програми, є спільними для її учасників. Це — забезпечення національної безпеки своїх країн, реформи в політичній і економічній сферах; обмеження військового потенціалу; оснащення національних армій та ін. Ці застереження стосуються таких країн, як Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, а зазначені завдання мають вирішуватися під час різноманітних консультацій, обміну досвідом, кооперації виробництва, спільних навчань. Особливі преференції надає програма "Партнерство заради миру": перепідготовка звільнених офіцерів, конверсія підприємств ВПК, науково-освітні програми обміну і стажування тощо. У рамках програми надано допомогу в оснащенні спільного українсько-польського батальйону та українського миротворчого батальйону сучасними сумісними з НАТО засобами зв'язку та управління; налагоджено функціонування центру координації співробітництва в рамках програми ПЗМ та миротворчих операцій Генерального штабу Збройних Сил України; надано допомогу в ліквідації ракет СС-24 та стратегічних бомбардувальників. З фонду спільної програми зменшення загрози, створеного 1995 p., надано кошти на проведення військових навчань з участю українських підрозділів: "Щит миру-95" поблизу Львова; "Східний сусід"; навчання морських десантних сил у Криму "Морський вітер-98"; морських навчань "Осінні союзники", "Кооператив-партнер" поблизу Одеси тощо.

Україна отримала також допомогу у рамках програми "Міжнародна військова освіта і навчання" (ІМЕТ). За спільною програмою США "Зменшення загрози" Україні на ядерне роззброєння було надано у 1993 — 1995 pp. 348,4 млн доларів і на проведення конверсії оборонної промисловості — 65 млн доларів. У 1997 р. в Україні в рамках програми проводилися військові навчання "Козацький степ-97", у яких взяли участь НАТО, Польща та Україна (сценарій навчань передбачав розв'язання етнічного конфлікту). 9 жовтня 1997 р. Україна відкрила дипломатичну місію при Альянсі, а 16 грудня 1997 р. НАТО та Україна підписали Меморандум про домовленість щодо планування на випадок надзвичайних ситуацій та готовності до ліквідації наслідків катастроф.

Важливим напрямом посилення оперативної ролі ПЗМ є визначення і підтримання в готовності сил, необхідних для участі в багатонаціональних об'єднаннях тактичних сил НАТО (БООТС). Участь України в БООТС передбачає визначення кількісного і технічного складу Збройних Сил України, які б могли бути задіяні в миротворчих операціях під егідою НАТО, та їх цілеспрямовану підготовку для досягнення повної відповідності силам і засобам Альянсу. Основна відповідальність (70 %) за виконання цих завдань покладається на Міністерство оборони України. Для цього в МО створено Центр військового співробітництва та верифікації, який здійснює добір і підготовку фахівців для участі в миротворчих операціях та заходах у рамках ПЗМ. До того ж організовані курси з підготовки військових спостерігачів, офіцерів штабів багатонаціональних миротворчих сил. Одним із заходів співпраці України і НАТО стало створення спільних із країнами-учасницями Альянсу миротворчих підрозділів. Такі підрозділи створено з Польщею — українсько-польський батальйон, з Румунією, Словаччиною та Угорщиною — українсько-румунсько-угорсько-словацький миротворчий батальйон, а також спільне військово-морське з'єднання "за викликом" на Чорному морі.

Логічним продовженням ПЗМ стала Державна програма співробітництва України з Організацією Північноатлантичного договору на 2001—2004 pp., затверджена Указом Президента від 27 січня 2001 р. У ній визначені сфери, цілі та напрями співробітництва, а також механізм реалізації, координації і контролю за виконанням відповідних заходів. Цілями цієї програми є активне залучення України до загальноєвропейських процесів безпеки та оборони, досягнення максимально ефективного й результативного співробітництва з НАТО, визначення пріоритетів, практичних завдань і термінів виконання індивідуальної програми партнерства. Реалізація цієї програми покладена на Кабінет Міністрів України, міністерства, інші органи виконавчої влади.

