Зовнішня політика України - Чекаленко Л.Д. - 3.5. Діяльність України в ООН

Складовою зовнішньої політики незалежної України є діяльність у міжнародних структурах, що працюють над питаннями протидії світовим загрозам, у тому числі безпековим, екологічним, економічним, демографічним, продовольчим тощо. Така політика визначається стратегічними національними інтересами у сфері безпеки й у процесі переходу країни до стійкого розвитку. Система безпеки на глобальному рівні, дійовою одиницею якої є Українська держава, спирається на діяльність універсальної Організації Об'єднаних Націй (ООН), що визнана стрижневою в загальнолюдській конфігурації протидії світовим загрозам. Членом-засновником ООН Україна стала 1945 р. Ще перебуваючи в рамках СРСР, вона набула членство у Всесвітній організації охорони здоров'я (1946), Всесвітньому поштовому союзі (1948), Всесвітній метеорологічній організації (1948), Міжнародному союзі електрозв'язку (1948), Міжнародній організації праці (1954), ЮНЕСКО (1954), Європейській економічній комісії (1956), Міжнародному бюро вина (1956), МАГАТЕ (1957) та ін. Українська РСР сприяла створенню Міжнародного Надзвичайного фонду ООН допомоги дітям (1958) тощо.

Набуття членства України в ООН є особливою сторінкою зовнішньополітичної діяльності Української держави, нагромадження досвіду міжнародного спілкування, що пізніше відіграло позитивну роль у розбудові та становленні міжнародної політики суверенної України. На початку 1942 р. 26 країн підписали Вашингтонську декларацію, де розробили стратегію запобігання світовим катаклізмам. Декларація сприяла об'єднанню учасників антигітлерівської коаліції у майбутню організацію, яка мала втілювати вжиття демократичні принципи післявоєнного устрою. Ініціаторами створення нової організації з підтримання миру і міжнародної безпеки замість збанкрутілої Ліги Націй стали провідні держави антигітлерівської коаліції — СРСР, США, Велика Британія. Створенню Організації Об'єднаних Націй передували вже згадувана Вашингтонська декларація 26 держав від 1 січня 1942 p., Московська

декларація міністрів закордонних справ СРСР, США, Великої Британії та Китаю 1943 p., Тегеранська декларація 1943 р. глав урядів СРСР, США і Великої Британії, пропозиції Думбартон-Окс конференції, а також рішення Кримської конференції 1945 р. У 1944 р. СРСР висунув пропозицію про внесення до числа майбутньої організації всіх радянських республік, але це зустріло категоричне заперечення з боку західних держав, особливо США. На думку Президента США Д. Рузвельта, радянська Конституція не давала можливості радянським республікам реалізовувати свою власну зовнішню політику. Коли його ознайомили зі змінами в Конституції СРСР, американський лідер погодився з майбутньою участю України і Білорусії в ООН лише після її створення. Попереднє обговорення проблеми свідчило, що умов для реалізації такої ідеї ще не було. Тому на Ялтинській конференції (лютий 1945 р.) радянська делегація запропонувала залучити до міжнародної організації УРСР і БРСР поряд із членством Союзу в цілому. Це, як наголосила делегація СРСР на пленарному засіданні Ялтинської конференції, зумовлюється конституційними змінами, згідно з якими радянські союзні республіки дістали широкі права у зовнішніх відносинах.

Установча конференція ООН відкрилася в Сан-Франциско (США) 25 квітня 1945 р. На її першому засіданні делегація СРСР порушила питання про запрошення представників Української РСР і Білоруської РСР. У заяві уряду УРСР переконливо обґрунтовувалось юридичне право Радянської України посісти належне їй місце на конференції та в міжнародній організації. Уряд УРСР, говорилося в заяві, впевнений у тому, що Україна, яка відіграла значну роль у розгромі ворога, з її великими людськими силами і матеріальними ресурсами буде спроможна внести великий вклад в зміцнення миру й підтримання загальної безпеки, що "український народ, який зазнав таких великих жертв у цій війні і віддав усі свої матеріальні ресурси для справи розгрому ворога, український народ, солдати якого становлять не менше однієї п'ятої Збройних Сил Радянського Союзу, життєво заінтересований у тому, щоб його зусилля і зусилля всіх народів, що борються з спільним ворогом, закінчились тривалим миром і привели після переможного закінчення війни до створення умов, які гарантуватимуть український народ і інші миролюбні нації від нових випробувань війни".

Представники СРСР на засіданні голів делегацій обґрунтували повноваження України і Білорусії брати участь у міжнародних конференціях і мати дипломатичні відносини, ознайомили із законом СРСР від 1 лютого 1944 p., який ці права підтверджував. У результаті того самого дня було прийнято рішення про введення України і Білорусії до числа засновників ООН. ЗО квітня 1945 р. Виконавчий Комітет конференції рекомендував запросити делегації обох республік до Сан-Франциско.

Президія Верховної Ради УРСР затвердила делегацію на чолі з заступником Голови Ради Народних Комісарів, Народним комісаром закордонних справ УРСР Д. Мануїльським. 6 травня 1945 р. обидві делегації (від УРСР і БРСР) прибули в Сан-Франциско. До складу української делегації входили: заступник Ради Народних Комісарів УРСР І. Сенін, віце-президент АН УРСР О. Палладій, учений секретар Президії АН УРСР П. Погребняк, ректор Київського університету В. Бондарчук, директор Інституту історії АН УРСР М. Петровський. Д. Мануїльський очолив Перший комітет конференції, що мав підготувати текст преамбули та першого розділу Статуту "Цілі і принципи". Учасники делегації активно працювали в інших комісіях.

Делегація УРСР взяла найактивнішу участь у роботі ООН уже в перші роки її існування. Вона рішуче виступала за зміцнення миру й розвиток міжнародного співробітництва і внесла чимало пропозицій до тексту Статуту ООН, тимчасових правил (правило 73) процедури Генеральної Асамблеї ООН (ГА ООН), проекту резолюції про створення Комісії з розслідування становища, що склалося в Індонезії (11 лютого 1946 p.), щодо біженців і переселенців, переміщених осіб, представництва неурядових організацій в Економічній і Соціальній Раді ООН, роботи Дунайської конференції, права на працю тощо.

З 25 квітня до 26 червня 1945 р. у Сан-Франциско працювала установча конференція ООН, в якій взяли участь 50 країн світу. Головною метою ООН, як зазначалося у Статуті організації, є врятування людства від лиха війни. Усі держави зобов'язуються розв'язувати будь-які конфлікти мирними засобами, утримуватися від застосування сили, поважати територіальну недоторканність, внутрішню і зовнішню незалежність, тобто суверенітет, усіх країн.

Нарада Міністрів закордонних справ СРСР, США, Великої Британії, Франції та Китаю підготувала проекти договорів з колишніми союзниками Німеччини — Болгарією, Італією, Румунією, Фінляндією, Угорщиною. Було внесено пропозиції уряду України з питань мирного договору з Німеччиною. Українська РСР виступала за єдину Німеччину без будь-яких її поділів. УРСР була обрана до участі в роботі структурних підрозділів ООН, у тому числі Комісії з прав людини; вона виступала на захист прав національних меншин, проти надання статусу біженців квіслінгам (зрадникам), за урівняння жінок в їхніх правах із чоловіками, за свободу інформації; підтримала права профспілок щодо надання їм дорадчого голосу в ООН тощо.