З метою реформування Збройних Сил України (ЗСУ) створено Спільну робочу групу з питань воєнної реформи, яка до того ж є постійно діючим органом спільних консультацій України з Політико-військовим керівництвом комітету (ПВКК) НАТО. Відповідальність за здійснення заходів співробітництва в рамках Спільної робочої групи Україна — НАТО з питань воєнної реформи покладається на Секретаріат Ради національної безпеки і оборони України.

Складнощами для реалізації програми партнерства є направлення підрозділів ЗСУ, задіяних у заходах міжнародного співробітництва в рамках ПЗМ, до інших держав, що, своєю чергою, потребує створення відповідної законодавчої та нормативно-правової бази. Відсутність такої бази тривалий час становила досить значну проблему для Міністерства оборони України в організації заходів міжнародного військового співробітництва та участі в міжнародних операціях щодо підтримання та зміцнення міжнародної безпеки. Слід зазначити, що таку прогалину в законодавстві України було ліквідовано. Український парламент виробив законодавчу базу, основу якої становлять Закон України "Про участь України в міжнародних миротворчих операціях" від 3 квітня 1999 р. та Закон України "Про порядок направлення підрозділів ЗСУ до інших держав" від 2 березня 2000 р. У документах визначається порядок, умови направлення підрозділів ЗСУ до інших держав, умови їх перебування на іноземній території, принципи формування, організації та підготовки зазначених підрозділів, гарантії соціального захисту військового складу й цивільного персоналу та членів їхніх сімей. У законах також зазначається, що підрозділи можуть перебувати на території інших держав тимчасово на підставі міжнародних договорів України та в порядку й на умовах, визначених законодавством України. Згідно з законом, рішення про направлення підрозділів ЗСУ приймає Президент України своїм Указом.

В результаті розширення НАТО Україна опинилася в особливій геополітичній ситуації: на західних кордонах розташовані нові учасники НАТО, а на східних — Росія, і це виводить Україну в особливий об'єкт міжнародної уваги, у ключову країну для європейської безпеки. Ситуація навколо країн ЦСЄ характеризується спільністю їхніх оцінок щодо загроз, викликів і основних пріоритетів у цій галузі.

Поширення НАТО на Схід з метою забезпечення стабільності відповідає основним стратегічним прагненням України, які зосереджені навколо інтеграції в європейські економічні, політичні структури та структури безпеки, в отриманні надійних міжнародних гарантій безпеки за допомогою НАТО, а також нормалізації стосунків із Росією шляхом піднесення авторитету України в європейських структурах за підтримки і сприяння НАТО. Сусідство з новими членами НАТО відкрило можливості для української інтеграції в європейські структури безпеки, для активнішої співпраці з Альянсом. Своєю чергою, НАТО зацікавлена у збереженні незалежності України, а тому надаватиме політичну підтримку й допомогу в розширенні участі України в європейських структурах. При цьому Україна має всі можливості для такого співробітництва, оскільки відповідає всім умовам НАТО: мирне розв'язання конфліктів, відсутність територіальних претензій до своїх сусідів, цивільний контроль над збройними силами, дотримання прав національних меншин і прав людини, демократичний розвиток тощо.

Важливе значення для стабільності миру в Європі мала діяльність Західноєвропейського Союзу (ЗЄС), створеного 1948 р. державами, що водночас були членами НАТО і Європейського Союзу (тоді ЄЕС). До 1988 р. ЗЄС не брав участі у військових операціях, пізніше став активним учасником низки програм гуманітарної допомоги і ліквідації етнічних конфліктів. У відносинах з країнами Центрально-Східної Європи ЗЄС діяв за формулою "6 + 3", що означає шість постійних членів та три асоційованих. Україна запропонувала варіант співробітництва "6+3+1" та розглянути питання про надання парламентській делегації Верховної Ради України статус спостерігача в Парламентській асамблеї ЗЄС. Наприкінці 90-х років ЗЄС делегував свої функції ЄС.

Спрямованість України на євроатлантичну інтеграцію з перспективою вступу до НАТО була підтверджена рішенням Ради національної безпеки і оборони України 23 травня 2002 р. ("Про ухвалення Стратегії України щодо НАТО"). Україна розширює співпрацю з Північноатлантичним альянсом за програмою щорічних Цільових планів Україна — НАТО в рамках Плану дій Україна — НАТО, затвердженого на засіданні комісії Україна — НАТО в листопаді 2002 р. під час Празького саміту Альянсу.

В результаті слухань про взаємовідносини і співробітництво України з НАТО, проведених Верховною Радою України 23 жовтня 2002 p., 263 депутати схвалили європейську інтеграцію України, яка була визнана суттєвим чинником зміцнення її національної безпеки, покликаної сприяти розвитку демократичних інститутів, громадянського суспільства, захисту прав людини, саме інтеграція відповідає життєво важливим інтересам українського народу.

План дій Україна — НАТО містить спільно погоджені принципи і цілі. З метою забезпечення досягнення цих цілей і принципів, згідно з Розділом V, розробляються щорічні Цільові плани (ЦП), які містять конкретні внутрішні заходи України та відповідні спільні заходи Україна — НАТО. Зазначений документ є важливим стосовно визначення основної мети зовнішньої політики України на сучасному етапі: "Повна інтеграція у євроатлантичні структури безпеки є пріоритетом і стратегічною метою зовнішньої політики України".

План дій став, фактично, першим документом Україна — НАТО, в якому зафіксовано кінцеву мету співробітництва держави з Північноатлантичним альянсом — набуття повноправного членства в цій міжнародній організації. В такому контексті майбутні процеси внутрішнього розвитку країни здійснюватимуться на основі рішень, спрямованих на підготовку України для досягнення її мети щодо інтеграції в євроатлантичні структури. Зважаючи на те, що Україна і НАТО мають спільне бачення об'єднаної і вільної Європи, виявляють спільну рішучість до боротьби з тероризмом, розповсюдженням зброї масового знищення (ЗМЗ), регіональною нестабільністю та іншими загрозами безпеці, необхідно істотно поглибити відносини між Україною і НАТО. Цього вимагають інтереси національної безпеки та міжнародна ситуація.

У січні 2003 р. було створено Державну раду з питань європейської і євроатлантичної інтеграції України, і глава держави взяв на себе повну відповідальність за визначення й реалізацію курсу України на європейську та євроатлантичну інтеграцію.

Про намір щодо вступу в НАТО Президент країни оголосив у Посланні Верховній Раді України (квітень 2003 p.): "Рішення відносно набуття Україною у перспективі повноправного членства в НАТО стало переломним етапом у відносинах нашої держави з Альянсом". У Посланні зазначається, що намагання України бути визнаною європейською державою спирається на загальному із західним світом розумінні і баченні суспільних цінностей. Створення громадянського суспільства, розвиток демократичних інституцій, забезпечення прав і свобод людини виступають пріоритетними національними інтересами України, як це було визначено ще на початку її утворення як незалежної держави. Для досягнення поставленої мети — набуття повноправного членства в НАТО — державна влада повинна вдосконалити політичну систему, розвивати інститути громадянського суспільства тощо1.

Спираючись на існуючу договірно-правову базу, Україна і НАТО щорічно розробляють цільові плани. Так, Цільовий план Україна — НАТО на 2003 р. передбачав конкретні дії, спрямовані на вирішення актуальних політичних проблем, здійснення заходів щодо удосконалення виборчих процедур, зокрема:

· підготовку законопроектів про внесення змін у Закони України "Про вибори депутатів місцевих рад і сільських, селищних, міських керівників" і "Про вибори народних депутатів України";

· сприяння, виходячи з рекомендацій ОБСЄ, вільним і чесним виборам відповідно до законодавства;

· удосконалення роботи і реформування Центральної виборчої комісії з урахуванням рекомендацій ОБСЄ;

· здійснення заходів щодо поліпшення ситуації в сфері свободи слова і преси та сприяння розширенню кола власників ЗМІ;

· зміцнення повноважень і незалежності судів;

· здійснення заходів щодо прийняття адміністративно-процесуального кодексу України, інших законів України з метою забезпечення належного функціонування судової системи, у тому числі новоствореного Вищого адміністративного суду України, Апеляційного суду України і Касаційного суду України;

· подальше реформування законодавства України в сфері правосуддя відповідно до євроатлантичних стандартів;

· сприяння постійному розвитку і зміцненню громадянського суспільства, забезпеченню верховенства права, захисту основних прав людини і громадянських свобод тощо.

25 березня 2004 р. Президент України підписав рішення Державної ради з питань європейської і євроатлантичної інтеграції "Про затвердження Цільового плану Україна — НАТО на 2004 рік", яким було охоплено найважливіші сфери життєдіяльності держави. У жовтні 2004 р. в Брюсселі відбулося чергове засідання Політичного комітету НАТО з Україною, на якому обговорювався проект Цільового плану на 2005 р. у рамках Плану дій Україна — НАТО. У рамках цього плану, підготовленого українською стороною, передбачено близько 260 заходів, що охоплюють практично всі найважливіші сфери життєдіяльності суспільства.

Україна активно долучилася до співробітництва з НАТО: приєдналася до коаліції з роззброювання Іраку; запропонувала країнам НАТО використовувати український літак АН-124 "Руслан" для

військово-транспортних перевезень; з серпня 2004 р. відкрила бюро військової документації Україна — НАТО, створене на базі управління євроатлантичної інтеграції Генерального штабу Збройних Сил України, тощо.

Особливістю розвитку відносин між Україною і НАТО, яка впливає на рівень партнерства, став новий формат співробітництва (за формулою "19+1") Російської Федерації з Організацією Північноатлантичного договору. Тенденційним стало й те, що Росія та Україна виступають конкурентами у просуванні своїх проектів у НАТО. Україна займає виважену позицію щодо перспектив взаємодії Росії з Альянсом, розуміючи, що розбудова стабільної системи європейської та міжнародної безпеки неможлива без належної участі Росії. Здійснюючи курс на євроатлантичну інтеграцію, Україна як невід'ємна частина великої Європи прагне у співпраці з іншими європейськими державами, однією з яких є Російська Федерація, до розбудови загальноєвропейської системи безпеки. Водночас тенденція зближення позицій Росії та НАТО в питаннях боротьби з новими викликами та загрозами третього тисячоліття створює сприятливі перспективи для України стосовно реалізації її завдань з інтеграції в європейсько-євроатлантичні структури.

Наскільки міцні зв'язки між Західною і Східною Європою є визначальними для єдності і міцності континенту, настільки необхідним був і залишатиметься у близькому майбутньому трансатлантичний зв'язок. На сьогодні Північноатлантичний альянс є найміцнішим військово-політичним союзом, який, фактично, став основою системи європейської і євроатлантичної безпеки, однією з її базових та інституційних компонентів (разом із ОБСЄ). Після подій 11 вересня 2001 p., з появою військових баз Альянсу в країнах Центральної Азії діяльність НАТО набула глобального масштабу. Рівноправними учасниками НАТО стали майже всі європейські держави — сусіди України, членства в ньому вже набули три країни колишнього СРСР — Литва, Латвія, Естонія.

Україна розглядає розширення НАТО як розширення демократії і гарантованої стабільності в Європі. Формуючи свою оборонну політику, Україна вирішила досить серйозні питання першого етапу: утвердження позаблокового і неядерного статусу, приєднання до основних міжнародних правових актів. Проте на цьому етапі українська оборонна політика не була достатньо спланована, її організаційно-методичним питанням бракувало вагомого обгрунтування. Під тиском зовнішньополітичної багатовекторності оборонна політика також не могла бути спрямована на інтеграцію. Та з прийняттям нової стратегії щодо НАТО інтеграційна тенденція в розвитку оборонної політики була піднесена в ранг державної. Цей процес тісно пов'язаний із реформуванням Збройних Сил України, що партнери з НАТО мали оцінити як вагомий внесок в міжнародну безпеку.

У розвиток євроатлантичної стратегії України Верховна Рада України прийняла в першому читанні Закон України "Про ратифікацію Меморандуму про взаєморозуміння між Кабінетом Міністрів України і Верховним головнокомандуванням об'єднаних збройних сил НАТО в Європі та Верховним головнокомандуванням об'єднаних збройних сил НАТО на Атлантиці про забезпечення підтримки операцій НАТО з боку України" від 18 липня 2003 р. Необхідність укладення цього Меморандуму зумовлена положеннями ст. 18 Конституції України, яка передбачає, що зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення ЇЇ національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

З політичної точки зору набуття чинності зазначеного Меморандуму сприятиме зміцненню міжнародного авторитету України, переходу у відносинах зі світовою спільнотою до якісно нового, активного діалогу, спрямованого на підтримку євроатлантичної інтеграції України; подальшому розвитку та поглибленню механізмів практичного й політичного співробітництва між Україною та НАТО, досягненню оперативної сумісності між країнами-членами та країнами-партнерам и шляхом забезпечення підтримки проведення операцій Альянсу.

Євроатлантичний вибір України опосередковано підтримали США. Виступаючи у Варшаві (червень 2002 p.), американський Президент Дж. Буш наголосив, що будівництво нової Європи повинно включати й Україну. Ми повинні подати руку Україні, так як свого часу ми подали її Польщі, і вона скористалася цим. Таким чином ще раз було підтверджено, що Україна має реальні можливості приєднатися до євроатлантичної структури безпеки. Зауважимо, що на шляху такого приєднання лежать як внутрішні, так і зовнішні перешкоди. Серед внутрішніх — соціально-економічний розвиток країни, ставлення владних кіл і населення до НАТО, вплив зовнішніх чинників на внутрішньополітичну ситуацію. Серед зовнішніх проблем інтеграції України в євроатлантичну систему безпеки привертає увагу політика русоцентризму НАТО та Заходу, яка провадиться паралельно, а в деяких питаннях навіть переважає рівень розвитку відносин з Україною. Перешкоджає розвиткові євроатлантичного просування України Й політика домінування та постійного тиску Росії на Україну. Політики Росії в намаганні стримування України застосовують усі важелі впливу: від економічного шантажу до зазіхань на українську територію. Україна, як і раніше, є сферою життєво важливих інтересів Російської Федерації.

Водночас громадська думка в цілому ще не забезпечує необхідної внутрішньо української підтримки євроатлантичної інтеграції, що підтверджують масштабні опитування населення.

Україна здійснює виважену політику щодо поваги права інших держав обирати шлях розвитку. Україна привітала набуття членства в НАТО семи європейських країн — Болгарії, Естонії, Латвії, Литви, Румунії, Словаччини та Словенії, вважаючи це одним із основних елементів загальноєвропейського інтеграційного процесу, розширенням зони стабільності й безпеки, ствердженням загальновизнаних цінностей демократії і прав людини, побудовою єдиного Європейського дому без розподільчих ліній. Водночас Україна надає важливого значення послідовності Альянсу в реалізації політики відкритих дверей, яка передбачає можливість приєднання до НАТО інших демократичних європейських держав, котрі бажають і здатні взяти на себе відповідальність та обов'язки, передбачені членством у цій організації.

Особливу позицію щодо просування України до НАТО посідає Російська Федерація. За заявами російських керівників, Росія зробить усе можливе, щоби не допустити просування українських інтересів в Альянс. Входження України в НАТО, на переконання лідерів РФ, зробить територію європейської Росії максимально вразливою для військової інтервенції. Якщо сьогодні відстань від найближчої країни-члена НАТО (Латвія) до Москви становить 560 км, то після входження України в НАТО відстань до столиці Росії зменшиться до 420 км. Російське керівництво не раз наголошувало, що не допустить помилок у майбутньому, схожих на ті, які воно зробило зі вступом до КАТО країн Балтії. Отже, всіляко демонструючи позитивну налаштованість на співпрацю України з Євросоюзом, Росія протидіє просуванню України до НАТО. Як альтернативний варіант вона пропонує свої гарантії безпеки: входження під ядерну парасольку Росії.

Україна, зі свого боку, намагається використовувати і зміцнювати всі наявні інструменти та інституції міжнародної співпраці — ООН, ОБСЄ, НАТО, ЄС. У разі перетворення України на "сіру зону", або, як її ще називають, "буферну", країна виявиться затиснутою між НАТО і ОДКБ.

Розвиток подій навколо президентських виборів 2004 р. створив нові можливості для України в ущільненні відносин з НАТО, яка готова до підвищення рівня співпраці з Україною. Програму роботи Спільної робочої групи з питань воєнної реформи на 2005—2006 pp. обговорили учасники Комісії Україна—НАТО (червень 2005 p.). Українська сторона представила послам НАТО План врегулювання придністровського конфлікту та ознайомила з заходами для забезпечення безпеки українсько-молдовського кордону. Поза двосторонніми заходами українські представники беруть участь у роботі Форуму з безпеки Ради євроатлантичного партнерства (РЄАП), перший із яких відбувся 24—25 травня 2005 р. в м. Оре (Швеція).

Нинішня співпраця з НАТО сконцентрована на таких основних напрямах: участь у миротворчих операціях; розширення масштабу навчань НАТО/ПЗМ з урахуванням усіх нових місій Альянсу, зокрема операції з підтримання миру; залучення до планування та втілення заходів ПЗМ через розташування штабних елементів ПЗМ у різних штабах НАТО; участь у плануванні та проведенні операції Багатонаціональних об'єднаних тактичних сил; вдосконалення статусу національних представників по зв'язках при штаб-квартирі НАТО в рамках офіційно акредитованих при НАТО повномасштабних дипломатичних місій; розширення регіональної співпраці в контексті Партнерства заради миру. Одним із прикладів таких сумісних дій було розгортання 2003 р. у польському секторі на території Іраку українських підрозділів, тилову підтримку яких здійснювала НАТО, іншим прикладом стало проходження українськими офіцерами служби в багатонаціональних частинах і об'єднаннях збройних сил країн НАТО.

Українські військові освоюють штабні процедури і навчаються проведенню миротворчих операцій згідно з мандатом Ради Безпеки ООН; процедури ухвалення рішень у процесі оперативного планування, які застосовуються в збройних силах країн НАТО; вивчають основи управління військами та функціонування органів управління військ Північноатлантичного альянсу. За допомогою унікальної комп'ютерної системи "Моделювання конфліктів і дій військ на тактичному та оперативному рівнях" (США) моделюють функціонування пунктів управління багатонаціональною бригадою у ході використання військ на тактичному та оперативному рівнях для розв'язання конфліктів. Українські військові беруть участь у підготовці і проведенні антитерористичної операції НАТО "Активні зусилля" на Середземному морі. Низка заходів за цією програмою була розпочата в жовтні 2001 р. і стала, фактично, відповіддю Альянсу на терористичні акти 11 вересня 2001 р.

Військово-морська операція "Активні зусилля" полягає в патрулюванні кораблями країн НАТО Середземного моря для контролю вантажних перевезень морем з метою виявлення і запобігання терористичній діяльності. Одними з основних завдань операції є боротьба з нелегальними перевезеннями морем зброї, боєприпасів; запобігання незаконним переміщенням людей, а також протидія іншій незаконній діяльності з використання цивільних суден. В операції беруть участь такі країни НАТО, як Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Іспанія, Італія, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Португалія, США та Туреччина. У ході засідання Комісії Україна — НАТО на рівні глав держав та урядів, яке відбулося в Стамбулі 29 червня 2004 p., Президент України заявив про заінтересованість нашої держави в залученні до участі в операції. У цьому зв'язку лідери держав-членів НАТО схвально відзначили рішення України запропонувати практичну підтримку операції Альянсу "Активні зусилля".

14 листопада 2005 р. у штаб-квартирі Альянсу (Брюссель) відбулося засідання військового комітету Україна — НАТО, на якому обговорювалася державна програма розвитку Збройних Сил України на період 2006—2011 pp. Українська армія, на переконання керівників держави, буде готова до виконання завдань у рамках Плану щодо набуття членства в НАТО вже у квітні 2006 р. До того ж Україна готова надати допомогу країнам Альянсу в операції в Афганістані (зокрема йдеться про надання літаків військово-транспортної авіації для перевезень). Найбільший інтерес у представників Альянсу викликало українське бачення змін системи управління, адаптованої під НАТО, змін систем логістичного забезпечення, змін систем підготовки, розвитку озброєння військової техніки ТОЩО.

Розвиток зовнішньополітичних подій створює нові шанси для України у виборі подальшого шляху, її майбутньої співпраці з іншими державами та міжнародними організаціями. Водночас, на думку союзника України — Республіки Польща, НАТО і Європейський Союз мають бути відкритими для зміцнення співпраці з Україною.

Політика західних партнерів стосовно України продемонструвала, що декларації і заяви про європейський вибір України не є достатнім обґрунтуванням для внесення її в інтеграційні програми. Намагання підвищити формальний статус країни у відносинах з ЄС і НАТО, практично, не мали шансів на успіх. При цьому і ЄС, і НАТО вирішували нові завдання, що постали перед цими структурами в результаті подальшого розширення. Досвід інших країн, з одного боку, сприяв уточненню стартових позицій і кінцевих орієнтирів реалізації курсу України на повномасштабне повернення в Європу, а з іншого — продемонстрував динамічність євроструктур, передусім Євросоюзу, який не тільки прийняв рішення щодо розширення, а й накреслив параметри поглиблення інтеграції. При цьому було розроблено засади співробітництва з державами-сусідами, визначено їхнє місце і подальшу роль у формуванні системи європейської інтеграції.

Отже, Україна приділяє увагу економічному та політичному вимірам безпеки: бере активну участь у самітах президентів країн Центральної і Східної Європи; ініціює проведення конференцій глав держав Чорного і Балтійського морів з метою об'єднання власних зусиль із іншими учасниками для успішної співпраці заради уникнення нових розмежувальних ліній у Європі. Країна займає активну позицію у здійсненні миротворчих операцій під проводом ООН і НАТО; висунула своїх кандидатів для участі у версифікаційній місії ОБСЄ в Косові, а також запропонувала повітряний транспорт для місії повітряного спостереження в цьому регіоні; бере участь у мирному врегулюванні кризових ситуацій на просторі СНД та ін.

Серед українських геополітичних ініціатив — творення осі стабільності від Балтії до Чорного моря (Балто-Чорноморського простору безпеки), розбудова євро регіонів, діяльність у геополітичних трикутниках (наприклад Україна — Польща — США), заходи щодо зміцнення довіри і зменшення військово-морської присутності в регіоні (наприклад між країнами Чорноморського регіону) та ін.